Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Розділ одинадцятий

Перестрибнувши через поріг порталу, Джордж відчув, що пливе — не рухається ані вгору, ані вниз, а повільно дрейфує у безмежній темряві космічного простору. Він озирнувся назад, але діра в космосі, де раніше були двері, зникла, наче її й ніколи не було. Отож дорогу назад відрізано, тоді як гігантська брила щораз ближче!

— Тримайся! — крикнула хлопцеві Енні. Ще міцніше стиснувши руку дівчати в космічній рукавиці, Джордж відчув, що вони немовби летять униз, до комети. Обертаючись дедалі швидше й швидше, мов на здоровенній каруселі, Джордж та Енні мчали на величезну брилу, до якої було вже рукою подати. Вони бачили, що один бік комети, обернений до Сонця, яскраво освітлений, тоді як другий, куди промені Сонця не досягали, потопає у темряві. Врешті-решт вони приземлилися на товстий шар обледенілої, вкритої пилом породи. На щастя, мандрівники впали на освітлений бік комети і могли роздивитися, що лежить довкола.

— Ха-ха-ха-ха! — розреготалася Енні, намагаючись підвестись.

Вона допомогла Джорджеві встати й струсила з нього кавалки брудного льоду й дрібні камінці.

— Ну що? — запитала вона. — Тепер ти мені віриш?

— Де ми? — вигукнув Джордж. Від подиву він забув про свій страх. Хлопець почувався легким мов пір’їнка. Озирнувшись довкола, Джордж побачив каміння, лід, сніг і темряву. Здавалось, наче він стоїть на велетенській брудній сніжці, яку хтось пожбурив у космос. Куди не глянь — палахкотіли зорі: їхнє сліпуче сяєво було геть не схоже на ті мерехтливі відблиски, що їх видно із Землі.

— Ми з тобою потрапили в пригоду, — відповіла Енні. — Ми на кометі. Усе відбувається насправді, тепер ти бачиш, що це не вигадка, бачиш?

— Бачу, — визнав Джордж. Він незграбно поплескав її по скафандрі. — Вибач, що я тобі не повірив.

— Та нічого, — великодушно сказала Енні. — Мені ніхто не вірить. Ось чому я мусила тобі це показати. Дивись! — повела вона рукою довкола. — Ти побачиш планети Сонячної системи.

Дівчинка витягнула з кишені скафандра мотузку, на кінці якої було щось схоже на кілочок для намету. Наступивши на нього черевиком, вона загнала кілочок у лід на поверхні комети.

Спостерігаючи за нею, Джордж легенько підстрибнув з радості. Скафандр, що на Землі здавався важким, мов зі свинцю, тепер був легкий як пух. Такий легкий, що можна заввиграшки злетіти ген-ген догори. Джордж спробував перескочити невеличку тріщину на поверхні комети. Цього разу він підстрибнув сильніше — угору і вперед, та назад уже не спустився. Стрибок вийшов гігантський — на кілька сотень метрів! Він більше ніколи не повернеться до Енні...

— Рятуйте! Рятуйте! — закричав Джордж крізь шолом. Стрибок відносив його все далі й далі, хлопець розмахував руками у довколишній порожнечі, силкуючись якось знизитися на комету. Та все марно. Енні залишилась далеко позаду — озирнувшись, Джордж міг хіба що розгледіти її постать. Під ним швидко пролітала поверхня комети. Джордж бачив тут і там ями й невеликі пагорби, але нічого, за що можна було б зачепитися. Нарешті він, здається, почав спускатися. Поверхня щораз ближчала, і зрештою Джордж упав на лід поблизу межі між світлим і темним боками комети. Здалеку він побачив, що Енні біжить до нього, обережно переставляючи ноги.

— Ти мене чуєш? Більше не стрибай! — гукала вона суворим голосом. — Чуєш? Більше не стрибай! Чуєш?

— Більше не буду! — гукнув він, коли Енні підійшла ближче.

— Не роби так, Джордже! — сказала Енні. — Ти міг приземлитися на темний бік комети. І я б ніколи тебе не знайшла! А тепер вставай — черевики мають у підошві маленькі шипи.

Розмовляючи отак по-дорослому, Енні була ані крихти на схожа на ту малу збитошницю, з якою Джордж познайомився у будинку Еріка.

— Комета — це тобі не Земля. Тут ми важимо значно менше, ніж там. І тому один стрибок може занести нас дуже-дуже далеко. Це зовсім інший світ. О, дивись! — змінила вона тему. — Ми якраз вчасно!

— Вчасно? — перепитав Джордж.

— Поглянь сюди! — Енні показала пальцем на другий бік комети.

За кометою тягнувся хвіст із льоду й пилу, який без упину довшав. Нараз він упіймав світло з далекого Сонця й заблищав — здавалось, що комета залишає після себе слід із тисяч діамантів, що сяють у відкритому космосі.

— Яка краса! — прошепотів Джордж.

Вони стояли і мовчки насолоджувалися видовищем. Спостерігаючи за тим, як хвіст щораз довшає, Джордж збагнув, що він складається із кавалків освітленої сторони комети.

— Брила тане! — закричав налякано Джордж, схопивши Енні за руку. — Що трапиться, коли вона розтане повністю?

— Не хвилюйся, — похитала головою Енні. — Просто ми наближаємося до Сонця. Сонце поволі нагріває освітлену сторону комети, і лід перетворюється на газ.

Але то нічого страшного, бо тут стільки льоду, що можна пролетіти повз Сонце ще з десяток разів. Та й схована під льодом порода все одно не розтане. Тому не бійся, ми не вилетимо у відкритий космос.

— А я й не боюсь, — заперечив Джордж, тут же відпустивши її руку. — Я просто запитав.

— Тоді запитай щось цікавіше, — сказала Енні.

— Наприклад? — перепитав Джордж.

— Наприклад, що трапиться, якщо уламок із хвоста комети впаде на Землю?

Трохи потупцявши на місці, Джордж таки видусив із себе: «Ну добре, то що ж тоді трапиться?»

— Оце гарне питання, — вдоволено відповіла Енні. — Потрапивши в атмосферу Землі, уламки комети загоряються і стають метеорами, які ми бачимо під час зорепаду.

Вони стояли й мовчки спостерігали, доки хвіст комети не став таким довгим, що його кінця не було видно. Раптом комета почала змінювати напрям руху: усі зорі довкола зарухалися.

— Що відбувається? — запитав Джордж.

— Рухайся! — крикнула Енні. — Ми маємо кілька секунд. Сідай!

Змівши пил рукавицею, вона розчистила на льоду дві крихітні ділянки. З іншої кишені скафандра Енні витягнула щось схоже на карабіни, якими користуються скелелази.

— Сідай! — ще раз гукнула. Енні зачепила карабіни за поверхню, прикріпила їх до довгої мотузки, що звисала з пряжки на Джорджевому скафандрі, й пояснила: — На випадок, якщо в тебе щось влетить.

— Що саме влетить? — здивувався Джордж.

— Ну, не знаю. Тато завжди так робить, — відповіла дівчинка. Вона присіла коло Джорджа й собі причепила карабін до скафандра. — А ти любиш американські гірки?

— Не знаю, — відповів Джордж, який ще ніколи на них не катався.

— Тоді зараз дізнаєшся! — захихотіла Енні.

Комета, без сумніву, падала — чи принаймні змінила напрям. З того, як рухались зірки довкола нього, Джордж збагнув, що комета летить униз дуже стрімко. Проте він нічого не відчував — серце не тьохкало, в обличчя не віяв вітер. Джордж уявляв собі американські гірки зовсім по-іншому. Однак він уже зрозумів, що в космосі все відчуваєш інакше, ніж на Землі.

Хлопець на мить заплющив очі, просто, щоб перевірити, чи відчуває хоч щось. Ні, анічогісінько. Він ще не розплющив очі, коли йому спало на думку, що для того, аби комета ось так зненацька змінила свій напрям руху, щось у космосі мусить притягувати її до себе. Інтуїція підказувала Джорджеві, що те «щось» — у стократ більше за комету, на якій вони з Енні мандрують космосом.

[4]