Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Розділ сімнадцятий

Доброго вечора, хлопці! — мовив учитель, обвівши поглядом учнів, — ті стояли в гелловінських костюмах, міцно стискаючи в руках маски. — Як це мило з вашого боку — залучити свого бідолашного вчителя до веселих пустощів на Гелловін!

— Але ж ми не знали... — почав виправдовуватися Прищ. Його друзякам від здивування мову відібрало. — Якби ми знали, що тут живе хтось із вчителів, ми б сюди носа не потикали.

— Та не переймайтесь! — силувано всміхнувся професор Віздок. — Приємно бачити, як молодь веселиться, — він помахав рукою, щоб остаточно розвіяти сморід. — Я саме займався однією справою, а ви мені перервали. Тому тут трохи надиміло.

— Фу! Ви що, готували їсти? — скривився Чахлик. — Тут так смердить!

— Та ні, не зовсім. Їсти точно не готував, — сказав професор Віздок. — Я проводив один експеримент. І мушу повертатися до роботи. Не буду вас затримувати — у нашому кварталі ви точно знайдете кого розвеселити своїми чудовими витівками.

— А можна..? — запитав Рінґо, зумисне замовкнувши на півслові.

— А, звісно! — відповів професор Віздок. — Зайдіть, хлопці, на хвильку, я вам щось дам. Одну секунду.

Хлопчаки подалися услід за ним, зупинившись на порозі. Професор Віздок зайшов усередину.

— Що відбувається? — просичав Чахлик до Рінґо, щойно вчитель пішов.

— Слухайте, хлопці, — серйозно сказав той. — Ходіть усі сюди. Гвіздок хоче, щоб ми для нього щось зробили. І він нам за це заплатить.

— Добре, а що саме ми маємо зробити? — запитав Танк.

— Спокійно, розслабся, — відповів Рінґо. — Нічого такого. Він просто хоче, щоб ми занесли лист, — до будинку, де живе той дивак у скафандрі.

— І він нам дасть гроші? — пропищав Прищ. — За що?

— Не знаю, — зізнався Рінґо. — Та мені взагалі-то начхати. Гроші є гроші, нє? А все решта — то таке.

Хлопчиська далі стояли на порозі. Збігло ще кілька хвилин, а Гвіздка й слід загув. Рінґо зазирнув до кімнати.

— Йдемо всередину, — сказав він.

— Туди не можна заходити! — закричали його друзяки.

— Чому? Можна! — відповів Рінґо, а його очі пустотливо зблиснули. — Подумайте тільки — у школі ми всім розкажемо, що були у Гвіздка вдома! Може, нам вийде навіть щось у нього поцупити. Пішли!

Він навшпиньки прокрався в будинок, зупинився й сердито махнув іншим, щоб і ті заходили. Один за одним хлопці прослизнули крізь прочинені двері.

Усередині вони побачили коридор з кількома дверима у різні боки. Усе довкола було вкрито пилом, наче тут вже сотню років ніхто не прибирав.

— Сюди, — скомандував Рінґо, тихенько захихотівши. Він попростував коридором, зупинившись перед одними з дверей.

— Цікаво, що старий там тримає? — розчахнув він двері навстіж.

— Ну, ну, і що там таке? — зазирнув Рінґо всередину, хитро вишкірившись. — Здається, Гвіздок не такий простий, як здається.

Хлопці з’юрмились навколо свого ватажка — що ж таке в тій кімнаті?

Перед ними постало дивне видовище — від подиву їм аж очі на лоба полізли.

— Ого! — вигукнув Прищ. — Що то таке?

Та не встиг хтось і рота розкрити, щоб йому відповісти, як позаду в коридорі вигулькнув професор Віздок.

— Я ж просив вас зачекати на вулиці! — гаркнув він так моторошно, що аж мурашки по тілу забігали.

— Вибачте, пробачте, будь ласка!.. — пробелькотіли хлопчиська, обертаючись до вчителя.

— Хіба я запрошував вас у гості? По-моєму, ні. То, може, поясните, чому ви дозволили собі сюди зайти? Інакше за непослух я залишу вас у школі після уроків!

— Пане професоре, пане професоре, — поквапом заговорив Рінґо, — ми чекали на вулиці, але нам так хотілося дізнатися... про який експеримент ви казали... що ми не витримали й зайшли всередину.

— Вам справді було цікаво? — недовірливо перепитав професор Віздок.

— Дуже цікаво! — гуртом закричали хлопці.

— Не знав, що ви цікавитеся наукою, — трохи повеселішав професор Віздок.

— Та ми її просто обожнюємо! — гарячково запевнив його Рінґо. — Танк хоче стати науковцем. Коли виросте.

Танк мало не закашлявся, коли це почув, але зараз же спробував скорчити міну мудреця.

— Та невже? — відповів професор Віздок, остаточно подобрівши. — Прекрасні новини! Тоді ходімо в мою лабораторію — я вже давно хотів показати комусь, над чим працюю. Ви вчасно нагодилися. Заходьте, прошу. Я все вам розповім.

— У що ти нас втягнув? — просичав Чахлик до Рінґо, рушивши до кімнати слідом за професором Віздоком.

— Замовкни! — смикнув кутиком рота Рінґо. — Ти що, хочеш сидіти в школі після уроків? Вдай, ніби все розумієш. Я заберу вас звідси, як тільки зможу.