Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Розділ п’ятнадцятий

Що ви собі таке придумали, га?! Що це за витівки?!

Ерік був злий, як пантера, — Джорджеві аж захотілося повернутись на комету, яка стрімголов мчала до самісінького Сонця.

— Ем-м-м, нас не було на Землі, — пробелькотіла Енні, намагаючись скинути з себе скафандр.

— Я це вже чув! — Джордж помилявся, коли думав, що Ерік страх який злий — тепер той аж кипів від люті: здавалось, ще мить — і розірветься, а з його вух бухнуть струмені пари, схожі на ті фонтани на поверхні комети.

— Іди в свою кімнату! — сказав Ерік. — Я поговорю з тобою пізніше.

— Але ж тату-у-у-у... — заскиглила Енні. Та від розлюченого погляду Еріка навіть вона замовкла. Зняла важкі космічні черевики, вибралася зі скафандра й блискавкою вилетіла з бібліотеки.

— Бувай, Джордже! — пробурмотіла дівчина, пробігаючи повз.

— А ти... — голос Еріка прозвучав так загрозливо, що Джорджеві аж кров у жилах застигла. Проте він тут же побачив, що Ерік звертається не до нього. Той нахилився над Космосом, розгнівано вдивляючись в екран комп’ютера.

— Господарю, — карбовано мовив Космос механічним голосом. — Я всього лиш покірна машина і виконую дані мені вказівки.

— Не сміши! — рявкнув Ерік. — Ти — найпотужніший у світі комп’ютер! І дозволив двом дітлахам самим блукати відкритим космосом! Хтозна, що могло б трапитися, якби я прийшов додому пізніше!

Ти міг — ні, ти мав! — зупинити їх.

— Ой лишенько, мені зараз буде зле, — відповів Космос, а його екран зненацька побілів.

Ерік обхопив голову руками й заходйв туди-сюди по кімнаті.

— Не можу в це повірити! — пробурмотав він сам до себе й голосно застогнав. — Жахливо, просто жахливо! Це катастрофа!

— Мені дуже прикро, — боязко сказав Джордж.

Ерік зараз же обернувся й пронизливо на нього глянув.

— Я довіряв тобі, Джордже, — промовив він. — Якби я знав, що як тільки вийду за двері, ти ось так тишком-нишком прослизнеш у позаземний простір, то нізащо не показав би тобі Космоса. Ще й потягнув за собою малу дитину! Та ти й уявлення не маєш, як там небезпечно!

Джордж ледь не закричав — це несправедливо! Він ні в чому не винен — то Енні штовхнула його через портал у космос. Але хлопець промовчав. Енні й без його пояснень було непереливки.

— У космосі трапляється таке, про що ти й гадки не маєш, — продовжував Ерік. — Незвичайне, захопливе, величезне, дивовижне... І до того ж — небезпечне. Страх яке небезпечне! Я збирався тобі розповісти про це, але тепер... — похитав він головою, — я ліпше проведу тебе додому.

А тоді Ерік сказав найжахливіше: «Мені треба сказати два слова твоїм батькам».

Згодом Джордж дізнався, що батькам Ерік сказав не два слова, а цілий десяток, так що ті були вельми засмучені поведінкою сина. Їм було дуже образливо, що попри всі їхні добрі наміри виховати у хлопцеві любов до природи та ненависть до технологій, Джорджа зловили на гарячому, коли він щось клацав на комп’ютері в будинку Еріка. На дуже цінному комп’ютері, з яким треба поводитись обачно. Ба більше — дітям до нього взагалі заборонено торкатися. І це ще не все: Джордж вигадав якусь гру (яку саме, Ерік до ладу не пояснив) і втягнув у неї Енні. І гра та була дуже небезпечна й безглузда. Скінчилось усе тим, що обох дітлахів закрили вдома й заборонили бавитися разом упродовж цілого місяця.

— Ну й добре! — сказав Джордж, коли почув від батька про своє покарання. Тієї миті він хотів більше ніколи в житті не бачити Енні. Вона й так завдала йому чимало клопоту, а винним усе одно виявився Джордж.

— Крім того, — додав батько, який, із довгою кошлатою бородою і в колючій, власноруч пошитій сорочці, здавався ще сердитішим і дошкульнішим, — Ерік пообіцяв мені відтепер замикати свій комп’ютер у шафі, щоб ви ніяк не могли до нього дістатися.

— Ні-і-і-і! — заверещав Джордж. — Він не зможе цього зробити!

— Зможе, ще й як! — строго відповів батько.—І обов’язково зробить.

— Але ж Космосу буде дуже самотньо! — сказав Джордж. З горя він сам не зрозумів, яку дурницю ляпнув.

— Сину, — насторожено сказав батько, — ти ж розумієш, що ми говоримо про комп’ютер, а не про живу істоту, правда? Комп’ютери не можуть почуватися самотніми — вони не мають ніяких почуттів.

— Цей має! — вигукнув Джордж.

— Ой-ой, — зітхнув батько, — якщо техніка так на тебе вплинула, то я бачу, ми мали таки рацію, коли тримали тебе подалі від неї.

Зі злості через те, що дорослі завжди все перекручують, аби тільки вийшло по-їхньому, Джордж заскреготав зубами й поплівся сходами до своєї кімнати. Світ нараз видався йому страшенно нудним місцем.

Джордж знав, що сумуватиме за Космосом, але зовсім не підозрював, що Енні йому теж бракуватиме. Спочатку він радів, що йому заборонили з нею бачитись: добре, коли покарання не дає тобі робити щось, до чого в тебе й так серце не лежить. Та минуло трохи часу — і Джордж уже виглядав, чи не майнули за вікном, бува, її золотисті кучерики. Він переконував себе, що йому просто нудно. Джорджа замкнули в хаті, тож він не міг зустрітися з кимось із друзів, а вдома не було ніяких цікавих занять — мама просила його потріпати килимок зі спальні, а тато намагався зацікавити сина саморобним електрогенератором. Джордж вдавав, наче йому цікаво, хоч насправді було навпаки.

У його похмурому житті була єдина яскрава зірка — шкільне оголошення про те, що незабаром проводитимуть конкурс на найкращу наукову презентацію. Переможець отримає комп’ютер! Джордж марив про перемогу. Він годинами складав промову про дива Всесвіту й малював планети, які побачив, мандруючи верхи на кометі. Та хоч як хлопець старався, слова розбігалися від нього навсібіч. Нічого не виходило. Урешті-решт Джордж сердито пожбурив ручку — тепер він до кінця життя знемагатиме від нудьги!

Та за якийсь час нарешті трапилося щось цікаве.

Одного сірого осіннього пообіддя наприкінці жовтня — найнуднішого місяця в його житті, якому, здавалось, ніколи не буде кінця! — Джордж никав подвір’ям, коли раптом помітив дещо незвичайне. Крізь круглу дірочку в паркані він угледів щось ясно-блакитне. Хлопець підійшов і припав оком до дірки. Він почув, як по той бік щось запищало.

— Джордже! — сказав знайомий голос. З того боку на нього дивилась Енні.

— Нам не можна розмовляти, — прошепотів Джордж через дірку в паркані.

— Я знаю! — відповіло дівча. — Але мені так нудно!

— Тобі нудно? Таж ти маєш Космоса!

— Ні, не маю, — відказала Енні. — Тато закрив його, щоб я більше не могла на ньому клацати.

Вона шморгнула носом.

— Мені навіть заборонили святкувати Гелловін сьогодні ввечері.

— Мені теж, — сказав Джордж.

— А я маю такий гарний костюм відьмочки, — зітхнула Енні.

— Моя мама пече гарбузовий пиріг, — засмучено сказав Джордж. — Як завжди, несмачний. А коли він спечеться, мені доведеться піти на кухню і з’їсти шматок.

— Гарбузовий пиріг... — зажурено повторила Енні. — Звучить смачно! То, може, віддаси мені свій шматок, якщо ти не хочеш його їсти?

— Я б віддав, але ж тобі не можна заходити до мене на кухню. Після того, що сталось... коли ми востаннє бавились разом.

— Мені дуже шкода,— сказала Енні.— За ту мандрівку на кометі, астероїди, струмені газу й за те, що мій тато на тебе розсердився. Словом, за все. Я не хотіла, щоб так сталось.

Джордж промовчав. Колись він гадав, що, зустрівшись з Енні, скаже все, що про неї думає, але тепер йому не хотілось нічого казати.

— Ох, — пхикнула Енні.

Джорджеві почулось, що по той бік паркану хтось плаче.

— Енні! — гукнув він тихенько. — Енні?

Хтось голосно висякав носа.

Він побіг попри паркан. Тато почав, було, латати дірку, яку Фредді проламав до Сусідського Саду, але його хтось покликав, і він так і не закінчив свою роботу. В паркані досі зяяла така діра, що крізь неї якраз міг протиснутися хтось невисокий на зріст.

— Енні! — Джордж устромив голову в дірку. Він побачив дівчинку по той бік огорожі — вона витирала рукавом носа й терла очі. Вбрана у звичайний одяг, Енні більше не була схожа на чудернацьку казкову істоту чи космічного прибульця. Перед ним була просто самотня дівчинка. Джорджеві стало її шкода.

— Ходи сюди! — гукнув він. — Пролазь через паркан! Ми можемо заховатись у загорожі, де живе Фредді.

— Я думала, ти мене ненавидиш! — сказала Енні, протискуючись крізь дірку в паркані. — За те, що...

— Ет, — махнув рукою Джордж, наче взагалі про це не думав. І поважно додав: — Якби я був малою дитиною, то, може, і образився б на тебе. Але ж я вже не маленький.

— Ох, — зітхнула заплакана Енні. — То ми знову друзі?

— Тільки якщо ти пролізеш через паркан, — вирішив подразнити її Джордж.

— А твій тато? — завагалась Енні. — Він, мабуть, знову розізлиться?

— Його нема вдома, — сказав Джордж. — І повернеться нескоро.

Правду кажучи, того ранку Джордж радів, що йому заборонено виходити з дому. Часом у суботу батько ходив на марші протесту проти глобального потепління і брав Джорджа із собою. Коли хлопець був меншим, він обожнював демонстрації: круто було йти через цілий центр міста з плакатом у руках, вигукуючи гасла. Захисники довкілля — люди веселі й, бувало, носили малого Джорджа на плечах і пригощали гарячим домашнім супом. Але тепер, підрісши, хлопець трохи соромився ходити туди. Тому коли вранці тато суворим голосом сказав, що Джордж покараний і замість піти на протест, сидітиме вдома, той лише вдав, наче засмутився, щоб не образити тата. Натомість, залишившись на самоті, полегшено зітхнув.

— Давай, Енні, стрибай! — сказав він.

Загорожа для кабанчика була місцем, може, й не найтеплішим і найзатишнішим, зате прихованим від очей сердитих дорослих. Джордж думав, що Енні поскаржиться на «аромат» — насправді не аж такий міцний, як усі гадають, — проте вона лише зморщила носа і вмостилася на купі соломи в кутку. Сперши голову на ратички, Фредді, тихенько порохкуючи, спав.

— То що, скінчились наші пригоди? — запитав Джордж Енні, сідаючи поруч.

— Мабуть, — відповіла Енні, постукуючи кросівками по стіні хліва. — Тато каже, що я зможу знову полетіти у відкритий космос, коли стану зовсім стара — років так у двадцять три.

— Двадцять три? Таж ти вже будеш стара баба!

— Я знаю, — зітхнула Енні. — Півжиття треба чекати. Добре, що хоч мама нічого не знає. Вона б страшенно розлютилась. Я пообіцяла їй, що наглядатиму за татом, аби він не накоїв дурниць.

— А де твоя мама, до речі? — запитав Джордж.

— Моя мама, — відповіла Енні, струснувши головою — цей жест був Джорджеві добре знайомий, — танцює у балеті «Лебедине озеро» у Большому театрі в Москві.

Сонний Фредді голосно хрюкнув.

— Неправда, — сказав Джордж. — Навіть Фредді знає, що це не так.

— Ну добре, — визнала Енні. — Вона доглядає хвору бабцю.

— Тоді чому ти відразу цього не сказала?

— Бо вигадати щось інше — цікавіше. Але про космос я не збрехала, правда ж?

— Правда, — сказав Джордж. — Усе було супер, от тільки... — замовк він на півслові.

— Що? — запитала Енні, намотуючи на пальця соломинку.

— Навіщо твій тато туди мандрує? І навіщо йому Космос?

— Тому що він хоче знайти нову планету у Всесвіті.

— Яку нову планету?— запитав Джордж.

— Особливу. Таку, де могли б жити люди. Наприклад, коли на Землі стане надто спекотно.

— Ого! І він уже її знайшов?

— Ще ні, — відповіла Енні. — Але наполегливо шукає, по всіх галактиках у Всесвіті. І не зупиниться, поки не знайде.

— Дивовижно. От якби і я мав комп’ютер, з яким міг би мандрувати цілим Всесвітом! Та й узагалі, якби в мене був хоч якийсь комп’ютер!..

— А що, в тебе його й досі нема? — здивувалась Енні. — Чому?

— Я збираю гроші на нього, але поки назбираю, півжиття мине.

— От халепа!..

— Тому я хочу взяти участь у науковому конкурсі, — сказав Джордж. — Переможець отримає першокласний комп’ютер!

— А що за конкурс?

— Наукових презентацій. Треба підготувати виступ на певну тему. І хто виступить найкраще — виграє комп’ютер. У конкурсі бере участь багато шкіл.

— А, я вже знаю! — пожвавішала Енні. — Я їду на конкурс зі своїм класом. Це наступного тижня, правда? Той весь тиждень я житиму в бабці, але ми побачимось на конкурсі.

— Ти теж береш участь? — запитав Джордж, розхвилювавшись, що Енні — з її цікавим життям, науковими знаннями та бурхливою уявою — підготує таку класну презентацію, що його виступ буде порівняно з нею таким привабливим, як холодна рисова запіканка.

— Та ні, звісно! — відказала Енні. — Навіщо мені якийсь дурнуватий комп’ютер? От якби переможцю обіцяли балетні черевички — то вже інша справа... А про що ти розповідатимеш?

— Ну, я намагався підготувати щось про Сонячну систему, — сором’язливо відповів Джордж. — Але, по-моєму, вийшло поганенько. Я мало що про неї знаю.

— Неправда, — заперечила Енні. — Ти знаєш про неї набагато більше, ніж будь-хто з учнів у твоїй школі. Ти на власні очі бачив деякі об’єкти Сонячної системи в космосі — Сатурн, Юпітер, астероїди і навіть Землю!

— А якщо я все наплутаю?

— То, може, попроси мого тата перевірити твою презентацію? — запропонувала Енні.

— Він на мене дуже злий, — засмучено відповів хлопець. — І не захоче мені допомогти.

— Я попрошу його ввечері, — рішуче відповіла Енні. — А ти підійдеш до нього в понеділок після уроків і запитаєш все, що треба.

Тієї миті хтось легенько постукав. Двері до хліва широко розчинились — дітлахи завмерли на місці.

— Є хто живий? — почувся приємний голос.

— Моя мама! — Джордж ледь чутно прошепотів Енні.

— О ні! — прошепотіла вона у відповідь.

— Пригостити чи щось страшне вчудити? — запитала мама Джорджа.

— Пригостити? — з надією відповів Джордж.

Енні кивнула.

— Обох?

— Ага, якщо можна, — сказав Джордж. — Мене і... е-м-м... Фредді.

— Фредді? Дивне ім’я для дівчинки, — відказала мама.

— Ох, будь ласочка, — не витримала Енні, більше не в силах мовчати. — Тільки не сваріть Джорджа! Він ні в чому не винен!

— Не бійтеся, — відповіла Джорджева мама: з її голосу було ясно, що вона всміхається. — Я не розумію, чому вам заборонили бавитися разом. Принесла вам обом трохи перекусити — смачні кексики з броколі й шматок гарбузового пирога!

Запищавши від радості, Енні кинулась до тарілки з пухкенькими чудернацькими кексиками.

— Дякую! — пробубоніла вона, відкусивши добрячий кавалок кекса. — Так смачно!