Жартівники

5

Надійка розплющила очі. Довго дивилась у стелю просторої кімнати й не могла зрозуміти що з нею. У роті було гірко, млявість проймала тіло, паморочилось у голові.

Де вона?

І враз, мов із туману, спогад: чорне авто, симпатичне, з перчинкою біля носа, лице юнака, боротьба…

Перемагаючи слабість у ногах, поволі звелась, і ступаючи, мов п'яна, підійшла до широкого заґратованого вікна. Там, у сонячній купелі, зразу за широкою смугою городів з аплікацією розмаїтого буяння грядок, униз, до вигнутої козацькою шаблею ріки, стелився поораний глибокими ярами крутий схил. З-поміж соснового молодняку, що встеляв його, визирали блискучі, мов куполи вкопаних у землю дзотів, маківки порослих темно-бурим мохом валунів.

За річкою, продовгаста гора, схожа на велетенське чудовисько, що оскірялось червоними зубами кам'яної пащеки, тягнулась і губилась за обрієм. Гору вкривав яро-зелений, погаптований рудуватими плямами стовбурів сосни гобелен, що ткався аж до овиду. На узлісся вибігло кілька білостанних чепурних берізок і розпустили коси, немов русалки вийшли погрітись на зелений бережок.

Краса світу різко здисонансувала з її настроєм. До горла підкотилась нудотна хвиля і запекли сльозаві очі. Там за вікном воля, там буяє життя, а що чекає на неї отут, в оцій бозна-де розташованій кімнаті із заґратованими вікнами?

Безгучно ступаючи по м'якому килимі, вона наблизилась до дверей, якусь хвилю прислухалася. Ніде ні звуку, таке враження що на весь будинок вона одна-однісінька.

Обережно натиснула клямку — двері були не замкнені, й, зібравшись з духом, рвонула їх на себе. Від противного реву сирени вона, з несподіванки, аж присіла. В цю ж мить у коридорі почулися швидкі кроки й перед нею виріс Роман. Він був у темних окулярах, шортах, без сорочки й у кімнатних тапочках.

— Вже прочумалась, кицюню? — розіп'явся у дверях. З круглого обличчя сповзла улеслива посмішка й, щось схоже на співчуття вибилось на нього. Надійку здивувало, що зі щоки щезла родимка. — Вибач, що довелось вдатись до такого засобу, але вже надто незговірливою ти виявилась.

— Стій, не підходь до мене! — Надійка відступила декілька кроків назад, аж до канапи. — Я кричатиму.

— Кричи собі на здоров’я! Навкруги ані живої душі, та вікна й стіни цього будинку звуконепроникні.

— Що тобі від мене треба? Хто ти?

— Зараз про все довідаєшся, — він зачинив двері, переплів на грудях руки й, перевалюючись з п'ят на пальці, запитав. — Скажи, тебе батьки застерігали не сідати в авто до незнайомих, не хизуватись у міні, не виставляти на показ інші дівоцькі зваби?

«Якийсь звихнений псих», — подумала Надійка, й, не озиваючись, глипала сторожко, мов загнане у кут звірятко.

— Ну, говори!

— Я і без батьків про це знаю.

— Тоді чого полізла до мене в машину?

— А з дурної голови. Звідки було знати, що під личинкою привабливого парубка маскується якийсь ненормальний. Псих, а, можливо, що й садист.

— Маєш! — він розплів руки. — Я тобі ще нічого не заподіяв, а ти вже обзиваєшся…

— Тоді ти янгол Божий.

— Не вгадала, — він знову, як у машині, нахабнувато-зверхньо засміявся. — Я бізнесмен.

— Полювання на невинних дівчат ти називаєш бізнесом?

— А ти що, й досі невинна?

— Уяви-но собі…

— Дивно, що в наш час трапляються ще такі реліквії… Однак не бійся, я на твою цноту не зазіхатиму. Я просто розберу тебе на запчастини.

— На що ти мене розбереш? — стенула плечима й це вийшло правдиво. — Які ще запчастини?

— Провінція! — видихнув Роман і сплеснув у долоні. — Ти що з неба звалилась? Хіба не чула, не знаєш, що зараз найходовіший товар, це людське серце, печінки, нирки, кров? Ось такий мій бізнес… Зараз з хвилю на хвилю під'їде бригада…

У роті знову сильно загірчило, нудотна хвиля підкотилася до горла, в очах помутніло, дівчина ступнула крок назад і заточилась на канапу….