Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Розділ вісімнадцятий

Лабораторія професора Віздока була поділена на дві частини. З одного боку відбувався чудернацький хімічний експеримент. Десятки скляних кульок з’єднувалися між собою через скляні трубки. Одна кулька була приєднана до такого собі мініатюрного вулкана. Вулканічні випари підіймалися вгору до скляної кулі, але час до часу невеличкі згустки диму потрапляли назовні. Гази перетікали з однієї скляної кулі до іншої та врешті збирались у центрі, в одній великій кулі. Всередині цього резервуара клубочилась хмара, а довкола неї раз у раз спалахували іскри.

— Ну що, хто перший хоче щось запитати?— спитав професор Віздок, щасливий, що нарешті має слухачів.

Рінґо зітхнув.

— Що це?— запитав він, тицьнувши пальцем на великий хімічний експеримент.

— Ага! — вишкірився професор Віздок і потер руки. — Пам’ятаєте, як, зайшовши до будинку, ви занюхали чудовий аромат тухлих яєць? Знаєте, що це?

— Тухлі яйця?— зі сподіванням відповів Танк, зрадівши, що знає відповідь.

— Пустоголовий хлопчисько, — буркнув професор Віздок. — Якщо хочеш стати науковцем, треба більше шурупати мізками. Думай! Що то може бути? Це ж так просто!

Хлопці перезирнулися і знизали плечима.

— Хто його знає... — пробурмотіли вони.

— О люди добрі! — зітхнув професор Віздок. — Сучасні діти нічогісінько не знають. Це ж запах Землі — вона так пахнула мільярди років тому, коли тут ще не було життя.

— Звідки нам таке знати? — простогнав Чахлик.

Але професор Віздок його проігнорував.

— Це, звісно, несправжній вулкан, — повів він мову далі, показавши на маленький саморобний вулкан, з кратера якого бухкав дим.

— Ага, ну та, це ж ясно, — пробурмотів Рінґо. — Ви так кажете, ніби ми самі не бачимо.

— Це лише невеличка хімічна реакція, внаслідок якої утворюються такі ж самі випари, — з ентузіазмом продовжував професор Віздок, і бровою не повівши на неввічливе зауваження Рінґо. — А я взяв трохи землі з саду й зробив з неї маленький вулкан. По-моєму, непогано вийшло.

Вулканічні випари здіймалися у скляну кулю, де змішувалися з водяною парою. Пара надходила з іншої скляної кулі, в якій над газовим пальником нагрівалася вода. Випари й пара, змішавшись, утворювали у великій кулі хмаринку. Всередині тієї хмарки професор Віздок помістив пристрій, що викрешував електричні іскри.

Щойно з міні-вулкана бухнув темний дим, як у хмарині всередині кулі спалахнула блискавка. Професор Віздок легенько постукав по склу.

— Бачите, коли блискавка вцілює у хмару газу, відбуваються дивні реакції. Науковці виявили, що в результаті цих реакцій часом утворюються основні хімічні речовини, необхідні для життя на Землі. Вони називаються амінокислоти.

— Але навіщо ви це робите? — запитав Чахлик. — Нащо вони вам треба?

— Я хочу створити живий організм,— відповів професор Віздок, а його обличчя скривилось у зловісній гримасі.

— Ото купа мотлоху, — прошепотів Рінґо.

Натомість Прища вчителева відповідь заінтригувала більше, ніж його ватажка.

— Пане професоре, — задумано сказав він, — довкола нас повно живих організмів. Навіщо вам їх ще більше?

— Справді, на нашій планеті їх вистачає, — відповів професор Віздок, схвально на нього глянувши. — А на інших? Як щодо інших планет, де ще не виникло життя? Що, якби ми вирушили туди й привезли живі організми з собою?

— Звучить якось по-дурному, — сказав Рінґо. — Якщо ми вирушимо на нову планету, а там нічого не буде, то нам і робити буде нічого.

— Хлопче, та в тебе геть уяви немає! — вигукнув професор Віздок. — Ми станемо господарями цієї планети! Вона вся належатиме нам.

— Стривайте, — втрутився Чахлик. Голос його прозвучав недовірливо: — А де ця планета? І як ми туди потрапимо?

— Чудові запитання, — відказав професор Віздок. — Ходіть сюди, я дещо вам покажу.

Він перейшов на другий бік кімнати, де на стіні було зображено космос і зорі. В одному кутку було намальовано кілька білих цяточок, обведених червоним колом, на яке вказував добрий десяток стрілок. Біля червоного кола виднілося ще одне — зелене, щоправда, порожнє. Відразу коло карти висіли білі дошки, покреслені діаграмами й усілякими чудернацькими символами. Ці «письмена» були, вочевидь, якось пов’язані із зоряною мапою.

Хлопці обступили професора Віздока — той кашлянув і махнув рукою на дивну базгранину.

— Діти, перед вами — майбутнє! Наше майбутнє! Підозрюю, — продовжував він, — що ви ніколи не задумувались, що я роблю після наших з вами уроків.

Хлопчиська хитнули головами — мовляв, ні, таки не задумувалися.

— То я полегшу вам життя. Перед вами, — професор Віздок випростав спину, так що тепер він нависав над хлопчаками, — експерт із планет. Я все життя досліджую планети й намагаюсь відкрити нові.

— І як, вдається? — запитав Чахлик.

— Я знайшов чимало нових планет, — гордо заявив професор Віздок.

— Але хіба ми вже не знаємо їх усіх? Марс, Сатурн, Юпітер? — не вгавав Чахлик.

Його друзі перезирнулися.

— О-о-о-о, — процідив Танк. — Хто б подумав? Чахлик хоче стати вчителевим пестунчиком.

— Неправда, — ображено фиркнув Чахлик. — Мені просто цікаво — і все.

— Ага! — підтакнув професор Віздок. — Маєш рацію! Нам відомі всі планети, що обертаються довкола найближчої до Землі зірки, яку ми називаємо Сонцем. Але я шукаю інші планети! Ті, що крутяться навколо інших зірок, дуже далеко від нас. Розумієте,— продовжував він, радіючи, що його учні, чи принаймні кілька з них, нарешті його слухають, — планету не так легко знайти. Я роками збираю дані з телескопів і бачив у космосі сотні планет. На жаль, більшість планет, які нам вдалося відшукати, обертаються надто близько до свого сонця, тобто вони занадто гарячі, щоб підтримувати життя.

— Тоді тут вже нічого не зробиш, — розчаровано пробурмотів Чахлик.

Професор Віздок показав пальцем на карту зоряного неба.

— Постривайте, — сказав він, — це ще не все. У космосі є незвичайні, фантастичні об’єкти, про які ми досі могли тільки мріяти. Настає пора, коли все зміниться, коли люди мандруватимуть космосом і селитимуться по всьому Всесвіту. Уявіть собі, хлопці, якби ми першими виявили цілком нову планету!

— Це схоже на той серіал, — засміявся Прищ, — у якому всі сіли в космічний корабель, полетіли на іншу планету, і там їх зжерли зелені іншопланетяни.

— Ні, анітрохи не схоже! — різко відповів професор Віздок. — Не плутай наукову фантастику й наукові факти. Ось ця планета, яку я виявив, — він провів пальцем по червоному кільцю, накресленому довкола білих цяток у кутку мали, — цілком може стати новою планетою Земля.

— Але, по-моєму, та нова планета дуже далеко звідси, — у голосі Чахлика відчувався сумнів.

— Справді, — погодився з ним учитель. — Вона дуже, дуже, дуже далеко. Так далеко, що якби я захотів поговорити з тамтешніми жителями по телефону, мені б довелося чекати кілька років, доки я почув би відповідь на своє запитання. Саме стільки часу треба, щоб моє питання дійшло туди, а їхня відповідь — сюди.

— А ви вже говорили з ними? — гуртом вигукнуло четверо дітлахів.

— Та ні! — сердито крикнув професор Віздок. — Я ж сказав — «якби!» Ви що, не розумієте, про що я?

— Але там точно хтось живе?— не вгавав Прищ, переступаючи від збудження з ноги на ногу.

— Важко сказати, — відповів професор Віздок. — Треба туди полетіти й подивитися.

— А як ви туди полетите? — запитав Рінґо, якому, як не дивно, теж стало цікаво.

Професор Віздок задивився кудись далеко над їхніми головами.

— Усе своє життя я намагаюсь потрапити у відкритий космос, — сказав він. — Одного разу мені майже вдалося.

Але дехто мене зупинив, і я досі йому цього не пробачив. То було найбільше розчарування в моєму житті. Відтоді я шукаю інший спосіб туди дістатися. І тепер у мене з’явився ще один шанс. Саме для цього ви мені й потрібні.

Професор Віздок витягнув з кишені листа.

— Ось лист, про який я вам казав, коли ми стояли на вулиці. Віднесіть його приятелеві Джорджа. Його звати Ерік. Укиньте листа в його поштову скриньку, але так, щоб вас ніхто не побачив, — сказав учитель, передавши листа Рінґо.

— Що це? — запитав Рінґо.

— Деяка інформація, — відповів професор Віздок. — В інформації — сила, хлопці. Завжди про це пам’ятайте.

Він повернувся до карти зоряного неба, показав попеченими пальцями на червоне коло, намальоване навколо яскравих цяток, і сказав: «Цей лист повідомляє, де саме в космосі міститься ця дивовижна нова планета — Земля номер два».

Чахлик відкрив, було, рота, але професор Віздок не дав йому й слова сказати.

— Передайте листа сьогодні ввечері, — мовив він, давши зрозуміти, що більше не хоче чути ніяких питань. — А тепер вам пора вже йти,— додав і поквапив хлопців до дверей.

— А гроші? — різко запитав Рінґо. — Коли ми дістанемо наші гроші?

— Знайдіть мене в понеділок у школі, — відповів професор Віздок. — Як доставите листа, я вам добре заплачу. А тепер ідіть.