Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Розділ двадцять сьомий

Ось і настав день великого наукового конкурсу.

Джордж зраненька вирушив до школи. Він попрощався з Фредді, поцілував маму, поклав до ранця Ерікову книжку про чорні діри й, схопивши канапку, стрімголов вилетів з дому. Тато запропонував підвезти його на двомісному велосипеді, але Джордж лиш гукнув: «Ні, дякую!» — і помчав, аж за ним закурилося; батькам здалося, що будинком пронісся маленький ураган.

Добігши до перехрестя, Джордж озирнувся — чи стоять ще тато з мамою на ґанку? Нікого. Хлопець враз звернув ліворуч замість праворуч, куди вела дорога до школи. Розуміючи, що в нього обмаль часу, він квапився з усіх сил. А в голові тим часом роїлися всілякі думки.

Джордж думав про Еріка, якого поглинула величезна темна паща чорної діри — найпотужнішої сили у Всесвіті. Думав про Космоса і те, чи вдасться його відшукати там, куди він прямує. Думав про Енні, з якою зустрінеться на конкурсі. Чи повірить вона йому, коли він скаже, що її тато піймався на гачок свого підступного колишнього колеги, який намовив його вирушити в небезпечну мандрівку відкритим космосом?

Тепер Джордж збагнув, чому Енні любить розповідати такі неймовірні історії — після див Усесвіту реальне життя видається страшенно нудним. Віднині він не уявляв свого життя без Енні, Космоса чи Еріка. Точніше, уявити міг, але не хотів. Треба будь-що врятувати Еріка! Він мусить це зробити!

Джордж і гадки не мав, навіщо професор Віздок хотів пожбурити Еріка до чорної діри й викрасти його дивовижний комп’ютер. Проте він здогадувався про одне: хоч що там професор задумав, нічого доброго для людства, Еріка чи будь-кого іншого з того не вийде. Професор Віздок міг замислити тільки щось зле!

Поки Джордж біг до будинку Віздока, у його голові вирувала ще одна думка: про конкурс наукових презентацій, який мав відбутися того дня. Якщо його виступ про Сонячну систему вдасться і він переможе, то навіть тато не зможе заборонити йому комп’ютер. Але була одна проблема — чудовий план, який Джордж вигадав, щоб урятувати Еріка від прожерливої чорної діри, означав, що на змагання він не потрапить. Значить, жодного шансу перемогти він не має. Джорджеві було нелегко розпрощатися зі своєю мрією, та він розумів, що нема іншого виходу, якщо хоче повернути Еріка додому. Одним пострілом двох зайців не вб’єш.

Джордж добіг до Лісового провулка, 42 і зупинився перевести подих. Стежка вела крізь перехняблену браму до величезного старого будинку, на даху якого стирчали чудернацькі башточки.

Джордж навшпиньках підійшов ближче і зазирнув у велике вікно. Крізь брудне скло він побачив кімнату, заставлену меблями, які вкривали пожовтілі простирадла, і павутину, що звисала зі стелі. Обережно переступаючи через кропиву, хлопець пробрався до наступного вікна, яке виявилось ледь прочиненим. Заглянувши всередину, Джордж угледів знайоме видовище.

Посеред купи трубок, кабелів і вузьких скляних пробірок з яскравими рідинами, що булькотіли, хлопець побачив професора Віздока. Той стояв спиною до нього, перед екраном комп’ютера, що світився зеленим. Навіть зі спини було ясно — професор Віздок злий як вовк. Він шалено вистукував по клавіатурі — всіма пальцями відразу, наче грав дуже складну мелодію на фортепіано. Джордж чув його слова крізь прочинене вікно.

— Бачиш! — кричав професор Віздок до комп’ютерного екрана. — Я можу це робити з ранку до вечора! Врешті-решт я знайду секретний ключ, от побачиш! І коли це станеться, ти випустиш мене у Всесвіт! Нікуди ти не дінешся!!!

— Відмова, — відповів Космос. — Ви ввели неправильну команду. Я не можу обробити ваш запит.

Професор Віздок спробував ще кілька ключів.

— Помилка, — сказав Космос. — Тип помилки: два-дев’ять-три.

— А-а-а-а-а! — заревів професор Віздок. — Я зламаю тебе! Все одно зламаю!

Цієї хвилини задзвонив телефон. Він схопив трубку.

— Слухаю? — рявкнув і тут же значно ввічливішим голосом продовжив: — Так, так, доброго ранку. Ви отримали моє повідомлення?

Вчитель вдавано закашлявся.

— Я сьогодні трохи зле почуваюсь.... Ні, просто застудився. ... Мабуть, доведеться взяти на один день лікарняний. ... Шкода, що так вийшло з конкурсом!

Він ще кілька разів кашлянув.

— Вибачте! Мушу бігти — щось аж в очах темніє. Бувайте! — він пожбурив слухавку й обернувся до Космоса. — Бачиш, нещасний комп’ютере, — сказав професор Віздок, потираючи руки. — Тепер у мене попереду цілий день!

— Я не працюю з тими, хто не є членом Ордену, — сміливо відповів Космос.

— Ха-ха-ха-ха! — розреготався професор Віздок, мов божевільний. — То давній Орден досі існує? Настирливі телепні, які думають, нібито їм під силу врятувати планету й людство! Дурні! — не вгавав він. — Хай би ліпше рятували себе, поки мають час. За це я і візьмуся! Яке там людство? Люди не заслуговують порятунку! — плюнув він на підлогу. — Подивись, що вони заподіяли цій прекрасній планеті! Я почну на новому місці, з новими живими організмами. Ті пустоголові хлопчиська думають, що я візьму їх із собою. А я не візьму! Ха-ха-ха-ха! Нехай вмирають тут, як і решта людської раси. У Всесвіті залишусь тільки я сам — я і мій новий живий організм, що слухатиметься кожного мого слова. Треба тільки вибратися з цієї планети. І ти, Космосе, мені допоможеш!

— Відмова, — відповів Космос. — Я відмовляюсь працювати з тим, хто не входить до Ордену.

— Але ж колись я входив до нього! — заперечив професор Віздок.

— Ваше членство було скасовано, — твердо відказав Космос, — після того, як ви...

— Знаю, знаю, знаю! — квапливо відповів професор Віздок. — Не будемо про це говорити. Не згадуй про погане. Настав час пробачити й забути, еге ж? — додав він підсолодженим голосом.

— Відмова, — сказав Космос.

Професор Віздок розлючено підхопився і знову взявся гамселити пальцями по клавіатурі.

— Ай, — зойкнув Космос, коли з клавіатури вилетіло кілька яскравих іскор.

Джордж більше не міг на це дивитися. Йому понад усе хотілось вдертися до будинку й не дати професорові Віздоку далі знущатися над бідолашним Космосом, але він розумів — треба якомога швидше виманити вчителя з дому, щоб той дав спокій найпотужнішому у світі комп’ютеру. Для цього Джордж мусив дістатися до школи.

Він мчав щодуху, поки не добіг до шкільної брами. На дорозі стояли великі автобуси, звідки вистрибували юрби дітлахів у різнокольорових шкільних одностроях. Це прибули на науковий конкурс учні із сусідніх шкіл. Бурмочучи «вибачте, перепрошую, вибачте, перепрошую!», Джордж пробирався крізь натовп.

Він шукав одну людину.

— Джордже! — хлопець почув своє ім’я і роззирнувся довкола — хто ж його гукає? Раптом побачив — тендітна дівчинка в темно-синій шкільній формі підстрибувала й махала йому рукою. Він почав завзято проштовхуватися крізь юрбу.

— Енні! — вигукнув, діставшись до неї. — Я такий радий тебе бачити! Пішли, ми маємо обмаль часу!

— Що сталося? — зморщила носика Енні. — Щось не так із твоєю презентацією?

— Це твій хлопець? — втрутився в їхню розмову старший хлопчак, вбраний у таку ж форму, як Енні.

— Іди звідси, — огризнулась Енні. — І питай дурниці в когось іншого.

Зі страху Джорджеві аж подих перехопило — що той старшокласник тепер їм зробить? Але він тільки покірно обернувся й зник у натовпі.

— Де ти була? — запитав Джордж Енні.

— Я ж тобі казала, — відповіла вона. — У бабусі. Мама відвезла мене просто до школи, я навіть вдома не була. Щось сталося, Джордже? Кажи!

— Енні, — дуже серйозно промовив Джордж. — Я мушу повідомити тобі одну дуже погану новину.

Але продовжити йому не вдалося — вчитель голосно засвистів у свисток, і всі учні враз замовкли.

— Увага, увага! — голосно сказав учитель. — Прошу всіх згрупуватися, хто від якої школи. Будемо заходити в актовий зал, де відбуватимуться змагання. А ти, — тицьнув він пальцем на Джорджа, що стояв у своїй темно-зеленій формі серед дітлахів у синьому, — стоїш не зі своєю школою! Прошу знайти свою групу, щоб не збивати нікого з пантелику!

— Зустрінемось біля входу в актовий зал, — шепнув Джордж до Енні. — Це дуже важливо! Мені потрібна твоя допомога!

Сказавши це, він подався до своєї групи.

Джордж вирушив у коридор, шукаючи ще одну людину — точніше, кількох людей. А побачивши їх — Рінґо з посіпаками стовбичили в коридорі — Джордж відразу зметикував, як бути. Він підбіг до найближчого вчителя й дуже голосно до нього заговорив.

— Вчителю! — зарепетував він. — Вчителю!

— Що сталося, Джордже? — відповів той, здригнувшись від несподіваного крику.

— Вчителю! — знову заверещав Джордж, упевнившись, що всі довкола покинули свої справи й нашорошили вуха. — Я хочу змінити тему свого виступу!

— Навряд чи це можливо, — сказав учитель. — І перестань, будь ласка, кричати.

— Але я мушу! — заволав Джордж. — Я маю іншу тему!

— І що ж то за тема? — запитав учитель, який уже захвилювався, чи хлопчина, бува, не з’їхав з глузду.

— Як працює Космос, найдивовижніший у світі комп’ютер.

— Ага, — гмикнув учитель: Джордж явно звар’ював! — Я запитаю членів журі, що вони про це думають.

— Ох, супер, дуже дякую! — ще голосніше скрикнув Джордж. — Ви запам’ятали тему? Як працює Космос, найдивовижніший у світі комп’ютер!

— Дякую, Джордже, — тихо сказав учитель. — Спробую тобі допомогти.

Коли вчитель, глибоко зітхнувши, відійшов, Джордж побачив, що Рінґо витягнув мобільний телефон і кудись дзвонить. Тепер залишилось трохи почекати.

Джордж стояв коло входу в актовий зал, спостерігаючи, як учні довгими вервичками заходять всередину. Чекати не довелось — за кілька хвилин до нього підбіг задиханий і схвильований професор Віздок.

— Джордже! — вигукнув він, пригладжуючи волосся попеченою рукою. — Тобі вдалося? Вдалося змінити тему виступу?

— Мабуть, що так, — відповів Джордж.

— Зараз я перепитаю, — сказав професор Віздок. — Ти не хвилюйся — розповідай про Космоса і те, як він працює, а я все залагоджу з членами журі. До речі, чудова ідея для виступу! Просто блискуча!

Тут надійшов директор школи.

— Віздок? — здивувався він. — А я чув, що ти захворів.

— Мені вже значно краще, — рішуче заявив Віздок. — І я дуже хочу послухати презентації.

— Оце я розумію! — відповів директор.— Добре, що ти прийшов! Один із суддів не зміг приїхати, то якраз будеш замість нього.

— Ой ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні, — квапливо проказав Віздок. — Я переконаний, що ви зможете знайти кращу кандидатуру!

— Та що ти! — сказав директор. — Ліпшого за тебе не знайдеш! Ходи, Віздоку, сядеш поруч зі мною.

Віздок не мав іншого вибору, як скривившись поволіктися слідом за директором і сісти коло нього за столом, де чекали інші члени журі.

Джордж ще трохи постояв біля входу, поки нарешті побачив Енні — та йшла серед галасливої юрби дітлахів у синіх одностроях. Коли вона проходила повз нього, Джордж смикнув її за рукав і вихопив із потоку учнів, що вливався до актового залу.

— Нам треба йти!— прошепотів він їй на вухо.— Мерщій!

— Куди? — запитала Енні. — Куди нам треба йти?

— Твій тато впав у чорну діру, — сказав Джордж. — Іди за мною, ми мусимо його врятувати...