Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Розділ тринадцятий

Комета знову почала рухатись по прямій. Сонце, яке вони бачили попереду, було більшим і яскравішим, ніж досі, та все одно маленьким порівняно з тим, яким воно здається із Землі. Джордж помітив ще одну яскраву цятку, якої раніше не бачив, — вона без упину збільшувалась.

— Що там таке? — запитав він, показавши пальцем праворуч. — Ще одна планета?

Але відповіді не дочекався. Озирнувшись, хлопець побачив, що Енні кудись зникла. Джордж відчепив мотузку й пішов слідами, що їх дівчина залишила на крижаному поросі. Він пильно стежив, щоб не ступити більший крок, ніж потрібно, аби його знову не віднесло від комети.

Джордж обережно переліз через невеличкий крижаний пагорб — ось і Енні! Вдивляється в якусь дірку в ґрунті. Довкола дірки лежали уламки каменів, що їх немовби виплюнула сама комета. Джордж підійшов до Енні і собі зазирнув у дірку. Та мала кілька метрів завглибшки, на дні нічого цікаво начебто не було.

— Ну що там? — запитав Джордж. — Ти щось знайшла?

— Ем... Розумієш, я пішла прогулятись... — почала пояснювати Енні.

— А чому ти мені не сказала? — урвав її Джордж.

— Ти кричав на мене, щоб я не кричала, — сказала Енні. — Тому я вирішила піти сама. Щоб ніхто на мене не сердився, — додала багатозначно.

— Я на тебе не серджусь, — заперечив Джордж.

— Неправда, сердишся! Ти завжди на мене злий. Навіть коли я з тобою говорю по-доброму.

— Я не злий! — вигукнув Джордж.

— Злий! — закричала у відповідь Енні, стиснувши кулаки й потрусивши ними на Джорджа.

Раптом сталось щось незвичайне. З-під землі коло її ніг вирвався невеликий фонтан із газу й пилу.

— Подивись, що ти наробила! — дорікнув їй Джордж.

Щойно він це сказав, як із каменя просто біля нього шугнув ще один фонтан.

— Що відбувається? — запитав він.

— Нічого особливого, — відповіла Енні. — Усе гаразд, не хвилюйся.

Проте її голос прозвучав не надто впевнено.

— Ходімо назад, — запропонувала вона. — Там гарніше місце.

Доки Джордж із Енні поверталися, довкола них то тут, то там бухали маленькі гейзери, застилаючи все димом, їм обом коти на серці шкребли, але визнати це? Нізащо! Вони просто пішли швидше й уже мало не бігли до свого колишнього місця. А діставшись туди, мовчки пришпилили себе до комети.

Тим часом яскрава цятка, що її Джордж помітив раніше, перетворилась на величезну планету з червоними й блакитними смужками.

— Це Юпітер, — порушила мовчанку Енні. Тепер вона промовляла пошепки й зовсім не була схожа на самовпевненого хвалька. — Найбільша серед планет — її об’єм удвічі більший за об’єм Сатурна. І більш ніж у тисячу разів — за об’єм Землі.

— Юпітер теж має супутники? — запитав Джордж.

— Так, — кивнула Енні. — Але не знаю, скільки саме. Попереднього разу я їх не встигла полічити, тому не скажу точно.

— Ти справді вже бувала тут раніше? — недовірливо перепитав її Джордж.

— Ну звісно! — обурилась Енні.

Джордж не знав, вірити їй чи ні.

Комета з Енні та Джорджем знову почала падати. Джордж тим часом не зводив погляду з Юпітера. Навіть супроти Сатурна той здавався справжнім велетнем.

Коли вони пролітали мимо, Енні показала пальцем на велику червону пляму на поверхні Юпітера.

— Он там, — сказала вона, — гігантська буря, яка триває вже сотні років. А може, й довше, не знаю. Вона займає простір, удвічі більший за Землю!

Доки комета віддалялась від Юпітера, Джордж спробував полічити його супутники.

— Чотири великі, — сказав він.

— Що — чотири великі?

— Супутники. Юпітер має чотири великі супутники і цілу купу малих. У нього, певно, більше супутників, ніж у Сатурна.

— А, ну може, — відповіла Енні, голос її цього разу прозвучав збентежено, — раз ти так кажеш.

Джордж захвилювався — щось тут не те: досі Енні ніколи з ним не погоджувалась. Він помітив, що вона присунулась трохи ближче до нього, а тоді мовчки взяла його за руку. Довкола них із кам’янистої поверхні раз у раз бухкали нові струмені газу й пилу, здіймаючи за собою хмарки. Над усією кометою висів легкий туман.

— З тобою все добре? — запитав він. Джордж відчував — щось явно не так: Енні не могла просто узяти й перестати хвалитись і дошкуляти.

— Джордже, я... — почала Енні, аж раптом позаду них у комету влетіла здоровецька брила, струснувши поверхню під їхніми ногами, мов землетрус, і здійнявши велетенську хмару з пилу й льоду.

Глянувши вгору, Джордж та Енні побачили сотні каменів, що летіли до них на великій швидкості. А сховатися не було де!

— Астероїди! — закричала Енні. — Ми потрапили під астероїдний дощ!

[8]