Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Розділ двадцять п'ятий

Джордж пролетів крізь двері й гупнувся на підлогу.

Цього разу мандрівка з космосу до Ерікової бібліотеки забрала в нього усі сили — тяжко віддихуючись, він кілька секунд пролежав на землі і аж тоді зміг підвестися. Зіп’явшись на ноги, Джордж озирнувся, сподіваючись, що з дверей до кімнати влетить Ерік. Натомість він побачив самі лише контури порталу, нечіткі й нерівні. Двері мовби розчинялись у повітрі. «Еріку!» — закричав Джордж, але відповіді не почув. За мілісекунду від порталу не залишилось і сліду.

— Космосе! — вигукнув Джордж, знімаючи скляний шолом. — Мерщій! Космосе, ми мусимо...

Та, обернувшись до потужного комп’ютера, він ошелешено завмер на місці. Там, де раніше стояв Космос, валявся пучок кольорових дротів. Джордж гарячково закрутив головою — двері до бібліотеки відчинені навстіж. Він вибіг у коридор: у вхідні двері віяв холодний нічний вітер. Джордж тут же, не скидаючи скафандра, метнувся надвір і здалеку помітив силуети чотирьох хлопчаків, які втікали вулицею. Один із них ніс здоровенний рюкзак, з якого стирчало кілька дротів. Закутий у важкий скафандр, Джордж, раз у раз спотикаючись, щодуху кинувся за ними. Вітер доніс до нього знайомі голоси.

— Міцно тримай! — крикнув Рінґо.

— Біп! Біп! — почувся писк із рюкзака. — Незаконна дія! Недозволена команда!

— Коли він нарешті стулить пельку? — розлютився Танк, який ніс рюкзак. — Ми ж його вимкнули, як він узагалі патякає?

— Рятуйте! Рятуйте! — кликав на допомогу механічний голос. — Мене викрали! Я — найдивовижніший у світі комп’ютер! Зі мною не можна так поводитись! Рятуйте! Пробі!

— Скоро в нього сядуть батарейки, — зауважив Чахлик.

— Випустіть мене, хулігани! — закричав голос із рюкзака. — Мої схеми зламаються, якщо ви будете так мене трусити!

— Я більше не можу його нести! — зупинився серед дороги Танк.

Джордж теж відразу завмер на місці.

— Хай хтось інший візьме, — почув він голос Танка.

— Добре вже, — грізно відповів Рінґо. — Давай його сюди. Послухай, ти, нещасний комп’ютере! Або ти затулиш рота і будеш всю дорогу мовчати, або я розберу тебе до останнього гвинтика і зроблю з тебе велику купу мікрочіпів!

— Ой-ой! — зойкнув комп’ютер.

— Ти мене зрозумів? — сердито запитав Рінґо.

— Що за питання, — презирливо відповів той. — Я — Космос, найпотужніший у світі комп’ютер. Мене запрограмовано так, що я здатний розуміти такі складні поняття, що твій мозок луснув би, коли б ти навіть...

— Ще раз кажу, — рявкнув Рінґо, нахилившись до рюкзака, — заткни горлянку! Чи ти не можеш допетрати і двох слів, йолопе?

— Я комп’ютер мирний, — відповів Космос упівголоса. — І не звик чути погрози та крики.

— Тоді сиди тихо, — сказав Рінґо, — і ми не будемо тобі погрожувати.

— Куди ви мене несете? — прошепотів Космос.

— До твого нового дому, — відповів Рінґо, закидаючи рюкзак на спину. — Пішли, хлопці, рухайтесь!

Хлопчиська помчали вперед.

Джордж як міг шкутильгав позаду, але так їх і не наздогнав. За кілька хвилин хлопчаків поглинула туманна темна ніч. Далі можна було не бігти — вони зникли у невідомому керунку. Втім, Джордж і так знав, хто попросив Рінґо та його посіпак увірватися до Ерікового будинку й викрасти Космоса. І то вже був перший крок до порятунку суперкомп’ютера.

Рінґо з друзяками зник під прикриттям ночі. Джордж обернувся й пішов назад до будинку Еріка — вхідні двері досі було відчинено навстіж. Він зайшов усередину й попрямував до бібліотеки. Ерік сказав йому знайти книжку — але яку? Бібліотека була повна-повніська книжок — вони вишикувались на полицях від підлоги і аж до стелі.

Джордж вибрав серед них велику важку книженцію і подивився на обкладинку — «Евклідова квантова гравітація». Він перегорнув кілька сторінок. Спробував почитати:

«...позаяк на горизонті подій сповільнена координата часу простягається до безкінечності, поблизу горизонту подій накопичуватимуться поверхні сталої фази розв’язку».

Джордж був у відчаї. Суцільна абракадабра! Він узяв іншу книжку — «Узагальнена теорія струн». Прочитав перший-ліпший рядок: «Рівняння для конформного...»

Від думок про те, що б то могло значити, здавалось, от-от лусне голова! Зрештою, Джордж вирішив: це означає, що він не знайшов потрібної книжки. Хлопець продовжив пошуки. «Знайди книжку», — сказав Ерік. «Мою нову книжку». Джордж стояв посеред бібліотеки й напружено думав. Без Космоса, Еріка та Енні будинок геть спорожнів. З ними Джорджа тепер поєднував хіба що рожевий скафандр, заплутані дроти й височезні купи наукових книжок.

Раптом хлопець відчув, що так сильно за ними всіма скучив, що йому аж у грудях закололо. Якщо він далі отак стоятиме, то більше ніколи їх не побачить! Космоса викрали, Ерік силкується вирватися з чорної діри, а Енні взагалі не захоче з ним говорити, якщо подумає, що її тато загубився в космосі через нього. Треба конче щось придумати.

Джордж з усіх сил спробував зосередитись. Він намагався уявити Еріка з новою книжкою в руках — відтворити в пам’яті обкладинку, щоб згадати назву книжки. Куди він міг її покласти? Ага! Здогадався!

Джордж побіг до кухні, туди, де стояв чайник. І справді — коло нього лежала новісінька книжка під назвою «Чорні діри», з плямами від чаю і кільцями від гарячих горнят, які на ній стояли. Аж тепер він збагнув, що її написав сам Ерік! На книжці була наклейка, на якій, певно, Енні написала: «Улюблена книжка Фредді!» А поруч був намальований маленький кабанчик. «Ось вона!», — подумав Джордж. Мабуть, це і є та нова книжка, яку Ерік знайшов після того, як Фредді промчав через його будинок. Він так тоді зрадів! Це точно вона.

Тепер йому була потрібна одна-єдина річ — ще одна товста книжка, з доброю сотнею сторінок. Вона лежала коло телефону — Джордж схопив її, скинув рожевий скафандр Енні і, запакувавши дві книжки до шкільного портфеля, поквапився додому, міцно зачинивши за собою двері до Ерікового будинку.

Того вечора Джордж швиденько ум’яв вечерю й стрімголов помчав до себе нагору — мовляв, має багато домашнього. Першою він витягнув із портфеля товсту книженцію. На обкладинці напис: «Телефонний довідник». Джордж подумав, що його батьки навряд чи матимуть такого довідника, адже в них навіть телефону немає, тому і позичив його в Еріка. Він розгорнув алфавітний покажчик під літерою «В». Провівши пальцем вздовж довгої колонки з прізвищами, хлопець урешті знайшов те, що шукав: Віздок Ґ., проф., Лісовий пров., 42. Джордж знав, де цей Лісовий провулок: то була дорога, що вела з міста до лісу, куди батьки брали його з собою восени по гриби й ожину. Сьогодні ввечері туди не потрапити — уже стемніло, батьки нізащо не випустять його на вулицю так пізно. До того ж треба ще розібратися з тією книжкою про чорні діри. Він навідається до професора Віздока завтра з самого ранку, дорогою до школи. І до того часу вже матиме якийсь план дій.

Відклавши убік телефонного довідника, Джордж витягнув із портфеля книжку про чорні діри, всім серцем сподіваючись, що дізнається звідти, як урятувати Еріка. Щоразу, як він думав про Еріка — приблизно раз на три хвилини, — йому аж у грудях стискалося. Адже Ерік сам-один у відкритому космосі, наляканий і розгублений, а чорна діра намагається затягнути його до свого чорного черева!

Джордж розгорнув книжку і глянув на перше речення на сторінці номер один. «Ми всі лежимо в канаві, та лише деякі з нас дивляться на зірки», — прочитав він. То була цитата відомого ірландського письменника Оскара Вайлда. Джордж відчув, що вона написана спеціально для нього, бо ж він, без сумніву, лежить у канаві й точно знає, що інші люди дивляться на зорі. Хлопець почав читати далі, однак те перше речення виявилось єдиним, яке він зрозумів. Бо в наступному рядку було написано: «1916 року Карл Шварцшильд запропонував перший в історії аналітичний розв’язок рівняння Ейнштейна для чорної діри...»

«О-о-о-ох!», — простогнав Джордж. Знову абракадабра! Навіщо Ерік сказав йому відшукати саме цю книжку? Він не розуміє в ній ані слова. Адже Ерік завжди розповідав йому про науку так просто й зрозуміло! Джордж відчув, що от-от розплачеться. Він усіх підвів: Космоса, Енні, Еріка. Хлопець упав із книжкою в руках на ліжко — обличчям потекли гарячі сльози. Раптом у двері постукали — до кімнати зайшла мама.

— Серденько, — сказала вона, — ти дуже блідий. Тобі щось болить?

— Ні, мамо, — засмучено відповів Джордж. — Просто домашнє завдання дуже важке.

— Не дивно! — мама підняла з підлоги книжку про чорні діри, яка випала Джорджеві з рук, й перегорнула кілька сторінок. — Та це підручник для професійних науковців! Я напишу директорові школи — це ж просто безглуздя!

Поки вона обурювалась, з книжки вилетіло кілька аркушів.

— Ой, — мама нахилилась їх позбирати. — Я порозкидала твої нотатки.

— То не... «мої» — ледве не сказав Джордж, та вчасно схаменувся. Вгорі на одній зі сторінок він прочитав: «Моя складна книжка, написана простими словами для Енні та Джорджа».

— Дякую, мамо, — він швидко вихопив записи в неї з рук. — По-моєму, ти знайшла саме той розділ, що я шукав. Тепер я впораюсь з домашнім!

— Точно? — здивовано перепитала мама.

— Точно, — гарячково закивав головою Джордж. — Мамо, ти — зірка! Дякую!

— Зірка? — всміхнулась мама. — Приємно таке чути від тебе.

— Чесно, — серйозно відповів Джордж, згадуючи, як Ерік казав, що всі вони — діти зірок. — Ти — зірка.

— Ну добре, зірочко моя. Більше не перепрацьовуй, — сказала Джорджеві мама, поцілувавши його в чоло. Побачивши, що син усміхається, вона заспокоїлась і пішла донизу ставити в пічку наступну порцію кексів із сочевиці.

Щойно мама вийшла з кімнати, Джордж скочив з ліжка й позбирав докупи всі папірці, що повипадали з книжки про чорні діри. Сторінки, помережані гачкуватим почерком і маленькими карлючками, було пронумеровано від 1 до 7. Він почав читати.