Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Розділ шістнадцятий

Батько Джорджа тим часом брав активну участь у марші протесту Високо тримаючи плакати й вигукуючи гасла, захисники довкілля простували через торговельний квартал, розтинаючи натовп. «Планета гине!» — вигукували вони, маршируючи до центральної площі. «Пластикові торбинки треба переробляти! Машини — заборонити!» — кричали вони здивованим перехожим. «Перестаньте марнувати ресурси Землі!» — закликали учасники протесту.

Коли вони дійшли до середині площі, батько Джорджа заскочив на постамент пам’ятника і почав виголошувати промову.

— Пора задуматися! Вже сьогодні! — закричав він. Але його ніхто не чув, тому хтось із друзів дав йому мегафон. — У нас не так багато часу, щоб урятувати планету! — повторив тато Джорджа: цього разу так гучно, що його почув цілий квартал. — Якщо температура Землі далі зростатиме, — продовжував він, — до кінця століття повені й засухи вб’ють тисячі людей, а ще двісті мільйонів муситимуть покинути свої домівки. У світі залишиться мало місць, придатних для життя. Виробництво їжі зупиниться, люди вмиратимуть з голоду. Технологія нас не врятує. Бо буде вже надто пізно!

Кілька перехожих заплескали в долоні й закивали головами. Батько Джорджа здивувався. Він роками ходив на марші, роздавав листівки, виступав. І вже звик, що на нього не звертають уваги або називають його божевільним, — хто ж іще може заявляти, нібито люди мають забагато автомобілів, забруднюють довкілля і занадто часто користуються приладами, що споживають електроенергію? А сьогодні люди, як не дивно, прислухались до його розповіді про екологічну катастрофу, що про неї він говорив далеко не перший рік.

— Полярні льодовикові шапки тануть, рівень моря зростає, клімат щораз теплішає, — вів мову далі батько Джорджа. — Розвиток науки й технології дав нам силу, здатну знищити планету! Тепер нам треба знайти спосіб, як її врятувати!

Послухати його зупинилося декілька людей, які вирушили тієї суботи на закупи. З натовпу почулися підбадьорливі вигуки й оплески.

— Пора врятувати нашу планету!— вигукнув тато Джорджа.

— Врятуймо нашу планету! — вигукнули у відповідь активісти; двійко покупців і собі гукнули: «Врятуймо нашу планету! Врятуймо нашу планету!»

Юрба знову підбадьорливо заплескала — батько Джорджа переможно підняв руки догори. Його охопило радісне хвилювання. Нарешті люди звернули хоч якусь увагу на жахливе становище нашої планети! Тієї миті він збагнув: роки, витрачені на те, щоб сповістити людям про цю проблему, не пішли намарне. Почали з’являтися перші плоди його праці. Захисники довкілля не протестували даремно. Щойно оплески вляглися і батько Джорджа розтулив рота, аби продовжити свій виступ, як де не взявся здоровецький торт із заварним кремом, який пролетів над головами перехожих і поцілив просто йому в обличчя.

Натовп вражено замовк, а тоді вибухнув сміхом: подивіться-но тільки на того бідолаху — уся борода в кремі! Ватага хлопчаків, перебраних у гелловінські костюми, кинулась втікати з площі, розштовхуючи ліктями перехожих.

— Лови їх! — закричав хтось у юрбі, показуючи пальцем на бешкетників у масках, які щодуху мчали геть, тримаючись за животи від реготу.

Батько Джорджа не переймався — зрештою, усі ці роки, коли він виступав, люди завжди щось у нього кидали. Він старався пояснити, у якій небезпеці перебуває планета, а його за це арештовували, штовхали, ображали й виганяли, тому ще один торт із заварним кремом не надто його засмутив. Чоловік витер з очей липкий крем і, наче й не було нічого, приготуватися казати далі.

Кілька його колег-активістів кинулись було ловити ватагу демонів, чортів і зомбі, але швидко задихались і облишили цю справу.

Побачивши, що дорослі вже не женуться за ними, хлопчаки й собі зупинились.

— Ха-ха-ха-ха, — реготав один із них, скидаючи маску зомбі, — Рінґо. Його справжнє обличчя було майже таке ж «привабливе», як та гумова маска.

— Ото було весело! — задихано сказав Чахлик, знімаючи чорно-білу маску головного героя фільму «Крик». — Класно ти запустив того торта, Рінґо!

— Ага! — підтакнув велетенський чортяка, махнувши хвостом і вилами. — Прямо в носа поцілив!

Судячи з розмірів, то був не хто інший як Танк — хлопчина, який ніяк не міг перестати рости.

— Люблю Гелловін! — радісно заявив Рінґо. — Ніхто в житті не вгадає, що то ми зробили!

— Що тепер? — пропищав Прищ, перебраний у костюм Дракули.

— Торти в нас уже закінчились, — відповів Рінґо. — Значить, час на витівки. Я маю кілька класних ідей...

Того вечора хлопчаки нагнали страху на багатьох мешканців містечка. Вони «обстріляли» літню пані кольоровою водою з іграшкового пістолета, обсипали юрбу дітлашні фіолетовим борошном і кинули петарди під припарковану автівку так, що її власник подумав, ніби та вибухнула. Кожною витівкою шибеники здіймали гучний галас, а тоді стрімголов бігли геть, так і не потрапивши нікому до рук.

Врешті вони дійшли до кінця міста, де вже починалося передмістя. На зміну вузьким вуличкам із затишними будинками, що тулилися один до одного, постали великі маєтки, розташовані осібно. Перед ними простягалися зелені лужки з густими кущами й усипаними гравієм доріжками. Надворі стемніло. У присмерку деякі здоровенні котеджі — з порожніми вікнами, колонами й чудернацьки вирізьбленими дверима — мали моторошний вигляд. А що в більшості з них панувала темрява й тиша, хлопчиська навіть не намагалися тиснути на кнопку дзвінка. Вони вже збирались повертатися, як дійшли до останнього будинку в місті — здоровенної занедбаної вілли з башточками, напівзруйнованими статуями і старезними залізними воротами, що звисали із завіс. У кожному вікні на першому поверсі яскраво світилося.

— Останній! — радісно заявив Рінґо. — Треба повеселитися на повну. Готові?

Посіпаки намацали в кишенях «зброю» й поквапилися услід за ватажком зарослою бур’янами стежкою. Підійшовши до будинку, вони зачули дивний яєчний запах — коло дверей сморід став ще сильнішим.

— Фу-у-у-у! — зморщив носа велетенський чортяка. — Хто зіпсував повітря?

— Не я! — запищав Прищ.

— Хто запитав, той і зіпсував! — зловісно сказав Рінґо.

Сморід став таким нестерпним, що хлопці ледве дихали. Біля самісіньких дверей — з яких довгими смужками лущилась фарба — навіть повітря було густе і сіре. Затуливши долонею рота й носа, Рінґо потягнувся й натиснув величезну круглу кнопку. Дзвоник зателенькав сумно й самотньо — про нього, мабуть, нечасто згадували. Хлопчиська були певні, що там ніхто не живе, аж раптом двері прочинились — і крізь вузьку шпаринку прослизнули щупальця жовтувато-сірого диму.

— Хто там? — почувся неприємний, але на диво знайомий голос.

— Цукерки даєте чи витівок ждете? — прохрипів Рінґо.

— Цукерки! — і двері широко розчахнулись. На порозі хлопчаки вгледіли чоловіка у старому протигазі, та вже за мить на вулицю вирвались здоровенні хмари смердючого жовто-сірого диму і чолов’яга зник з їхніх очей.

— Тікайте! — зарепетував Рінґо.

Розбишакам не треба було повторювати двічі — вони вже взяли ноги на плечі й щодуху мчали крізь густий туман. Важко дихаючи й спотикаючись, хлопці збігли стежкою до воріт і вибігли на хідник. Вибравшись із задушливого диму, вони мерщій поскидали гелловінські маски. Проте Рінґо серед них не було — він перечепився на стежці й упав. І саме намагався зіп’ястись на ноги, як побачив, що до нього йде чоловік із вілли.

— Рятуйте! Рятуйте! — заверещав Рінґо. Хлопчиська з його ватаги зупинилися й озирнулись, але назад ніхто не хотів повертатися.

— Мерщій! — гукнув найменший шибеник, Прищ. — Біжіть на допомогу Рінґо!

Але двійко його друзяк тільки зніяковіло зачовгали ногами й щось пробурмотіли. Моторошний чолов’яга вже не мав на собі протигаза — дим помалу розвіявся, і хлопці побачили, з ким мають справу. Він щось говорив до Рінґо, який уже підвівся, але його слів не було чути.

За кілька хвилин Рінґо озирнувся й помахав приятелям.

— Гей, ви там! — гукнув він. — Ходіть сюди!

Трійко посіпак неохоче побрели до нього. Рінґо здавався на диво самовдоволеним. А коло нього стояв сам професор Віздок — не такий вже і страшний, як здавалось.