Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Розділ тридцять перший

А тим часом учні в шкільному актовому залі вже втомились і знудьгувались. Поки зі сцени за їхню увагу боролися знервовані, насуплені учасники конкурсу з різних шкіл, дітлахи совалися на кріслах, перешіптувалися й гиготіли. Однак найбільш збудженим і нетерплячим був професор Віздок, якому ніяк не сиділося на своєму місці в першому ряду поруч із директором школи та рештою суддів.

— Та всядься вже, Віздоку! Прошу тебе, чоловіче! — просичав до нього директор.

Він аж кипів від люті через те, що професор Віздок так нестримано поводився перед учителями й директорами з інших шкіл. Досі Віздок не завдав собі клопоту послухати хоч одну презентацію чи поставити хоч якесь запитання. Він тільки нервово крутив у руках програмку й витягував шию, розглядаючи актовий зал.

— Піду подивлюсь, чи Джордж готовий до виступу, — шепнув Віздок у відповідь.

— Нікуди ти не підеш!— прошипів директор. — Джордж і без тебе чудово впорається. Сядь і вдай, що ти хоч трохи зацікавлений! Чуєш? Ти соромиш цілу школу!

Хлопчина на сцені закінчив свій виступ про рештки динозаврів.

— Ось звідки ми дізналися, — весело підсумував він, звертаючись до втомлених слухачів, — що динозаври вперше з’явились на Землі двісті тридцять мільйонів років тому.

Вчителі чемно заплескали в долоні, хлопець зійшов зі сцени й приєднався до своєї шкільної групи.

Підвівся директор.

— А тепер, — зачитав він зі свого папірця, — виступить останній учасник, Джордж Ґрінбі, учень нашої школи! Прошу привітати Джорджа, який має презентацію на тему... — директор на мить замовк, а тоді оголосив назву теми.

— Ні, ні, його тема звучить не так! — втрутився професор Віздок. — Джордж розповідатиме, як працює Космос, найдивовижніший у світі комп’ютер. Привітаймо Джорджа!

Він заплескав у долоні, але ніхто його не підтримав. Запала тиша — всі чекали на Джорджа. Але той усе не йшов, і в залі знову здійнявся галас: діти збуджено заґелґотали, відчуваючи, що шкільний день добігає кінця.

Директор глянув на годинник.

— Даю йому дві хвилини, — сказав він решті суддів. — Якщо він за той час не з’явиться, його буде дискваліфіковано, а ми почнемо вручати призи.

Директор, як і учні, мріяв про те, щоб раніше дістатися додому й прилягти на канапу, де й духу не буде тих осоружних дітисьок.

Стрілка рухалась уперед, а Джорджа все не було. Збігали останні секунди, директор вже обернувся до суддів і розтулив рота, щоб оголосити конкурс завершеним, як його увагу привернула якась штурханина в кінці актового залу. Всередину зайшло кілька людей: двоє дорослих — один тримав під пахвою ноутбука, — білява дівчинка і хлопчик.

Хлопчина побіг просто туди, де сиділо журі, й запитав: «Скажіть, будь ласка, я ще встигаю?»

— Встигаєш, Джордже, — відповів директор, зрадівши, що той таки з’явився. — Піднімайся на сцену. Успіху! Ми на тебе розраховуємо!

Джордж піднявся на велику шкільну сцену й став просто посередині.

— Привіт усім, — невпевнено почав він.

Юрба в залі проігнорувала його — всі і далі штурхали, тягали й щипали одне одного.

— Привіт! — ще раз спробував Джордж.

Йому аж в животі закрутило з нервів — ото йолоп, ще й стовбичить на сцені сам як палець! Та за мить Джордж опанував себе, пригадавши, що сказав йому Ерік дорогою до школи. Він вирівняв спину, розпростер руки й вигукнув: «Вітаю, школо Олдербеш!»

Дітлахи в залі з подиву позамовкали.

— Чуєте мене? — ще раз крикнув Джордж. — Вітаю, школо Олдербеш!

— Вітаємо, Джордже! — закричав у відповідь зал.

— Задні ряди мене чують? — голосно запитав Джордж. Ерік, який притулився до стіни в самому кінці залу, підняв угору великого пальця.

— Мене звати, — вів далі хлопець, — Джордж Ґрінбі. І сьогодні я хочу виступити з презентацією. Її тема — «Мій таємний ключ до Всесвіту».

— Ні-і-і-і-і-і-і! — заверещав професор Віздок, скочивши з місця. — Це не та тема!

— Тихо! — сердито цитьнув на нього директор.

— Я йду геть! — розлючено сказав професор Віздок.

Він кинувся, було, до дверей, і вже дійшов до середини залу, коли помітив Еріка, який стояв позаду. Ерік махнув йому рукою, посміхнувся й погладив Космоса, якого тримав під пахвою. Віздок позеленів і прослизнув на своє місце, де знову тихенько всівся серед членів журі.

— Хочу вам сказати,— розповідав тим часом Джордж, — що мені неабияк пощастило. Я знайшов таємний ключ, який відчинив для мене Всесвіт. Завдяки ньому я дізнався силу-силенну всього про космос. І вирішив поділитися своїми знаннями з вами. Хочу розповісти про те, звідки ми взялися: що створило нас, нашу планету, нашу Сонячну систему, нашу Галактику й Усесвіт. Поговоримо про наше майбутнє. Куди ми прямуємо? І що нам треба зробити, щоб людство жило ще сотні років?

— Я хочу розповісти про це, бо наука насправді дуже важлива. Без неї ми б нічого не розуміли, а отже, не могли б нічого з’ясувати і приймати дієві рішення. Дехто гадає, що наука — нудна, інші кажуть, що вона небезпечна. Може, так і є, якщо ми не цікавимося наукою, не вивчаємо її та правильно не використовуємо. Однак варто лише спробувати її зрозуміти — і ви побачите, що вона неймовірно цікава й має величезне значення для нас і майбутнього нашої планети.

Тепер усі слухали Джорджа. Коли він зупинився, в залі було чути, як летить муха.

Джордж розповідав далі: «Мільярди років тому космосом блукали хмари газу й пилу. Спочатку ці хмари були розріджені й розкидані далеко одна від одної, але з часом, під дією сили тяжіння, вони почали стягуватися й ставали щоразу щільнішими...»