Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Розділ дев’ятнадцятий

У понеділок в обід Джордж тихенько сидів у шкільній їдальні й нікого не чіпав. Він витягнув пакунок з перекусом й зазирнув усередину, сподіваючись побачити там те, що їли інші діти, — пакетик чіпсів, плитку шоколадки чи апельсиновий сік. Натомість у коробочці лежала канапка зі шпинатом, варене яйце, кілька кексиків із броколі та яблучний сік, що його мама вичавила власноруч. Він відкусив великий шматок канапки й зітхнув. От якби його батьки зрозуміли — він теж прагне врятувати планету, але по-своєму! Добре їм жити не так як всі — вони ж завжди зі своїми друзями-однодумцями! Батькам не треба ходити щодня до школи, де б із них насміхалися такі, як Рінґо та його посіпаки, бо вони носять чудернацький одяг, їдять іншу їжу і не знають, що вчора показували по телевізору. Джордж намагався пояснити це татові, але у відповідь почув: «Якщо ми хочемо врятувати Землю, то мусимо кожен робити свою справу».

Джордж розумів, що той має рацію, просто якось несправедливо і безглуздо, що його справа — бути посміховищем у школі й не мати вдома комп’ютера. Він намагався пояснити батькам, скільки користі було б від комп’ютера.

— Але ж тату, — переконливо казав Джордж, — ти б міг багато всього робити на комп’ютері. Наприклад, шукати інформацію в інтернеті й організовувати марші, розсилаючи всім електронні листи. Я б міг тобі все налаштувати й показати, що й до чого.

Джордж зі сподіванням дивився на батька. Йому здалось, що в батькових очах спалахнув вогник зацікавлення, але той тільки зблиснув і відразу згас.

— Я більше не хочу про це чути, — відповів батько. — Комп’ютера в нас не буде, крапка.

«Саме тому,— подумав Джордж, давлячись канапкою зі шпинатом, — мені так подобається Ерік». Ерік уважно слухав його питання і давав відверті, цілком зрозумілі відповіді. Хлопець задумався, чи не зайти йому до Еріка по обіді. У нього назбиралося чимало питань до нього, та й було б добре, якби той перевірив його конкурсну презентацію.

Якраз перед обідом Джордж нарешті зібрався з духом і вписав своє ім’я до списку учасників наукового конкурсу, переможець якого виграє комп’ютер. У полі «Тема» він написав: «Мій дивовижний камінь із відкритого космосу». Назва — суперова, ще б виступ такий вдався! Стоячи перед дошкою оголошень, Джордж витягнув з кишені свого щасливого космічного камінця, але — ой лихо! — той розсипався на порох! То був його амулет — крихітний шматочок Сонячної системи, що його Джордж вихопив поблизу Сатурна.

Директор школи неабияк зрадів, побачивши, що Джордж написав на дошці своє ім’я. Він надійшов саме тоді, коли Джордж заповнював форму.

— Молодчина, Джордже! Оце я розумію! Ми їм покажемо, правда? — привітно усміхнувся директор. — Не дамо Менор-парку заграбастати всі трофеї в окрузі, еге ж?

Приватна школа Менор-парк прибирала до своїх рук усі нагороди та з нудотною регулярністю вигравала всі спортивні змагання.

— Звісно, не дамо, — відповів Джордж, сяк-так запихаючи рештки космічного каменя до кишені. Але директор мав гостре око.

— Ой, скільки пороху, — сказав він, схопивши смітник, який стояв поруч. — Кидай його сюди. Не варто йти обідати з повними кишенями сміття.

Коли Джордж не зрушив з місця, директор нетерпляче потрусив смітником просто в нього під носом.

— Колись я теж таким був, — заявив він, але Джордж йому не повірив. Директор ніколи не був малим хлопчаком — він народився в костюмі й відразу заходився радісно теревенити про підліткову футбольну лігу. — Мав повні кишені всякого непотребу. Кидай його сюди і йди обідати.

Джордж неохоче вкинув до смітника сірі крихти — усе, що залишилося від його найдорожчого скарбу. Подумки він пообіцяв собі повернутися і забрати їх назад.

Пережовуючи канапку, хлопець думав про Еріка, космос і завтрашні змагання. Тим часом з-над його плеча вилізла чиясь рука й вихопила з коробки кексик.

— М-м-м! Має бути смачно! — почувся з-за спини голос Рінґо. — Славетні кекси Джорджика-коржика!

Рінґо відкусив великий кавалок, а тоді смачно його виплюнув.

Джордж міг не озиратися — він і так знав, ще вся їдальня витріщилася на нього й давиться зі сміху.

— Фу-у-у-у, ото гидота! — Рінґо вдавав, ніби його аж вивертає. — Цікаво, чи все решта таке ж огидне?

Він ще раз сягнув рукою до столу, але Джорджеві набридло бути посміховищем. Щойно лапа Рінґо взялась нишпорити у саморобній дерев’яній коробочці з канапками, як Джордж хряснув покришкою просто йому по пальцях.

— Ай! — зарепетував Рінґо. — Ай-ай-ай!

Джордж відкрив коробку — той зараз же висмикнув руку.

— Що за крики? — до них підійшов черговий учитель. — Ви можете хоч один раз поїсти спокійно?

— Професоре Віздок, — заверещав Рінґо, тримаючись за пальці. — Я просто хотів запитати Джорджа, що в нього на обід, а він на мене напав! Залиште його в школі після уроків, а ще ліпше — до кінця чверті! Він мені руку зламав!

Рінґо дурнувато посміхнувся до професора Віздока, але той тільки байдуже на нього глянув.

— Що ж, Річарде, — сказав він, — іди до шкільної медсестри, хай гляне на твою руку. А потім прийдеш до мене в кабінет. А з Джорджем я сам усе з’ясую.

Професор Віздок показав йому пальцем на двері, і Рінґо, вишкірившись, поплівся геть.

В їдальні запала тиша — усі, затамувавши подих, чекали, як же професор Віздок покарає Джорджа. Однак їх чекала несподіванка. Замість прочитати Джорджеві нотацію, учитель всівся поруч із ним на лавці.

— Їжте, їжте! — махнув він обпеченою рукою до решти дітлахів. — І то покваптеся, а то скоро продзвенить дзвінок.

За кілька секунд у їдальні здійнявся звичний галас — усі швидко втратили цікавість до Джорджа й повернулися до своїх балачок.

— Ну що, Джордже... — приязно звернувся до нього професор Віздок.

— Слухаю, професоре Віздок, — Джордж явно нервувався.

— Як справи? — запитав учитель так, ніби його це справді цікавило.

— Ем-м-м, усе гаразд, — відповів Джордж, не зовсім розуміючи, куди той хилить.

— Як поживають твої батьки?

— Гм... та нібито... добре, — насторожено відповів Джордж, сподіваючись, що Гвіздок не спитає його про Космоса.

— А твій сусід? — запитав професор Віздок, вдаючи, наче питає просто так, але Джордж вмить його розкусив. — Ти його недавно бачив? Він зараз удома? Чи, може, десь поїхав?

Джордж завзято мізкував, що професор Віздок хоче почути, — конче треба відповісти так, аби ввести його в оману!

— Інші сусіди, бува, не питають, куди він подівся? — запитання професора Віздока ставали щораз зловіснішими. — Їм часом не здається, що він просто взяв і зник? Як під землю провалився! Ніхто не знає, де б він міг запропаститися, еге ж?

Вчитель питально дивився на Джорджа, який уже не мав жодних сумнівів: із професором Віздоком щось явно не так.

— Таке враження, — професор Віздок накреслив у повітрі якусь фігуру, — що він просто полетів у космос і не повернувся звідти. Гм? Що скажеш, Джордже? Думаєш, так воно і є?

Учитель не зводив із Джорджа погляду, так ніби хотів почути, що Ерік як у воду канув.

— Взагалі-то, — сказав Джордж, — я бачив його сьогодні вранці.

То, звісно, була неправда, але щось підказувало, що треба відповісти саме так.

— Хай йому грець! — сердито пробурмотів професор Віздок, зірвавшись з лавки. — Нікчемні хлопчиська!

І, не буркнувши ні слова, пішов геть.

Джордж заховав коробочку з обідом і вирішив повернутися до дошки оголошень та пошукати у смітнику свій камінь. Кваплячись коридором, він уже майже проминув кабінет професора Віздока, як звідти почулися крики. Джордж завмер на місці.

— Я ж сказав вам передати записку! — прохрипів знайомий голос професора Віздока.

— Ми й передали, — проскиглив хлопчачий голос, надто вже схожий на голос Рінґо.

— Не може бути! — не відступав від свого професор Віздок. — Не передали ви її, і крапка.

Джордж слухав би і далі, але продзвенів дзвоник, а йому конче треба було відшукати свого особливого космічного каменя перед початком уроку. Проте коли він дійшов до смітника, того вже витрусили. Всередині був тільки порожній мішок. Міні-супутник Сатурна канув у лету.