Жартівники

26

— Що ж, сину, успіхів тобі! — повнуватий, середнього зросту з добродушним обличчям і сивими, як дві замерзлі калабаньки, очима, голова профкому Іван Попель розмашисте ставить свій підпис під актом передачі. Тоді, усміхнувшись у жовті вуса, зблискує перламутром здорових зубів і, окинувши оком натиканий електронікою, уже ось з цієї миті, Несторів службовий кабінет, де обабіч дверей торують ще нерозпаковані ящики з різною апаратурою і приладами, міцно тисне хлопцеві руку. — І зроби щось таке, аби й людям у моєму віці було тут цікаво, бо отой ящик, — кивнув головою на телевізор, — уже усім добряче набрид. Від ранку до опівночі одне й те саме, як не стріляють, то ріжуть, як не скручують голови, то ґвалтують…

— Ви маєте рацію, — підтакує своєму шефові Нестор.

— Авжеж маю, бо щезли людяні фільми, що вчили добру, поваги, великого кохання, нема й ліричної задушевної пісні, лише гримкіт та вереск, під який скачуть на коні напівголі розцяцьковані мавпи, — Попель виглянув за вікно, там біля радгоспного уазика з нетерпінням чекали на нього інші члени комісії, що брали участь у передачі.

— Я мушу йти, а ти, Наталю, — він зиркає на художнього керівника, малоговірку карооку дівчину з розпущеними косами, що стікають на округлі плечі, — поводься з новим директором ґречно.

— Таке скажете… Нестор Григорович не шмаркач, як попередні, а поважна й відома людина. — Вона вперше за весь час, поки велась передача, відверто подивилась на хлопця і, зустрівшись з насмішкуватим поглядом, опустила очі.

— Вже іду-у! — гукнув у прочинене вікно Попель, коли на подвір'ї нетерпляче озвався клаксон. — Ну, друзі, я побіг. Добра вам, злагоди й гараздів!

— Спасибі! — Нестор провів голову профкому до дверей.

— Слава тобі Господи! — перехрестилась дівчина, коли за головою профкому затихли на сходах кроки. — Я ж останнім часом ночей не спала.

— Через нерозділене кохання?

— Авжеж! Ото йду щодня на роботу й потерпаю: «Ану, я вчора проморгала й уже щось поцупили? Тоді виводь, батьку, з хліва корову й покривай нестачу?» А наступить вечір, то місця собі не знаходжу, не приведи Господи, налетять «соловейки» все заберуть чи потрощать, — вона стоїть перед ним красива, звабна, з-під короткої спіднички засмаглі ноги ловлять зір. З-під батистової блузочки випинаються повні перса.

«Щось надто везе останніми днями на знайомства з оцим зіллям — одна від одної краща! — шугає невчасна й не до місця думка. — Це, мабуть, п’янить воля і тому всі дівчата видаються неперевершеним дивом мистецтва? А може воно так і насправді є, тільки за клопотами буднів ми не завжди маємо змогу бачити це, вже не кажу, аби цінувати й берегти, як зіницю ока ці витвори Господні».

— Хто такі «соловейки»? — Нестор зайшов за блискучий двотумбовий стіл. Сів у зручне зі спинкою крісло, покрутився сюди-туди, мов прицінюючись чи підходить йому, чи ні, хоча розуміє, що не скоро випаде нагода у ньому розсиджуватися.

Наталка сіла навпроти на канапі, закинувши ногу на ногу, й ті дві засмаглі бестії знову полонили його зір.

«Тьху ти! — вилаявся подумки. — Та що це справді зі мною? Ніколи ніг красивих не бачив, чи що? Постій, а може вона їх навмисне афішує? Ну, вже таки й афішує… Куди накажеш їй подіти власні ноги, чи он перса, що ледь не прорвуть батист блузочки? „Все своє ношу з собою“, — і вислів згадався не до місця. — Чекай, а чим дівчині пишатись, коли не власною вродою?»

— Ніхто не знає, хто вони такі… Якась міська наволоч, кажуть десть-з пів-копи їх гастролює на іномарках по всій області. Вибирають такі моменти, коли у селах храми, чи якісь інші імпрези, словом, коли в клубах досить народу. В масках, з гумовими палицями, дехто стверджує, що зі зброєю, налетять, поздирають кульчики, персні, годинники, куртки, светри, дорогі кофти чи плаття… Діють блискавично — налетіли, обдерли й по машинах. Такі от собі, наземні автопірати. За ними ще від минулої осені полює міліція і ніяк не може натрапити на їхній слід… А може й не хоче.

— Сюди ще не потикались?

— Поки що ні! Здебільшого вибирають глухі, віддалені села. У нас достобіса здорових хлопців, заводських робітників, село перетинає міжнародна автострада з цілодобовим рухом, все це, мабуть і стримує «соловейків».

— Тоді чого було боятись?

— Як чого? Ану налетять у будень, коли в клубі кілька хлопчаків й дві-три дівчини, і заберуть, або й потрощать оце все, — вона обвела поглядом гору ще не розпакованих ящиків.

— Сподіваюсь тепер, коли ти склала з себе обов'язки виконуючого директора, твої страхи вже позаду?

— Не всі, бо, визнаю щиро, у нас і своїх «соловейків» вистачає. Серед них найбільше шмаркатих, отих, що й на турніку разу не підтягнеться, а корчить з себе крутого: коротка стрижка, хода розвалькувата, поваги ніякої ані до старшого, ані до самого себе, вже не кажу про ставлення до дівчини. Дівчат вони взагалі мають за чорті-що… Єдина їхня пристрасть — горілка!

— Невже всі п’ють?

— Аж дим коромислом! Навіть деякі дівчата прикладаються…!

— А ті, з дівчат, що, як ти кажеш, «не прикладаються», як їх терплять?

— Куди ж їм подітись? Кращих то нема. От і доводиться вибирати з поміж того, що є… Бувало стою на контролі у дверях до дискозалу, дивлюсь на молоденьких дівчаток, що вже вибухнули своєю пишнотою і вертяться перед дзеркалом та й думаю: «До кого ж ти одна з одною чепуришся, коли в залі тільки дівчата, а навпроти в кутку фойє ті, що мають милуватись тобою, лише замінюють порожні пляшки на повні. Інколи здається мені, що стань котрась перед отим дзеркалом у самому бікіні чи зовсім голою, то навряд чи й тоді, оті з кутка це завважили би, й бодай на секунду відліпили очі від оковитої». Така от нині доля дівоча…

— Та все ж якось сходяться, утворюють сім'ї, заводять дітей і живуть… — Несторові приємно, що художній керівник виявився компанійською особистістю, а не замкнутою занудою, якою видалась у перші години, коли робили передачу, й любить, як і переважна більшість жінок, поговорити.

— Та хіба це життя? Чоловік цілими днями пропадає на роботі, а вечором у барі, або десь з друзяками за пляшкою горілки в карти ріжеться. А присуне додому, ще й зи-цирку розпочинає з дружиною, котра, окрім праці в полі, городі, чи фермі, мусить зварити їсти, випрати, доглянути дітей, обійти домашню птицю, дати їсти худобі, крім усього ще в ліжку задовольнити його плотські похоті до того ж з усілякими вигадами…

— Ти заміжня?

— Бог милував. Мені щойно двадцятий пішов.

— Критичний вік. Хоч хлопця маєш?

— Де його узяти?

— Ну, хоча би серед отих заводських.

— А чим вони від наших кращі? А мені, Несторе Григоровичу, багнеться чогось справжнього, чистого, високого… Сестра з мене насміхається, каже, що я ідеалістка, книжниця і що залишусь з такими поглядами у старих дівах… Невже нема цього справжнього ніде у цілому світі, а лише в кіно та кінофільмах? Ні, десь мусять бути такі, що їдять аби жити, а не так, як наші, живуть аби їсти… Скажіть, Несторе Григоровичу, чому така кругом мене мізерія, чому все таке безлике, сіре, безкультурне, жодної тобі особистості, лише стадні істоти?!

— Нам з тобою, Наталочко, — можна я так буду тебе називати? — раз ми вже обрали таку професію, випадає місія Моісея: вивести їх з полону бездуховності.

— У селищі понад три тисячі працездатного населення. Що ми удвох зробимо з такою масою?

— Удвох нічого. Тільки ми створимо такі умови, що вони, оті байдужі, як тобі здається, зараз до всього, прийдуть до нас і запрацюють самі на себе. Скажи, ти маєш хоч який-небудь колектив, чи ансамбль?

— Ні, не маю, — почервоніла дівчина й додала по хвилі. — Є весільні музиканти, що формально рахуються, як клубний ВІА. Грають, коли не мають весілля, танці, а коли треба — виступають за клуб на оглядах чи фестивалях у районі. А за це — користуються клубною апаратурою… — Фарба сорому вже знітилась, вона звела на нього зволожені очі, — скажу вам, що колектив у них підібрався класний, і, як музики, вони на розхап. Уже сьогодні мають замовлення на весілля, котрі відбудуться аж восени…

— Сюди вечорами хоч хто-небудь навідується?

— У будні майже нікого нема. Ще коли працювали телевізори, то приходили, хто бойовики подивитись, хто трансляцію спортивних телепередач, кому до смаку мелодрама чи комедія… Зараз глухо, як у танку. Зате в суботу та неділю тут Содом і Гоморра… Ось дочекаємо, сам переконаєшся… Ой, Несторе Григоровичу, вибачте! — дівчина знову зашарілась і затулила губи долонею. — Само вихопилось…

— Не вибачайся. Краще говори мені ти. Ми мусимо бути рівноправними партнерами, а не так, що я начальник, а ти — підлегла. Бо тоді нічого не витанцюється. Поміж нами мусить бути повна довіра, і ми, в силу своїх сил, талану, мусимо до сьомого поту перти воза в одному напрямку…

— Знаєте, Несторе, весною, коли знову черговий директор виявився нікчемою і, не пропрацювавши й трьох місяців, утік, я пішла до Біляка, аби відпустив мене у ланку. Не захотів. «Не для цього, — каже, — ми тебе вчили, аби йшла буряки сапати». Здається логічно, кожен повинен працювати на своєму місці й робити те, що йому хочеться робити, до чого лежить душа… Інколи мені бачиться, що за сприятливих умов, я би творила чудеса…

— Ти давно тут працюєш?

— Півтора року. За цей час змінилось п'ять директорів. — Чому?

— Та все мізерія якась попадалась. Само шмаркате, наскликає собі сюди до кабінету таких же шмаркачів, бачите воно — директор, розсядуться отут з цигарками у зубах, з пляшкою на столі… То що мала робити — раз висповідала, другий, не допомагає — доповідну Біляку… Хіба не бачите як на керували? Відеосистема несправна, світломузикальна установка не працює, з п'яти телевізорів показує лише один, і то в чорно-білому зображенні. Що коїться у спортивних залах, також бачили… Біляк, а я їхня стипендіантка, завжди коли я хотіла піти, втішав: «Терпи, — каже, — дочко, настане такий день, що зрушиться наш віз з мертвої точки, й ти ще розкриєш себе на повну силу!»

— Ти тутешня?

— Аякже! Мій батько — тракторист, мати працює у ланці. Вони обоє чудові співаки, й ми з сестрою виростали під їхні пісні… Оця любов до співу й довели мене до того, що я обрала собі такий невдячний фах. Крім того, ще коли ми вчились у школі — там була дуже міцна самодіяльність — то жоден концерт не обходився без дуету сестер.

— Була?

— На жаль… Таїса Климівна, беззмінний її керівник, — учителька музики та співів, котра ще вчила моїх батьків, пішла на пенсію. На її місце прислали молоду вчительку, а вона й десятої частини не тягне з того, що робила Таїса Климівна. До того ж не володіє жодним музикальним інструментом, окрім піаніно. От і не стало самодіяльності… Оті хлопці-музиканти — то останні вихованці Таїси Климівної. Мені здається, що вчителями музики й співів треба ставити випускників не педвузів, а училищ культури, бо таких феноменів, як Климівна, ще пошукати… Само собою зрозуміло, що коли в школі щось робилось, то було й у клубі. До речі, наш дует не раз виходив переможцем, виступаючи за клуб у всіляких оглядах та конкурсах.

— Твоя сестра де зараз?

Тут, удома. Вона на рік молодша за мене, вибрала собі фах друкарки-стенографістки й працює у Біляка секретарем-діловодом.

— Давай будемо вірити, Наталочко, що скоро все зміниться, і ви ще зі своєю сестрою заспіваєте! Я в цьому переконаний! Коли довоєнна «Просвіта» змогла згуртувати навколо читальні все прогресивне, утворити гуртки та об'єднання, то ми хіба з тобою гірші?

Мов чогось наполохавшись, дівчина звелась на ноги. Розрум’яніла, мов яблуко на Спаса, пройшлася по кімнаті, рвучко обернувшись, пильно поглянула хлопцеві у вічі, а тоді тепло, по-домашньому запитала.

— Може вип'ємо по чашечці кави?

— Вона без чарів?

— Без них, зате з пляцком. Сама пекла.

— Тоді вип'ємо.

Наталка увімкнула в розетку самовар, з тумбочки, на якій він стояв, вийняла чашечки, цукор, баночку «Nescafe», й политий зверху шоколадом, багатошаровий пляцок.

— Знаєш, Наталочко, я радий, що перші враження оманливі. Спостерігаючи за тобою мовчазною, якоюсь наче переляканою, під час передачі, признаюсь думав, що от уже з першого кроку й не повезло. І з ким? З найголовнішою особою — художнім керівником. «Мовчазна холодна лялька, ще одне м'ясо в красивій упаковці» — навіть вилаявся подумки.

— Чому, Несторе, «ще»…?

— Мабуть через те, що траплялись на моєму шляху усілякі. А оце, відколи повернувся з «курорту», везе мені на зустрічі з гарними людьми.

— То добра прикмета?

— Авжеж.

— Вам… Ой, тобі, міцну каву? — запитала, зиркнувши через плече, коли засвистів самовар.

— Нормальну.

Зробивши каву, Наталка разом з тацею кладе біля Нестора, на сукрайку столу, запашний напій, і, підсунувши стільця, сідає збоку. Її круглі коліна ледь не торкаються його стегна.

— Добав собі цукру або кави.

— Спасибі. Скажи мені, — помішуючи ложечкою темно-буру рідину, косує на дівчину, — тебе не дивує, на якому це я курорті був?

— Ніскілечки!

— Дивно.

— Просто я багато про тебе знаю, навіть те, що ти та І. Грек — одна й та ж особа…

— Цікаво звідки?

— Завдяки сестричці. Крізь неї проходить вся тутешня інформація. Ще того самого дня, коли заввідділом культури Зателефонував до нашого Попеля, вона вже через хвилю, протуркотіла мені про ймовірного нового директора комплексу. Потім висіла на телефоні, вивідуючи все, що можна було взнати… Через день, на прохання голови профкому, з тої інформації підготувала для Біляка досьє…

Вона відрізала вузенький шматочок пляцка й підсунула хлопцеві. Її, чомусь гаряче цієї миті коліно, випадково чи ні, притиснулось до його стегна. Нестор враз, з острахом відчув, як невидимі психологічні ниточки починають в'язати його з цим дівчиськом.

— Прошу, покуштуй, оціни моїх кулінарні здібності.

— Спасибі! — потупив очі у філіжанку з кавою, наче на її дні хотів знайти розгадку отієї гарячої хвилі, що струменями розходиться по всьому тілу від доторку її коліна… Надійка була перед ним зовсім голою. І там над потічком, і у ванній, він мив їй плечі, торкався твердих перс і нічого подібного не відчував. А ось тут, від мимовільного доторку якогось коліна, коїться з ним щось дивне.

«Невже вертається юність, і я закохуюсь, як шмаркатий пацан, з першого погляду? Так і до гріха не далеко!»

— Спасибі, дитинко, за каву й, особливо, за пляцок. Славна попадеться комусь господинька.

Дівчина й собі зашарілась і опустила очі. Що не кажіть, а в атмосфері цієї кімнати поширювались якісь невидимі оком біохвилі, щось діялось з ними обома. Ось Наталка, відсунувши стільця, рвучко звелась на ноги, забрала тацю, пішла до тумбочки й заходилася споліскувати філіжанки.

Стріпнувши з себе, як собака воду з шерсті, отой дивний стан, звівся на ноги й Нестор.

— Я, дитинко, перескочу зараз на свій хутір, привезу деякі речі, й увечері приступаємо до праці.

— Ви житимете тут, у нас? — не озираючись, швидко запитала дівчина.

— Тебе це дивує?

— Ні… Так… Нічого… — і враз звладала зі своїм станом, стріпнула головою, відкинувши волосся, що хвилями спадало на округлі плечі. Надивилась я тут на директорів, котрі працювали з коліс. Заявиться раз, або й два на тиждень: «Як, Наталочко, все тут у нормі, все грає?»

— Ти сподівалася, що теж керуватиму з коліс? — маючи за плечима чималий досвід, й зрозумівши, що в душі дівчини теж прошуміла чимала буря, Нестор переводить розмову у жартівливе русло.

— Та ні, що ти… Просто Біляк таких гастролерів швидко відшивав. У нього нема: де б ти і ким би не був, але, насамперед працюй, або забирайся! Лише мене терпів і відраджував не залишати цього клубу.

— Бо живе чоловік перспективою. Таланить вашим людям, Наталочко, що маєте такого керівника.

— Що правда — то правда, — заховавши філіжанки до тумбочки, дівчина обернулась до нього, переплела на грудях руки, від чого повні перса випнулися ще більше, а без того коротке плаття підповзло вгору.

Враз Нестор побачив себе як би збоку.

Ось він швидко підійшов до вхідних дверей, повернув у замку ключ, а тоді наблизившись до дівчини, що все ще стояла, переплівши на грудях руки, узяв за нижні краї сукенки й потягнув угору. Наталка слухняно звела над головою руки, тісна суконька, загорнувши за собою повні груди, випустила їх, ті бризнули перед очі хлопця і звабно заколихались.

Розстеливши суконьку на продовгастому, обтягнутому сивим брезентом ящику, дівчина спочатку сіла на нього, тоді лягла навзнак і поклала хлопцеві на рамена ноги, перецілувавши пальчики ніг, став помаленьку посуватись з цілунками до заповітного, жаданого в усі віки й усіма чоловіками, місця. Дівчина охопила його голову руками, звивалась вужем, солодко корчилась і щораз голосніше стогнала. Раптом, вп’явши пальці в чуприну, міцно, немов хотіла увіпхати в середину, притягла до себе голову, стисла її ногами, й, вигнувшись луком, солодко, голосно скрикнула. Хлопець почув, як у нього під губами щось тихенько тріснуло, й солодка, липка маса зволожила губи. Дівчина не виплітаючи пальців з чуприни, рвучко відтягнула голову, знайшла його губи, смачно поцілувала, а тоді швидко прошепотіла.

— А зараз, візьми мене по-справжньому! — й почала рвати на ньому одежу…

— Несторе Григоровичу, — раптом донісся до свідомості хлопця голос дівчини. — Вам погано?

— Га? — стрепенувся хлопець, вириваючись з полону еротичної фантазії. Зніяковіло глипнув на злегка затуманені переляком очі Наталки й усміхнувся. — Та ні, все гаразд! Вибач, замріявся…

«Ето же нада…» — простогнав подумки знаменитою фразою з лексикону пана Спортсмена, завсідника відомого донедавна на весь соцтабір кабачка, й ледь не вилаявся уголос брудною, підчепленою у в'язниці, лайкою.

— А я злякалась! Дивлюсь, ні з того ні з сього ви чомусь зблідли, і немов відключились від реального світу.

— Все гаразд. Я погано спав цієї ночі, схопився удосвіта… Тепер уже справді, дитинко, все гаразд. Скажи, — кивнув на продовгастий, широкий обтягнутий сірим брезентом ящик, заввишки зі скриню на колесах, на якому щойно, в його фантазіях корчилась у солодких муках дівчина, що все ще стояла перед тумбочкою з переплетеними на грудях руками. — Від оцього всього обладнання ще збереглась документація?

— Так, Несторе, є все. У сейфі, що в моїй кімнаті. А чому питаєш?

— Хочу, у першу чергу оживити відеосистему, домотувати решту автоматики…

— Ви що… Ой, вибачай, Несторе, я звикну… Ти розумієшся на таких тонкощах?

— Я ще багато на чому розуміюсь.

— І на жіночих душах? — вже повністю оволоділа собою й спромоглася на жарт.

— На жаль ні. Це одна із таємниць, котру нікому не вдалося розгадати. — Він зиркнув на годинник і несподівано запропонував. — Знаєш що, сідай зараз зі мною у машину, заїдемо, поки ще йдуть уроки, у школу, зайдемо у сільську раду, на пошту… Словом, зробимо невеличку автоекскурсію твоїм селом. Опісля я привезу тебе назад, а сам перескочу додому. Ну що, згода?

— Авжеж. Їдемо…