Жартівники

11

Нараз Нестор завважує, як з-за високої зеленої стіни кукурудзи вискакує, якась потороча й щодуху мчить до лісу, відділеного від городів дачників нешироким ярком. Навів фоторушницю і спіймав у фокус: то бігла, вимахуючи одежиною, молода жінка чи дівчина.

— Гм! — гмикнув про себе. Пора була надвечірня, місцина безлюдна, однак це не означає, що можна гасати городами роздягнутою. Правда, подейкують, що в районі цих дач, час від часу відбуваються відьомські шабаші й берегами річки табунами бродять голі чоловіки та жінки.

«Між іншим, відьмочка нівроку собі, — посміхнувся Нестор, тримаючи бігунку у фокусі телеоб'єктива, раз за разом натискуючи курок затвора. — Зрештою, якщо вона утікає, тоді чому ніхто за нею не біжить? Якщо мчить до річки купатися, то чому летить, як чмелена? Ні, тут щось не так. Чи не видерлась, бідолаха, з лабет якої компанії?» Перевів об'єктив фоторушниці на подвір'я крайньої від лісу дачі. Там стояла чорна іномарка й машина швидкої медичної допомоги. На ґанку, тримаючись за голову, стовбичив дженджуристий молодик, а від білої «Волги» з червоним хрестом на фарі до нього наближався літній сивий чоловік.

— Цікаво, якщо втікає від них, тоді чому ж ніхто за нею не біжить? — промимрив Нестор, клацаючи затвором фоторушниці. — Ага, ось і в хату пішли, значить не від них. Тоді від кого?

Він пошарив телеоб'єктивом, як підзорною трубою, по сусідніх подвір'ях, але ніде не було ані душі. Лише в кінці вулиці, зводячи третій поверх казкового теремка ще для одного «бідняка», працювали мулярі.

— Постій, а чому ти вирішив, що вона від когось утікає? Може то в неї примха така, чи п'яна? А, може, яка з кляштору втекла, й тепер гасає околицями дач? У наш час усе можливе…

Знову пошукав втікачку, що вже добігала ліска. Ось вона з розбігу стрибнула через неширокий яр, та, не долетівши до протилежного берега усього кілька сантиметрів, упала на зелену купину, й, охопивши її руками, сповзла разом з нею у провалля…

Нестор вибрався з криївки, зійшов крутим схилом униз і подався до яру. Заглянувши у глибоку, вузьку розколину, побачив розпластану хрестом, нерухому постать. Зробивши кілька фотознімків, спустився, притримуючись до гілки кущів та дерев, на дно яру й обережно відвернув бідолаху. В лице, випуклі перса, уп'ялися гострі камінчики гальки, грудочки землі, гілочки хвої, та й усе тіло було у подряпинах та синяках.

«Господи, та це ж ще дитина! — ставши на коліно, приклав два пальці до шиї: пульс прослуховувався чітко й ритмічно. — Жива! А могла і на смерть розбитись, впавши з такої висоти!»

Узяв непритомну на руки, вийшов на невеличку галявину і обережно поклав у м'яку шовкову траву, що стелилась зеленим килимком, обабіч джерельного струмочка. Зняв з себе сорочку, стер з обличчя, гострих персів прилипле сміття і прикрив наготу. Зачерпнув зі струмочка, що витікав з-під великого валуна, оброслого знизу рудим мохом й з блискучою, як у волоського горіха, маківкою, повні жмені холодного кришталю і хлюпнув на лице. Дівчина розкліпила сльозаві очі. Якусь хвилю незмигно дивилась у синю стрічечку неба, що накривала зверху оцю вузеньку ущелину, а тоді прошепотіла примерклими вустами:

— Де я? Що зі мною?

— Все гаразд, мила моя… Все добре, дитино!

— Ой, хто ти? — вона інстинктивно прикрила долонями груди та, відчувши під руками полотно, здивовано подивилась на чоловічу сорочку.

— Не бійся! Тепер уже нічого не бійся.

Дівчина враз зашикала, з очей потекли сльози і ярком розлилося ридання.

— А Боже мій! — видихнув Нестор. — Ну перестань, маленька, не плач. Чуєш? Все уже гаразд. Ти в повній безпеці.

Та ці слова лише посилили ридання, вона стягнула з грудей сорочку й стала витирати сльози, що текли, мов два джерельця відкрилось.

— М-мій одяг де?

— Онде, висить на схилі. Ось, зажди, я зараз, — він видряпався прямовисним схилом до порослого мохом пенька, на якому, зачепившись за зламану гілку, теліпалась її одежина. Від неї неприємно тхнуло чимось давно забутим, однак Нестор не придав цьому значення. — А тепер давай помаленьку одягнемося. Ось так… Добре… Тебе як звати?

— Над-дя, — схлипнула.

— Ну ось ми й одяглись. Скажи, тобі ніщо не болить? Ні? Тоді ти герой! Головне, що кісточки усі цілі, а подряпини й синяки зійдуть, як сніг весною. Та все ж давай, спробуємо зараз устати, — він допоміг звестися на ноги.

— Ой! — ступнувши крок, скрикнула Надя і знову сіла.

— Що-о?

— Нога…

Лише тепер Нестор запримітив, що ліва нога почала набрякати в котику.

«Вивих, чи перелом?» — запитав сам у себе, став навколішки і почав обережно промацувати ушкоджене місце.

Дівчина, зціпивши зуби, перестала схлипувати й дивилась на його пальці, що переминали кісточки стопи.

— Так… Добре… Отуг також добре, — мурмотів собі під ніс, радий, що немає перелому лише вивих. — Ану, Надю, приляж на спину. Так… Розслабся… Прекрасно… Тут болить? Ні. А тут?

— Ой!

— Болить? Воно й повинно боліти. Так, маленька, так. Молодчина. Ще трішечки потерпи…

Він вправним і точним рухом шарпонув за ступню, відчув, як хряснув і став на місце суглоб. Дзвінке дівоче «йой-йой» жайвором злетіло угору й відлунило у лісі.

— От і все! Можеш сісти.

— Спасибі, — прошепотіла обезкровленими губами.

— Ти під щасливою зіркою народилась! Упасти з такої висоти, й відбутися лише вивихом ноги та подряпинами.

— Звідки я впала?

— Ти що, нічого не пам'ятаєш?

— Ні-і…

— Он звітам, — Нестор показав пальцем угору, де майже на десятиметровій висоті, виноградними лозинами звисали залишки коріння вирваного куща, з яким вона, мов з гальмівним парашутом, щасливо зсунулась униз на дно ущелини.

Дівчина з недовірою поглянула у височінь, і враз очі помутніли й смертельна білизна стала вибиватись на обличчя.

— Дитино, що ще з тобою? — з тривогою запитав Нестор.

— Зле мені… Голова паморочиться… Нудить…

— З чого б це?

— Від газу… Пшикнув на мене ненормальний «черемхою».

«Черемха»! Ось звідки отой неприємний і такий знайомий запах йшов від її одежини, — враз пригадав Нестор, навіть не подивувавшись звідки незнайомка знає назву цього паралітичного газу, і наказав:

— Ану роздягайся!

— Нащо? — усміхнулася понад силу.

— Подобаєшся ти мені дуже оголена.

— Невже? — спромоглася на більш веселіший жарт. На лице почала вибиватись рожевість, щезла білизна губ, навіть очі, й ті, начебто менше сльозились.

— Роздягайся швидше. Газ просочився у тканину, й тому тебе нудить.

Він розв'язав рюкзак, вийняв нову майку, котру купив у місті для себе.

— На ось, одягни, — подав дівчині, а сам відвернувся. Надійка одягнула майку, що з-за своєї новизни тісно, немов друга шкіра, прилипла до тіла, різко випинаючи усі дівоцькі зваби.

— Новий фасон сукні, — усміхнулась. Кризовий стан минав і у голосі прорізались бадьорі нотки, оживали сльозаві очі.

— Ну, що тобі вже краще. Еге ж? — окинув не хтивим оком гнучку постать. Дівчина справді була прекрасною у цьому дивному вбранні, на тлі зеленої оксамитки долинки, з дзюркотливим струмочком.

— Ти диво, ти досконалий витвір природи… Е-е, ти куди ото? Ану сядь мені зараз! — наказав дивові природи, що злегка накульгуючи намірилось кудись іти.

Вона слухняно сіла. Нестор вийняв з рюкзака, куплені для Софійки, бинти.

— Давай сюди ногу.

— Тебе як звати? — ожилим голосом запитала дівчина, коли Нестор, як цього навчила баба Софійка, туго перебинтував ногу.

— Нестор…

— Літописець?

— Сучасності… А от тепер устань, спробуй іти. Ще кілька кроків… Болить?

— Ані крапелиночки.

— Побалакай мені.

— Ну, трішечки…

— Добре. Через два-три дні зможеш навіть танцювати. А, між іншим, ноги в тебе гарні…

— У мене все класне, — перебила, не давши докінчити думки, — постава, колір очей, стегна, груди… Хіба ти цього не завважив? Це ж стандарт красуні: 90x60x90.

— Ти часом не професійна танцівниця?

— Ні, але моя майбутня професія зв'язана з мистецтвом.

— Досить, перестань вже ходити. На ось, тримай, — він подав їй рюкзак. — Натягай на себе.

Коли дівчина, нічогісінько не розуміючи, слухняно виконала його команду, він, повернувшись до неї спиною, присів і наказав.

— А тепер сідай мені на плечі!

— Несторе, та ти що! Я піду… Мені зовсім не боляче.

— Кому кажу сідай! Вона піде… А опісля що, до самої смерті кульгатимеш? Забирайся на спину й ні слова більше. Поки ногу не огляне одна людина, я не дам тобі на неї наступати…

— Хто ця людина?

— Незабаром побачиш. Знаменита цілителька. А зараз — марш на спину!

Коли Надійка, обнявши за шию, вмістилась на широких плечах, він побрів поздовж потічка до виходу з яру.

— Побиту небитий несе, — засміялась дівчина.

— Чого тішишся?

— Згадалася давня казочка про вовка та лисицю.

— Ти лисиця?

— Я — Козеріг.

Вийшли на освітлену галявину, де три чепурних берізки, мов три сестри, підбігли до самої води, й застигли, зачудовані власною вродою, віддзеркаленою у плесі.

Тут, на мілководді, здавалося, що у річці плине не вода, а темнувато-зеленава маса, що чимраз густішала у тіні протилежного стрімкого берега, вкритого мішаним лісом, у верховітті якого вже розливались перші барви надвечірньої зорі.

— Несторе, постій!

— Що таке?

— Поглянь-но туди, на середину річки. Бачиш?

— Що?

— Босоніжки пливуть… Мої босоніжки. Вилови їх…

Нестор усміхнувся. Він чомусь зовсім забув про те, що дівчина мусила би мати якесь взуття, і навіть ні разу про це не подумав. Ні тоді, коли вона бігла, ні тоді, коли одягав, ані тепер, коли звалив собі її на плечі. Він обережно, як найцінніший скарб, опустив дівчину на землю, а тоді роззувся і, закотивши штанки, побрів по мілководдю.

— Ти часом, їсти не хочеш? — запитав, повісивши босоніжки на зламану гілку берези, аби стекла вода.

Аж тепер, після його запитання, після усіх перипетій нинішнього шаленого дня, дівчина враз відчула страшенний напад голоду.

— Вола з'їм!

Нестор вийняв з рюкзака заготовлений Сонею полуденок: окраєць свіжого житнього хліба, кілька помідор, грудочку жовтого, як віск, масла, шматок домашньої ковбаси, від яких повіяло запахами дитинства, тою порою, коли вони ще жили у селі, й щось щемке заворушилось у грудях.

— Спасибі, Несторе!

— За що? — дивується хлопець, подаючи дівчині намащену маслом байду хліба з кружечками ковбаси та помідори.

— За райський обід! Він так багато мені нагадує…

— На ось, ковтни, — видобувши з рюкзака, подає Нестор пласку пляшечку, настояного на всякому зіллі, пахучого лікеру, якого готувала за давнім рецептом баба Софійка.

— Що це? — з-під довгих темрявих брів лукаво зоріють карі очі, до яких уже повертається їхній природній блиск, що був притлумлений газом.

— Еліксир кохання.

— Тоді за наше з тобою вірне і не зрадливе кохання! — зробила кілька невеличких ковтків, повернула хлопцеві пляшечку. — Амвросія з нектаром!

— А тепер розповідай, — коли дівчина, вгамувала першу хвилю голоду, запропонував Нестор, зрозумівши, що вона вийшла з депресивного стану, повністю оговталась і стала сама собою: гострослова, дотепна, життєрадісна.

— Про що? — лукавить.

— Хто ти, і що ото за крос?

— Це називається біг по перетятій місцевості.

— Готуєшся до змагань?

— Угадав, маю намір узяти участь у наступних олімпійських іграх і тренуюсь.

— Чому без одежі?

— Бачиш, літописцю, у Стародавній Греції усі атлети виступали на іграх тільки голими. Ти цього не знав?

— Знав. А ти що, збираєшся повернути цей звичай?

— Хіба це погано? Гармонія душі й тіла! Стародавні греки знали в тому толк.

— Що то за особи маячіли на місці твого старту?

— Там? — вона кивнула головою у напрямку дачного поселення.

— Еге ж. Один молодий, дженджуристий, а другий старий і сивий.

— То мої тренер і масажист.

— Від кого ж ти стартувала? Від масажиста, еге ж?

— Від нього, клятого. Надумав промасажувати не ті місця.

— Ти з ним близько знайома?

— Вперше бачу! — посерйознішала. — Ти, віриш, я навіть не знаю, куди він мене завіз і що то за місцевість, де ми знаходимося.

— На березі річки Серет, неподалік відомого, як і в давній так і в теперішній історії, містечка Будзанів.

— Будзанів? Отого самого із знаменитим на всю Україну кляштором, де тримають божевільних?

— Того самого.

Нараз Надійка весело розсміялась, з очей знову потекли сльози, але сльози чисті, сльози радості.

— Чого б це я? — стенув плечима хлопець, не розуміючи такого раптового нападу сміху.

— Уявляю собі, що ти подумав, коли вгледів мене, коли я безтямно летіла, не розбираючи дороги. Певно подумав собі, що то якась божевільна втекла з кляштору?

— Каюсь, грішний. Хоча спершу подумав, що то якась, чи не під мухою, дачниця біжить до річки купатися, та, коли на подвір'ї дачі побачив машину швидкої допомоги, то подумав й про це.

— Ти сфотографував отих двох?

— Клацнув на всяк випадок кілька разів.

— А мене?

— Каюсь, грішний. І коли ти бігла городами й отут у яру. Страхувався, адже не був певен чи ти жива, чи вбилась упавши з такої висоти.

— Не кайся. Я до подібних фотографувань звикла.

— Ти фотомодель?

— Ні. Хоча був у житті такий епізод, коли мене фотографували в різних позах, і зі всіх сторін. Скажи, ти мені фотографії отих типів подаруєш?

— Звичайно, завтра ж їх матимеш… Ну, що дав Бог сить? — цікавиться хлопець, зауваживши, що дівчина вже перестала їсти. — На ось, попий, — подав термос ще з одним трав’яним напоєм.

— Спасибі за ситий обід, за смачні напої… Хтось надто піклується про твій шлунок. Ти одружений?

— Ні… А з моїм піклувальником ти познайомишся, як прийдемо додому.

— Додому?

— Еге ж, до мого дому. Так що залазь на свого рикшу й поїхали.

— Ще далеко?

— Ні. Приблизно чотири кілометри.

— Не стомишся стільки мене нести?

— Ні.

— Я ж тебе милая, аж до хатиноньки… — низьким контральто проспівала дівчина, закидаючи собі на спину рюкзак.

— Гм! — гмикнув хлопець, припустившись думки, що випадок знову подарував йому зустріч з неординарною особистістю, котра чимось причетна до мистецтва. — Співачка, танцівниця? А може одне і друге?

— Що таке, Несторе?

— Нічого, дитинко. Скажи, а тебе ніхто не шукатиме?

— У крайньому випадку до дванадцятої години у понеділок за мене навіть ніхто не згадає.

— Чому лише до дванадцятої?

— До другої пари уроків.

— То ти учениця?

— Студентка Триболівського училища культури. Винаймаю з подругами в однієї симпатичної бабусі кімнату, й подруги мене не шукатимуть, бо гадатимуть, що я поїхала додому.

— То ти, навіть, не Триболівська?

— Ні. Я дівчина з Самборова. З отого самого, про який співають на весіллях. Чув?

«Сидить дівка на вікні, виставивши дві нозі й видно, й стидно, як холєра…»

— І на кого ж ти вчишся? Не на завклубом, часом? — запитав з острахом.

— Ні. А чому це тебе так лякає?

— Був у цій шкурі понад десять літ…

— То ти такий старий?

— Двадцять вісім літ топчу ряст.

— Несторе, невже?! — дівчина зашарілась і опустила очі. — Будь ласка, вибач… Мені слід говорити тобі «ви».

— Щось розбалакалась надто.

— Це певно переляк, душевний біль з мене виходить. А вчуся на бібліотекаря.

— Теж не з медом… Та гаразд, сідай уже, а то ми до смерку звідси не виберемося.

— Що отам за містечко? — запитала Надійка, коли вони стежиною, що петляла впоперек схилу гори, вибрались на маківку, і їхнім очам відкрилась широка панорама лісів, звивиста змійка річки, що блистіла золотою тасьмою на тлі згуслої зелені лук, плато, на якому мов би якийсь чарівник наскладав іграшкових, з гостроверхими дахами, небаченої краси, теремків.

— «Дачний соціалізм» — виселок, у якому колись спочивала від праведних звитяжних трудів партійна номенклатуpa, а нині тут бідують брати-демократи: начальник міліції, начальник СБУ, голови, представники й решта перших, других, третіх осіб області, їхні поми й зами, рекетири, бізнесмени, словом, бідняки…

— А отой, на самому краю плато, під червоною черепицею, є чий будинок?

— Звідки ти стартувала? Ця дача, здається мені, належить одному медичному світилу. Прийдемо, я тобі точно скажу, зараз боюся помилитись.

— Несторе, ти не стомився? — питає дівчина, коли вийшли на узлісся і ген, за широким ланом, що підковою увігнався у масив лісу й котив золотисту хвилю дозріваючого зела, замайоріли шпичасті осокори, заблистіла баня невеличкої церквиці.

— Вже недалеко. Он уже і наш хутір мріє вдалині.

— У мене ноги терпнуть.

— Тоді відпочинемо, — він опустив дівчину на землю. Вона зробила кілька кроків і зиркнула з ока на хлопця.

— Ти, я бачу, вперта.

— Козеріг.

— Перестань ходити, коли не хочеш скалічити.

— Невже це так справді серйозно?

— Не знаю. Остаточний вердикт винесе баба.

— І я буду твоєю полонянкою? Ти хочеш цього?

— Багато будеш балакати, то я ще сьогодні відправлю тебе до Триболі.

— На спині?

— Пневмопоштою.

— Я буду ґречна.

— Тоді перестань ходити й негайно сядь.

— Добре, добре, буркун, — дівчина перестає ходити. Хлопець лягає горічерева у м'яку, шовковисту прохолоду й дивиться у синє-пресинє небо, що вже починає гуснути.

— Несторе, — через якусь хвилю порушує мовчанку дівчина.

— Чого тобі ще?

— Розкажи мені про себе. Хто ти?

— Казав уже. Літописець.

— А прізвище?

— І. Грек.

— Що? Часом не той І. Грек, що пише у газетах?

— Кажу ж тобі — літописець…

— Ну й деньок сьогодні!

— День, як день…

— Для тебе. А для мене? Ти не повіриш, але мене збиралися розібрати, як казав отой пень, «на запчастини», а серце й нирки продати…

Нестор усміхнувся. Це помітила дівчина, й в куточках уст угніздилася образа.

— Що ж тут смішного?

— Знайома побрехенька… Ото йдеш ти вулицею, враз біля тебе зупиняється чорний «Мерседес» і симпатичний, з перчинкою на правій щоці дженджик, запитує як проїхати на виставку собак, ти пояснюєш. Він не розуміє… Просить показати. Ти сідаєш у авто, він завозить тебе на дачу, й там урочисто повідомляє, що ти живою звідси не вийдеш… Намилувавшись твоїм переляком, відвозить тебе назад до міста, узявши слово, що ти нікому ні слова не пророниш, бо інакше…

— Звідки ти про це знаєш?

— Розповіла якась Соня в обласній газеті… Виходить, що це правда, тільки тепер цей тип подався у райцентри ловити наївних провінціалок.

— То ти маєш мене за провінціалку?

— Тоді чого попалась на гачок?

— Сама не знаю…

— Його звати Жора?

— Мені казав, що Роман.

— Мабуть, кожній жертві він представляється інакше.

— Тільки на цей раз жертва він, і якби не газ, то пам'ятав би мене поки світу й сонця. Але ще не вечір… Ти вичисли мені, хто ж він насправді.

— Тут нічого вичисляти, в області одне медичне світило — Іллярій Кандиба. Я мав ще там, у лісі, коли побачив на подвір’ї дачі чорний «Мерседес» і машину швидкої допомоги, зразу про все здогадатися… Як ноги, вже відтерпли?

— Вже.

— Тоді пора рушати.

— Пора мій добрий Росинанте…

— І що воно за день сьогодні? — вже на плечах у парубка тішиться дівчина.

— Тридцять друге червня. День, коли з людьми відбуваються найнеймовірніші пригоди.

— І що з тобою теж трапилася сьогодні пригода?

— Хіба ні? Хіба мала ото пригода сидить у мене на плечах?

— Спасибі тобі за все! — прошепотіла біля вуха, притулившись ніжним личком до його шорсткої щоки…

Смеркало. Згасав над лісами багрянець вечірньої зорі, в його відблисках жевріли шибки другого поверху Несторової оселі. З невидимої кошари, на простори небесних степів, викотились срібні вівці й розбрелися у згуслій блакитнаві. Над темними хвилями лісів, що стікали до овиду, казковим драконом зависла одинока хмаринка й роззявила підрожевлену зсередини пащу.

— От ми і вдома! — Нестор зняв з плечей ношу, відчинив до веранди двері й кивнув на плетене з лози крісло-гойдалку. — Посидь, а я пошукаю нашу цілительку.

Збіг східцями на вкрите густим споришем подвір'я, заглянув до хліва, до стодільчини, до пропахлої травами комірчини — святая святих баби Софійки — і стенув плечима.

— Бабо, агов! — гукнув у вечірню стуму. — Де ви запропастились?

— Чого галасуєш, як дзвін на каланчі? — поряд з парубком з тіняви саду виокремилась щупленька постать, тримаючи в руках невеличке відерце з молодою картоплею.

— Маєте пацієнтку.

— Що в неї?

— Вивих у лівому котику.

— Вправив?

— Розуміється, — забрав у баби відро. — Там у веранді, погляньте, а я зателефоную давньому приятелю…

— Вже? Ще навіть двох діб не побув на волі, а знову пхаєш голову в петлю? — дорікнула баба й пошкандибала до кухні мити руки.