Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Розділ другий

Джордж озирнувся на сад, на стежину, якою прийшов.

Треба було повернутися й покликати батьків. Навіть якщо йому доведеться зізнатися татові, що він переліз через паркан до Сусідського Саду, то все одно це краще, ніж стояти отак самому-самісінькому. Він тільки зазирне у вікно — чи не вгледить, бува, Фредді, — а тоді піде по тата.

Хлопець посунувся на крок до променю яскравого світла, що струменіло з покинутого будинку. Воно було золотаве, геть не схоже на слабке мерехтіння свічки у нього вдома чи на блакитні смужки холодного неонового світла у школі. Джордж аж зубами клацав від страху, однак світло так вабило його, що, зрештою, він опинився прямісінько навпроти вікна. Хлопець зазирнув усередину крізь вузеньку щілину між віконною рамою і фіранкою. І угледів кухню — там і сям стояли горнятка й валялися зужиті пакетики від чаю.

Краєм ока він помітив якийсь рух і, зиркнувши на підлогу, побачив свого кабанчика, Фредді! Той тицьнув рильце в миску і хлебтав звідти якусь таємничу ясно-бузкову рідину.

Джорджеві аж кров у жилах захолола — це ж бо жахлива пастка, без сумніву!

— Ой! — вигукнув він. — Це отрута!

І голосно постукав у шибку.

— Не пий того, Фредді! — закричав хлопець.

Проте Фредді був жадібним кабанчиком — він пропустив господареві зойки повз вуха й знай собі з превеликим задоволенням сьорбав. Джордж, не задумуючись, влетів до кухні, вихопив миску з-під рильця Фредді й вилив її вміст у мийку. Щойно фіолетова рідина забулькотіла, витікаючи геть, як позаду Джорджа почувся чийсь голос.

— Хто ти такий? — запитав хтось чітко, але трохи по-дитячому.

Джордж ураз крутнувся на місці. Позаду нього стояла дівчинка, вбрана у дивовижний костюм, що поєднував у собі стільки кольорів і шарів тонесенької тканини, що здавалось, мовби вона загорнулась у крильця метелика.

Джордж сердито зашипів. Те дівча з довгим скуйовдженим білявим волоссям і зелено-блакитним, прикрашеним пір’їнами, капелюшком мало дивакуватий вигляд, але боятися його, звісно, не було чого.

— А ти хто така? — обурено запитав він.

— Я запитала перша, — відповіла дівчинка. — Крім того, це мій дім. Тому я хочу знати, хто ти такий, а сама не мушу нічого пояснювати.

— Мене звати Джордж, — хлопець випнув підборіддя, як завжди, коли злився. — А це, — кивнув на Фредді, — мій кабанчик. Ти його викрала!

— Я не викрадала твого кабанчика, — твердо заперечила дівчинка. — Що за нісенітниці? Для чого він мені? Я — балерина, а в балеті немає жодних кабанів.

— Балет, он-як! — насуплено пробурмотів Джордж.

Коли він був меншим, батьки змушували його ходити на танці, і те жахіття запам’яталося йому назавжди.

— Хай там як, — відказав він, — а ти замала, як на балерину. Ти ще зовсім пуцьвірінок.

— Взагалі-то я виступаю в кордебалеті, — зверхньо промовила дівчинка. — То хто з нас ще пуцьвірінок?

— Якщо ти вже така доросла, то чому хотіла отруїти мого кабанчика? — не вгавав Джордж.

— Ніяка це не отрута, — глузливо відповіло дівча. — А виноградна газована вода.

Джордж, якому батьки завжди давали пити тільки мутний, бляклий, свіжовичавлений фруктовий сік, раптом відчув себе невігласом, бо ж не втямив, що то була за фіолетова рідина.

— Але ж то насправді не твій дім, еге ж? — повів мову далі, аби все-таки взяти над нею гору. — Він належить стариганю з довжелезною бородою, що зник багато років тому.

— Ні, це мій дім, — заперечила дівчинка, зблиснувши блакитними очима. — І я тут живу весь час, якщо тільки не виступаю на сцені.

— А де ж тоді твої мама й тато? — стояв на своєму Джордж.

— Я не маю батьків, — надуло рожеві губки дівча. — Я сирота. Мене знайшли за лаштунками, загорнуту в балетну пачку. А потім мене вдочерила танцювальна трупа. Ось чому я така здібна танцівниця, — сказала вона й голосно пирхнула.

— Енні!—із глибини будинку долинув чоловічий голос.

Дівча прикипіло до місця.

— Енні! — голос почувся знову, тепер уже ближче. — Енні, де ти?

— Хто це? — підозріливо запитав Джордж.

— Це... ем... це... — дівчинка зненацька вельми зацікавилась своїми балетними черевичками.

— Ось де ти, Енні! — до кухні зайшов високий чолов’яга з розкуйовдженим темним волоссям; окуляри з товстими шкельцями в грубій оправі були абияк начеплені на носа. — Що ти тут робиш?

— Ох! — чарівно всміхнулось до нього дівча. — Я просто пригощала кабанчика виноградною водою.

Чоловік роздратовано насупився.

— Енні, — терпляче промовив він, — ми вже про це говорили. Є час вигадувати історії — і є час...

І замовк на півслові, угледівши в кутку Джорджа, а коло нього — підсвинка з фіолетовими плямами довкола рильця: здавалось, наче він усміхається.

— Ох, кабан... у кухні... гм... — спроквола промовив він, розглядаючи прибульців. — Вибач, Енні, я думав, ти знову щось вигадуєш. Ну що ж, привіт!

Чоловік підійшов до Джорджа й потиснув йому руку. А тоді боязко почухав кабанчика між вухами.

— Привіт... — затнувся він, вочевидь, не знаючи, що Ще сказати.

— Мене звати Джордж, — прийшов йому на допомогу хлопець. — А це мій кабанчик, Фредді.

— Твій кабанчик, — повторив чоловік. А тоді обернувся до Енні — та лише знизала плечима й подивилась на нього докірливо, мовляв, «я ж тобі казала».

— Я — ваш сусід, — узявся пояснювати Джордж. — Але мій кабанчик утік через дірку в паркані, тож мені довелось піти по нього.

— Он воно як! — усміхнувся чолов’яга. — А я собі думав, як це ти потрапив до кухні? Мене звати Ерік. Я — батько Енні.

Він тицьнув пальцем на малу білявку.

— Батько Енні? — перепитав Джордж, лукаво посміхаючись до дівчати. Та задерла носа догори, вдаючи, ніби мова зовсім не про неї.

— Ми — ваші нові сусіди, — сказав Ерік, показавши на кухню з її шпалерами, що вже лущилися зі стін, запліснявілими чайними торбинками, кранами, з яких крапотіла вода, й порваним лінолеумом. — Тут трохи брудно. Ми тільки перебралися сюди. Ось чому ми досі не зустрічались.

Ерік скуйовдив темну шевелюру й насупився.

— Хочеш пити? По-моєму, Енні вже чогось налила твоєму кабанцеві.

— Я б залюбки випив виноградної води, — квапливо відповів Джордж.

— Вона вже скінчилась, — похитала головою Енні.

Джордж похнюпив носа. Ото йому не пощастило, кабан — і той скуштував, а йому ні краплини не дісталось.

Ерік відчинив кухонні шафки, але там було пусто. Він вибачливо знизав плечима.

— Може, склянку води? — запитав, показуючи пальцем на кран.

Джордж кивнув. Він не квапився додому вечеряти. Коли він бавився з іншими дітлахами, то зазвичай повертався до мами з татом із гнітючим відчуттям, що їхня сім’я не така, як усі. Натомість ці сусіди видались йому такими чудернацькими, що Джордж аж звеселився. Нарешті він знайшов ще більших диваків, ніж його рідні батьки. Та щойно йому сяйнула ця радісна думка, як Ерік зіпсував усю втіху.

— Надворі вже темно, — сказав він, визирнувши у вікно. — А твої батьки, Джордже, знають, що ти тут?

Він узяв з кухонного стола телефон.

— Треба їм подзвонити, щоб вони не хвилювалися.

— Ем... — пробелькотів Джордж, переступаючи з ноги на ногу.

— Кажи ваш номер телефону, — сказав Ерік, глипнувши на нього з-понад окулярів. — Чи краще задзвонити на мобільний?

— Вони, ем... — Джордж бачив, що йому не викрутитись, і врешті пролепетав: — Вони взагалі не користуються телефоном.

— Чому? — запитала Енні, а її блакитні оченята стали круглі від подиву: як це так — не мати мобільного телефону?

Джордж ніяково зіщулився. Але Енні з Еріком не зводили з нього зачудованого погляду, тож виходу не було — довелось пояснити.

— Вони думають, що технології захоплюють світ, — прожебонів хлопець. — І що нам треба намагатися обійтися без них. Батьки гадають, що люди — своїми науковими відкриттями — забруднюють планету сучасними винаходами.

— Справді? — очі Еріка зблиснули за товстими шкельцями окулярів. — Як цікаво!

Раптом телефон у його руці забренькав якусь пісеньку.

— Можна я підніму? Можна я? Ну, будь ласочка! — закричала Енні, вихопивши телефон з його рук. — Мамо?

І з радісним зойком вибігла з кухні, притискаючи до вуха телефон — тільки й пролопотіли за нею «крила» різнобарвного костюма.

— У нас таке сталось, мамо! — долинув із коридору її дзвінкий голос. — До нас прийшов такий дивний хлопчина!..

Джордж був готовий крізь землю провалитися від сорому.

— А ще він має кабана! — з кухні було чути кожнісіньке слово.

Ерік глянув на Джорджа і легенько причинив ногою двері.

— І ніколи не пробував виноградної води! — співучий голосок Енні пробивався і крізь зачинені двері.

Ерік відкрутив кран, щоб налити Джорджеві склянку води.

— А його батьки не мають телефону! — хоч дзюрчання води й приглушило голос Енні, хлопець розчув кожне-кожнісіньке прикре для нього слово.

Ерік увімкнув радіо, заграла музика.

— Ну що, хлопче? — голосно запитав він. — На чому ми там зупинились?

— Не пам’ятаю, — прошепотів Джордж: серед того гамору, що його здійняв Ерік у кухні, аби заглушити балаканину Енні, його було ледь чутно.

Ерік співчутливо глянув на нього.

— Хочеш покажу тобі щось цікаве? — вигукнув він, витягуючи з кишені пластмасову лінійку.

Він помахав нею перед носом Джорджа.

— Знаєш, що це? — прокричав.

— Лінійка? — глянув на нього Джордж. Дивно, що той питає про такі очевидні речі.

— Авжеж, — гукнув Ерік, який саме тер лінійку об свою чуприну. — Дивись!

Він підніс лінійку до цівки води, що струменіла з крана. Струмінь зараз же вигнувся в повітрі й потік донизу не прямо, а під кутом. Ерік забрав лінійку, і вода знову потекла як раніше. Він дав лінійку Джорджеві — той потер її об волосся й підніс до цівки. Сталось те саме.

— Справжнє диво! — збуджено вигукнув Джордж, умить забувши про неввічливі слова Енні. — Ви чарівник?

— Ні, — відповів Ерік, заховавши лінійку до кишені.

Вода знову текла, як завжди, прямим струменем. Він закрутив кран і вимкнув радіо. На кухні стало тихо, Енні теж більше не було чути.

— Це наука, Джордже, — промовив Ерік, а його обличчя аж сяяло. — Наука. Коли ти треш лінійкою об чуприну, вона знімає з волосся електричний заряд. Ми цього заряду не бачимо, а от струмінь води його відчуває.

— Ого! Дивовижно! — захоплено прошепотів Джордж.

— Еге ж, — підтакнув Ерік. — Наука — неймовірно цікава штука, що допомагає нам зрозуміти довколишній світ і його чудеса.

— То ви науковець? — запитав Джордж. Його зненацька охопило збентеження.

— Ага, — відповів Ерік.

— А як тоді це, — Джордж тицьнув пальцем на кран, — може бути наукою, якщо наука вбиває планету й усе, що на ній живе? Не розумію.

— А ти хлопець кмітливий,— широко всміхнувся Ерік. — Відразу взяв бика за роги. Перш ніж я відповім на твоє питання, розповім трохи про саму науку. Наука — річ дуже важлива. Вона намагається пояснити, як влаштований світ довкола нас за допомогою наших відчуттів, розуму та спостережень.

— Ви у цьому впевнені? — недовірливо перепитав Джордж.

— На всі сто! — відповів Ерік. — Є чимало видів природничих наук, і всі вони мають різні цілі. Я займаюсь наукою, яку цікавлять два питання: «як?» і «чому?». Як усе зародилося — Всесвіт, Сонячна система, наша планета, життя на Землі? Що існувало перед ними? Звідки усе це взялося? Як усе працює? І чому? Це фізика, Джордже, — захоплива, фантастична, цікава...

— Неймовірно цікава! — вигукнув Джордж. Ерік перелічив усі питання, якими він надокучав своїм батькам і на які жодного разу не почув відповіді. Джордж не раз намагався розпитати про це в учителів, але ті завжди відповідали, що, мовляв, він про все дізнається наступного року. Не таку відповідь він прагнув почути.

— То як, розповідати далі? — запитально підняв брови Ерік.

Тільки-но Джордж зібрався відповісти: «Звісно, продовжуйте!», як досі сумирний і чемний Фредді немовби відчув запал свого господаря і собі розійшовся. Він незграбно зіп’явся на рівні та, прищуливши вуха, стрімголов кинувся до дверей, тільки ратички замигтіли.

— Ні-і-і-і-і! — закричав Ерік, кинувшись навздогін за підсвинком, який протиснувся крізь кухонні двері.

— Сті-і-і-ій! — заверещав Джордж, помчавши за ним в сусідню кімнату.

— Рох, рох, рох, рох, рох, рох! — зарохкав Фредді, вочевидь, насолоджуючись своєю свободою.