Жартівники

4

Нестор вийшов з аптеки й наштовхнувся на бородатого кароокого красеня. Зупинився і напружив пам'ять, силкуючись згадати кому належать оці карі очі.

— Що, Несторе, не впізнаєш? — прогудів приємний баритон. Бородань широко усміхнувся і подав для привітання руку.

— Михайле, ти? — по голосу впізнав художнього керівника з сусіднього села.

— На якого біса тобі ота борода?

— Для солідності. Як не як, а перед тобою заврайвідділом культури.

— Справжнє цабе. Однак вітаю, ростеш! — прищуливши око, тисне руку Нестор і недвозначно натякає. — Знаєш, я ще сьогодні не снідав.

— Ти диви! — сміється Михайло. — І я в роті ріски не мав. Давай зайдемо, — кивнув бородою вбік акуратного наріжного будиночка з яскравою вивіскою.

«Спогад» — щось середнє поміж рестораном і кав'ярнею, не зважаючи на ранковий час, ярмаркував. Над головами відвідувачів, що заполонили всі столики, висіла сива пелена тютюнового диму, й стояв гул, як у кратері перед виверженням вулкану.

— Он там нам ніхто не заважатиме, — Михайло провів Нестора через увесь зал до бокової, запнутої вишневого кольору батистовою завісою, ніші.

— По шкалику коньячку й щось смачненького, бо ми аки леви голодні, — звернувся до миловидної із засмаглими литками офіціантки, що миттю виросла побіля них.

— Тебе тут знають, — прищуливши за звичкою око, іронізує Нестор, натиснувши на слові «тут».

— Та ні, друже. «Спогад» — приватний заклад, а власна справа — рушій прогресу й клієнт тоді понад усе… Хоча в цьому невеличкому містечку мене справді знають усі. Знають, як заввідділом, як депутата райради… Ну, а ти як? Давно звідти?

— Другий день.

— Амністія?

— Ні.

— Ні-і? — росте каре здивування.

— Мене виправдали…

— Спам'яталися через стільки часу?

— Один з покаянних листів Нелі потрапив до рук Боріна — відомого на весь колишній Союз письменника-юриста з «Літературної газети»… Як він мені сам признався, спочатку не надав значення цьому листу. На подібні теми він їх отримував щодня купами, але ввечері, вже у ліжку, згадав, що моє прізвище начебто йому знайоме. Вранці поцікавився чи це не той самий І. Грек, оповідання якого були надруковані у їхній газеті… Виходило що той… Вибравши нагоду, взяв відрядження і приїхавши у наші краї зайшов до мене у в’язницю, — Нестор зітхнув, хвильку промовчав, і, проковтнувши гіркий клубок, зронив: — За день до його приїзду Неля наклала на себе руки…

— О, Господи! — видихнув Михайло. — Нащо вона це зробила? Сумління заїло?

— Сумніваюсь…

— Гадаєш-ш? — Михайло недвозначно кивнув головою у верхній куток ніші. — Гадаєш, що то ланки одного ланцюга?

— Не маю жодного сумніву. Мій арешт і її смерть це події з одного ряду.

— Що ж проміж вами сталося насправді? Адже ти, мабуть, не знаєш, який галас зчинився навколо твого арешту! Поки велося слідство, на кожному семінарі чи нараді засуджували ганебний проступок одного з найкращих директорів будинків культури, котрий впав морально так низько, що зґвалтував неповнолітню учасницю художньої самодіяльності.

— Не було ж ніякого ґвалтування…

— Я так і думаю… Зрештою, одинадцятикласниця, яка ж це неповнолітня? Вони нині з тринадцяти літ гуляють…

— Все відбулось по добрій волі, після іспитів ми намірялись побратися… Та жорстока рука нанесла смертельний удар не лише по нашому коханню, а й вгородила ніж у саме серце осередку Руху… Обезголовити осередок — ось чим керувались організатори цієї акції… Та нічого, вони всі за це заплатять.

— Хто всі?

— Ті, що так чи інак причетні до цієї справи, до смерті Нелі… Спасибі, Боріну, він, як колезі, подарував мені досьє, зібране по цій справі…

— На кого? На отих персонажів з твоєї «Піни»?

— І на них теж…

— Що ж, вони свого досягли. Спливли, як ти передбачав у тій статті, на шумовинні, дорвались до корита… Один з твоїх персонажів сьогодні — представник президента в районі, інша нездара, під несамовитим тиском на депутатів під час сесії головою облради, став головою райвиконкому, третій — купив крамницю і будує кілька бензозаправок, узявши акціонерами двох перших, четвертий, на рухівські гроші, спорудив віллу й зараз балотується у депутати до Верховної Ради… Словом, нові українці…

Тільки зачепи, зразу впечуть за грати!

— А впечуть! Лише я, на цей раз не лізтиму на рожен, буду обачнішим і діятиму їхніми методами.

Офіціантка поставила на стіл невеличку карафку із золотистою рідиною, салат із свіжих помідорів і два паруючі шніцелі.

— Ет, і життя! — з шумом видихнув Михайло й наповнив келишки. — За нас, за тебе, за упокій невинних душ, і щоб наша доля…

— Як тобі працюється на цій посаді? — цікавиться по хвилі Нестор, жуючи міцними зубами твердуватий шніцель.

— Ет! — Михайло поклав виделку, витер серветкою губи й вийняв цигарки. — Десятому би заказав.

— Не у свої сани сів?

— Та ні, — він запропонував Несторові цигарку, але той заперечливо покрутив головою. — Біда в іншому. В клубах узимку немає чим пропалити, грошей на це не виділяють, завклубів перевели на чверть ставки й тої нема, колективи розпадаються… Ті працівники, що уміли й могли щось зробити, подались хто куди… Віриш, як би не училище культури, ми тут, навіть у райцентрі, не провели б жодного свята… А що казати про села? А яке покоління йде нам на зміну? Страхіття! Словом, гине культура…

— Маєш рацію. Такого феномена, як сучасний українець немає аналогу в світі.

Вже коли президент, перебуваючи за границею, роздає інтерв'ю мовою «старшого брата», то звідки узятись свідомому українцеві ось тут у низах?

— Підмостки сцени, екрани телевізорів заповнило паскудство! Те, що колись, так звані хулігани, бренькали на гітарах десь під плотом, нині видається за шедевр…

Щезла мелодійна українська пісня, хоча, знову ж так звані, композитори та співаки плодяться, як миші в стіжках…

Нема української книжки, задихаються газети, телебачення окуповане західною, так званою, маскульгурою: жахи, насильство, порнографія… Що, окрім покручів, може вирости в такому кліматі? А нам зараз, як ніколи, потрібне, як кисень, як сонце віддане, національне свідоме, гідне великої держави покоління, таке, як у Ічкерії! Бо, як учить історія, нам доведеться рано чи пізно боронити волю та незалежність держави, як від зовнішніх так і внутрішніх турків…

— За Союзу ідеологія була понад усе.

— Й не лише за Союзу, за Польщі теж… Кожна держава мусить мати власні ідеологічні засади, тільки не нам чухраїнцям.

— Твоя правда.

— Тільки де наші новітні Донцови, Бандери, котрим до снаги було б запалити оце болото? Розвелось партій і партійок, блоків і блочків, а в усіх у голові, як не булава, то сите корито. Ті, що дорвавшись до нього вже смачно чавкають, сито порохкують і продають, і розпинають, і «латану свитину» здирають останню… Хто все це зупинить, Несторе, хто?

Михайло знову наповнив келишки.

— Може, цього разу народ схаменеться і розпізнає хто є хто, й після цих виборів, до влади прийдуть свідомі української ідеї люди?

— А де вони є? Бігати з гаслами, галасувати на мітингах це одне, а будувати державу, примножувати її славу — це інше. Тут голосових зв'язок замало… Ну, ось і випустили пару, — раптом засміявся Михайло, згасив недопалок і взяв келишок. — Тримаймося!

— Що ти тепер збираєшся робити? — після невеличкої паузи знову озивається Михайло. — Підеш кудись у газету?

— Ще не знаю…

— У бізнес не хочеш? Можу посприяти у придбанні фотоательє, саме виставляється на аукціон.

— Ні, брате, це не для мене. Коли чесно, то я скоріше усього пішов би знову кудись у клуб працювати.

— Ти це серйозно? Зараз є місце директора профспілкового клубу в радгоспі «Вишневий».

— Звичайно. Сам собі господар, є доволі часу для творчої праці, та й у гущі людей, а це нові теми, невигадані сюжети… До речі, де цей радгосп?

— На межі з Гусятинським районом, колишній «Більшовик».

— Та це ж не дуже далеко від хутора. Там колись був, показовий на всю область, культурно-спортивний комплекс.

— Він і зараз є. Директор радгоспу — фанатик цієї культурно-освітньої справи й комплекс оснащений за останнім словом техніки: італійська світлова установка, гральні автомати, спортзал з басейном, квартира з усіма вигодами й, щонайважливіше, платня щомісячна…

— І чому в такому оазисі вакантне місце? — скулить око Нестор.

— Розумієш… — Михайло знову витягнув цигарки. — Радгосп багатий, молоді досить, до того ж по сусідству цукровий і спиртовий заводи, через річку — дачі обласних вождів, закритий нудистський пляж, популярний клуб нових українців «Зона ризику»… Сам розумієш, який там контингент відвідувачів. А випускники нашого училища культури ще по суті діти. Приїжджають до мене через тиждень і плачуть: — Заберіть нас звітам. До того ж директор радгоспу хоче, аби заклад працював, ота техніка давала віддачу…

— Що ж, це мені підійде…

— Окрім грошей робітники отримують зерно, цукор, а до них прирівняно й директора комплексу, котрий фактично є працівником радгоспу й нічого не має спільного з державною сіткою клубів та відділом культури…

Михайло поманив пальцем офіціантку, що стояла біля шинквасу й стригла очима ряди столиків, готова миттю зреагувати на поклик відвідувача.

— Нам потрібен телефон.

Війнувши пахом парфумів, вона через хвилю принесла апарат, Михайло втицьнув його у розетку й став набирати номер.

— Зараз, друже, ми все з'ясуємо… Алло… Антоне Володимировичу? Михайло Бачук… А так, упізнав по голосу… Скажіть у вас ще вільна посада директору комплексу? Так. Зі стажем… Понад десять років… Керівник самодіяльного драматичного колективу, фотограф, шахіст, радіотехнік, прекрасний спортсмен… Ні, не вундеркінд, а, як колись трубили по всіх усюдах, всесторонньо розвинута особа… Що, у вівторок на восьму ранку? Зразу до Біляка… От і гаразд. Мої вітання вам… — Михайло поклав трубку й розлив решту коньячку.

— Чув? У вівторок на бесіду! А тепер, як мовиться, Бог любить трійцю, калатнули й розбігаємося.

— Ти кудись квапишся?

— У райвиконком. А ти поманджаєш на свій хутір? Сказати водієві, аби відвіз тебе?

— Ні, брате, дякую… Я піду пішачком навпростець через ліси. Провідаю Лису гору, посиджу у дідовій криївці…

— Щось пишеш?

— Авжеж! Я вже без цього не можу. Зараз шліфую роман, котрий написав у в'язниці, а мені пишеться добре лише тоді, коли на власні очі маю змогу побачити ті місця, котрі описую.

— Я десь читав, що Лев Толстой тричі їздив у Бородіно, як писав «Війну і мир».

— Я не Толстой. Але хочу посидіти в отій видовбаній у скелі криївці, поставити себе на місце отих хлопців, аби за допомогою уяви на власній шкурі відчути, що то значить стояти на смерть! Що то значить віддати молоде життя за волю України й не здатись у полон, як досі не здався жоден чеченець!…

— Так то були мужні люди. Спартанці.

— Завваж, виховані «Просвітою» — прообразом нинішніх закладів культури. Тепер назви мені бодай одного з отої хвилі «нових українців», котрий зміг би одірватися від м'якої канапи, гарячих жіночих стегон, від кольорового телевізора з картинами голих, грудастих заморських красунь, і піти у ліси, у вічність. Назвеш? Сумніваюсь я, що підуть боронити волю України й оті, що рвуться до парламенту, й на мітингах несамовито гамселять себе у груди, клянучись віддати ненці тіло й душу?… Для цього треба мати у своєму серці щось таке, аби змогти в критичну мить застрелити себе, як пострілялись оті мужні хлопці, й не лише з отої криївки на Лисій горі! Ось, брате мій, яке покоління нам слід виховувати, в цьому числі й засобами культури. Нам до зарізу потрібні нині нові Донцови та Бандери, а не Лисі, Біловоли та Лойки…