Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Розділ тридцять другий

Ну то й що», — подумаєте ви, — далі вів мову Джордж. — До чого тут хмара пилу? Навіщо нам знати, що сталось у космосі мільярди років тому? Хіба це має значення? Має, скажу я вам. Бо саме завдяки тій хмарі пилу ми з вами сидимо сьогодні в цьому залі.

— Тепер ми знаємо, що з гігантських хмар газу в позаземному просторі утворюються зорі. Деякі з них закінчують своє життя, перетворюючись на чорні діри, які повільно, дуже повільно випускають із себе частинки, поки врешті самі не зникнуть під час колосального вибуху.

— Інші зірки вибухають ще до того, як стануть чорними дірами, і випускають усю свою речовину в космос. Нам відомо, що всі частинки, з яких ми з вами складаємось, утворилися в череві зірок, що вибухнули багато-багато років тому. Усі люди на Землі, усі тварини й рослини, земля, повітря й океани складаються з частинок, що сформувалися всередині зірок. Вірите ви чи ні, але ми — діти зірок. На те, щоб створити нас із тих частинок, Природа витратила десятки мільярдів років...

Джордж на секунду замовк.

— Як бачите, на те, щоб створити нас і Землю, пішла сила-силенна часу.

Крім того, наша планета зовсім не схожа на інші планети в Сонячній системі. Вони вражають своїми велетенськими розмірами, але геть не схожі на місце, яке можна назвати домівкою. На Венері, до прикладу, страшенно спекотно. А на Меркурії один день дорівнює п’ятдесяти девятьом земним дням. Уявіть собі, якби один день у школі тривав аж п’ятдесят девять днів! Страшно навіть подумати!

Джордж перевів подих і продовжив описувати дива Сонячної системи — зал ловив кожне його слово. Нарешті він дійшов до найважливішої, на його думку, частини, якою завершувалась його презентація.

— Наша планета — дивовижна. І вона — наша, — підсумував він. — Ми належимо їй, ми складаємося з тих самих речовин, що й сама планета. І ми мусимо її доглядати. Мій тато роками про це говорить, але досі я соромився його. Я бачив тільки те, що він зовсім не такий, як інші батьки. Але тепер я змінив свою думку. Тато має рацію — ми повинні перестати забруднювати Землю. І він слушно каже: нам усім треба просто докласти трішки більше зусиль. Тепер я пишаюся ним, адже він прагне захистити нашу унікальну, нашу прекрасну Землю. Але ми всі мусимо про неї дбати, інакше нічого не вийде і наша чудова планета загине.

— Звісно, можна пошукати іншу планету, де б могли жити люди, але це не так просто. По сусідству такої немає. Якщо десь і є ще одна Земля — а це цілком можливо — то вона далеко-далеко звідси[10]. Шукати нові планети й світи — дуже цікаво. Проте, хай там як, все одно хочеться повертатися додому. Мусимо зробити все можливе, щоб за сто років на Землю все ще можна було повернутись...

— Напевно, вам цікаво, звідки я все це знаю. Тому насамкінець хочу сказати: щоб відчинити двері до Всесвіту й допомогти Землі, ви не мусите — так, як я — шукати таємного ключа. Є ключ, яким можуть користуватися всі, — треба тільки навчитись. Це — фізика. Саме вона допоможе зрозуміти Всесвіт довкола вас. Дякую!

Зал вибухнув оплесками — всі аплодували Джорджеві стоячи. Змахнувши з ока сльозу, директор вискочив на сцену, поплескав Джорджа по спині й похвалив: «Молодчина, Джордже! Чудовий виступ!» Замість потиснути йому руку, він схопив її і завзято тряс. Джордж зашарівся. Від оплесків він знітився — скоріше б вони вже перестали!

А тим часом у залі професор Віздок теж пустив сльозу, та, на відміну від директора, не з гордощів чи щастя. Він рюмсав зовсім з іншої причини.

— Космосе! — розлючено бурмотів він. — Ти вже був мій! Я тримав тебе в руках! А він узяв і викрав тебе в мене!

Допомігши Джорджеві зійти зі сцени, директор перемовився зі своїми колегами-суддями — з усіма, крім професора Віздока, який згорбився у своєму кріслі, щось бурмотів собі під носа й кидав розгнівані погляди на Джорджа. Позичивши у вчителя фізкультури свистка й кілька разів свиснувши, директор закликав усіх до тиші.

— Кгм, кгм, — прокашлявся він. — Хочу оголосити, що переможцем цьогорічного міжшкільного конкурсу наукових презентацій судді практично одноголосно визнали Джорджа Ґрінбі!

З залу почулися радісні вигуки.

— Джордж, — продовжував директор, — підготував чудову презентацію, і я з превеликим задоволенням хочу вручити йому приз — потужний комп’ютер, люб’язно наданий нашими спонсорами.

Один із суддів витягнув з-під столу велику картонну коробку й вручив її Джорджеві.

— Дякую, пане директоре, дякую! — сказав Джордж, який досі не міг оговтатися від свого виступу і величини коробки, яку щойно отримав. Міцно притиснувши до себе трофей, він попрямував центральним проходом до виходу. Всі до нього всміхалися — всі, крім ватаги хлопчаків, які сиділи з самого заду й навмисно не плескали. Схрестивши руки на грудях, вони вовком дивилися на Джорджа.

— Це ще не кінець, — просичав Рінґо, коли Джордж проходив повз нього.

І бровою не повівши, Джордж поквапився уперед, де його чекали Ерік, Енні та Сюзан.

— Тобі вдалося, Джордже! Я так пишаюся тобою! — сказав Ерік, намагаючись обійняти Джорджа з величезною картонною коробкою.

— Джордже! Ти молодчага! — зашарівшись, сказала Енні. — Ніколи б не подумала, що ти так гарно виступиш на сцені. І ти стільки всього знаєш!

— Я не наробив помилок? — схвильовано запитав її Джордж. Ерік тим часом забрав від нього велику коробку. — Може, я сказав «мільярди» там, де мали бути «десятки мільйонів»? А коли я розповідав про Юпітер, може, треба було сказати...

— Ні! — урвала його Енні. — Ти все сказав правильно, еге ж, тату?

Ерік кивнув і широко всміхнувся Джорджеві.

— Особливо вкінці. Ти все сказав дуже, дуже правильно. І виграв приз. Тепер ти щасливий?

— Так, — відповів Джордж, — є тільки одна проблема. Що скажуть мої батьки, коли я прийду додому з комп’ютером? Вони не на жарт розізляться.

— Або навпаки — пишатимуться тобою, — почувся голос позаду.

Обернувшись, Джордж побачив поруч із Сюзан свого тата. Він аж рота роззявив.

— Тату? Ти був тут? Ти чув мій виступ про науку?

— Чув, — відповів батько. — Сьогодні вранці мама розхвилювалася за тебе і попросила мене забрати тебе зі школи. Я приїхав якраз вчасно — встиг на твій виступ. І дуже радію, що так вийшло. Адже ти маєш рацію — не треба боятися науки. Нам варто не сторонитися її, а користати з неї, щоб допомогти врятувати планету.

— То я таки можу мати власний комп’ютер? — запищав Джордж. Батько всміхнувся.

— Думаю, ти його заслуговуєш. Але тільки годину на тиждень, бо наш саморобний генератор довше не витримає.

Раптом позаду почувся якийсь шум — професор Віздок, поспіхом пробираючись крізь юрбу, брутально відштовхнув їхній невеличкий гурт убік. Слідом за ним ішов Рінґо зі своїми посіпаками. Усі злі, як тигри.

Джордж провів їх поглядом і обернувся до Еріка.

— Невже ви ось так відпустите Гвіздка? І навіть не покараєте його?

— Мабуть, що так, — зажурено відповів Ерік. — По-моєму, Ґрем уже сам себе покарав. Найкраще дати йому спокій. Сумніваюсь, що наші стежки ще колись перетнуться.

— Але ж... але... — не відступав Джордж. — Еріку, я хочу дещо запитати. Звідки Гвіздок дізнався, де вас шукати? Ви ж могли поїхати світ за очі, проте він чекав на вас саме тут — і не помилився. Звідки він знав?

— Річ у тім, що будинок по сусідству з вашим, — сказав Ерік, — належав моєму викладачеві, тому бородатому чоловіку на фотографії.

— Але ж він зник! — вигукнув Джордж.

— Не зовсім, — зауважив Ерік. — Недавно я отримав від нього листа. Він написав, що вирушає в дуже довгу подорож і не знає, коли повернеться, — і чи повернеться взагалі. Сказав, що я можу жити в його будинку, якщо мені потрібне буде місце, аби працювати над Космосом. По-моєму, він і подумати не міг, що Ґрем усі ці роки сидів тут і чатував на мене.

— А куди ваш старий викладач поїхав? — запитав Джордж.

— Він подався... — почав, було, відповідати Ерік.

— Додому, — твердо відказала Сюзан і обернулась до хлопчикового батька. — Вас підвезти?

— Ні, що ви! — сказав той. — Я приїхав на велосипеді. Ми якось розмістимо комп’ютер на кермі й так довеземо його додому.

— Тату! — насупився Джордж. — Ну будь ласка! Ану ж він впаде?

— Я залюбки відвезу Джорджа додому, — мовила Сюзан. — Доведеться трохи тісніше сісти, але часом диву дивуєшся, скільки всього можна запакувати в Міні.

Ерік, Сюзан та Енні залишились у Джорджа вдома на смачну вечерю з вирощених власноруч овочів. Вечеряли при свічках за кухонним столом. Ерік і батько Джорджа довго і з насолодою сперечались про те, що важливіше — шукати нову планету чи рятувати ту, що є. А Сюзан допомагала Джорджеві налаштувати його нового лискучого комп’ютера.

Енні пішла в садок і нагодувала Фредді, який здавався геть самотнім у своїй загорожі. Побалакавши з кабанчиком, вона повернулась у дім і решту вечора витанцьовувала довкола мами Джорджа: показала їй усі балетні па і розповіла добрий десяток байок, — а та вдала, що повірила.

Прощаючись, гості пообіцяли, що охоронці довкілля матимуть нагоду поспілкуватися з науковцями під час їхніх конференцій, а ще домовились піти разом на балет «Лускунчик». Джордж подався до себе нагору.

Він ледь не падав від втоми. Хлопець перевдягнувся в піжаму, але фіранок не запнув — хотілося вмоститись під ковдрою і дивитися з вікна на небо.

Вечір був ясний, нічне небо було всипане яскравими, мерехтливим зорями. Джордж побачив, як на темному тлі промайнув метеорит, — його довгий блискучий хвіст на мить спалахнув, а тоді розвіявся без сліду.

«Можливо, це — кавалок хвоста комети», — подумав засинаючи Джордж. Коли комета пролітає повз Сонце, вона нагрівається, і лід на її поверхні починає танути...