Розплющивши очі, Джордж побачив попереду, у темних небесах, величезну блідо-жовту планету, оперезану кільцями. Верхи на кометі, діти мчали просто до них. Здалеку кільця були схожі на гладенькі стрічки. Одні були жовтуваті, як сама планета, інші — темно-жовті.
— Це Сатурн, — сказала Енні. — І я першою його побачила.
— Я знаю, що це! — вигукнув Джордж. — І що значить «першою»? Я стою перед тобою і побачив його першим!
— Е ні, ти зі страху заплющив очі! — загудів голос Енні крізь шолом. — Бе-бе-бе!
— Неправда! — запротестував Джордж.
— Ш-ш-ш-ш! — шикнула на нього Енні. — А ти знав, що Сатурн — друга найбільша за величиною планета, що обертається довкола Сонця?
— Звісно, що знав, — збрехав Джордж.
— Та невже? — здивувалась Енні. — Якби це справді було так, ти б знав, яка планета найбільша з усіх.
— Ем... Ну... — пробелькотів Джордж, який і гадки про це не мав. — Земля?
— А от і ні! — переможно заявила Енні. — Земля малесенька, така, як твій нетямущий мозочок! Вона всього лиш номер п’ять.
— Звідки ти знаєш?
— Звідки я знаю, що в тебе нетямущий мозочок? — ущипливо запитала Енні.
— Ні, дурненька, — розсердився Джордж. — Звідки ти знаєш про планети?
— Бо я вже багато-багато разів тут була, — відповіла Енні, стріпнувши головою так, наче хотіла відкинути назад свого хвостика. І серйозно додала: — Хочеш, я тобі розповім. Але слухай уважно. Довкола Сонця обертається вісім планет. Четверо великих і четверо малих. Юпітер, Сатурн, Нептун і Уран — величезні планети. Але дві найбільші настільки велетенські супроти інших, що їх називають гігантами. Сатурн — на другому місці серед планет-гігантів, а на першому — Юпітер. Марс, Земля, Венера й Меркурій — чотири найменші планети, — вела далі дівчинка, загинаючи пальці. — Земля — найбільша серед малих, але якщо скласти всі чотири планети докупи, то вони все одно й близько не зрівняються із Сатурном. Сатурн у сорок п’ять разів більший за всі ці чотири маленькі планети разом узяті.
Енні явно подобалось хизуватися своїми знаннями про планети. І хоч Джорджа її хвастощі дратували, в душі він був глибоко вражений. Усе своє життя він тільки те й робив, що копав картоплю на городі й возився з кабаном. Порівняно з мандрівками Сонячною системою верхи на кометі — то було ціле ніщо.
Поки Енні розповідала, комета стрімко наближалася до Сатурна. Коли вони підлетіли зовсім близенько, Джордж побачив, що кільця не сплетені, як стрічки, а складаються з криги, породи й каменів різних розмірів — найменші були, як порошинки, а найбільші сягали добрих трьох метрів завдовжки. Вони рухались надто швидко, щоб Джордж міг ухопити якийсь із кавалків. Раптом він помітив, що просто повз нього неквапливо пропливає невеликий уламок породи. Хлопець зиркнув — Енні дивиться в інший бік! Він миттю простягнув руку, схопив камінь і міцно затиснув у своїй космічній рукавиці! Справжнісінький скарб із космосу! Серце голосно калатало в грудях — так голосно, що Енні, мабуть, почула його стукіт через передавач у шоломі. Джордж сподівався, що вона таки нічого не помітила, бо ж навряд чи предмети з відкритого космосу можна брати додому.
— Джордже, що з тобою? — запитала Енні. — Чому ти весь час крутишся?
Джордж гарячково думав, що ж сказати, щоб відвернути її увагу від каменюки, яку він намагався запхати до кишені.
— Чому ми змінили напрям? Чому наша комета летить до Сатурна? Чому ми далі не рухаємось по прямій? — пробелькотів Джордж.
— Ох, та ти взагалі нічого не знаєш, — зітхнула Енні. — Тобі пощастило, що я — справжнє джерело корисних наукових знань, — поважно додала вона. — Ми звернули в бік Сатурна, бо почали на нього падати. Так само, як яблука падають на Землю, як ми впали на комету, як частинки в космічних хмарах падають одна на одну й утворюють кулі, що згодом стають зорями. У всьому Всесвіті все на щось падає. А знаєш, як називається сила, що спричиняє падіння?
Джордж не мав ані найменшого уявлення.
— Вона зветься силою тяжіння.
— То це через силу тяжіння ми зараз впадемо на Сатурн? Невже ми розіб’ємося?
— Та ні, дурненький! Ми рухаємось надто швидко, щоб розбитися. Ми просто привітаємося — і полетимо собі далі.
Енні помахала Сатурну рукою й прокричала «Привіт, Сатурне!» так голосно, що Джордж мимоволі хотів затулити вуха, але на заваді став шолом, тому він і собі зарепетував: «Не кричи!»
— Ой, вибач! — відповіла Енні. — Я не хотіла.
Промчавши повз Сатурн, Джордж переконався, що Енні мала рацію, — комета пролетіла біля цієї гігантської планети, а не впала на неї. Тепер, здалеку, він побачив, що Сатурн має не лише кільця, а й супутник, як Земля. Придивившись уважніше, хлопець не повірив власним очам! За одним Місяцем був ще один, а там — іще! Поки комета не відлетіла надто далеко від Сатурна, він нарахував п’ять великих супутників — і ще з десяток менших. Отож у Сатурна щонайменше п’ять супутників! Джорджеві ніколи не спадало на думку, що не тільки Земля, а й інші планети можуть мати свого Місяця — а то й цілих п’ять! Він шанобливо дивився на Сатурн, аж поки гігантська планета з кільцями не перетворилась на яскраву цятку у всипаному зірками просторі.