Жартівники

12

Дарма Іллярій до темної ночі їздив туди й назад повз усі стежини, які, мов притоки до річки, вливались у русло єдиної дороги, котра сполучає цей затишний куточок з навколишнім світом, — дівчиська ніде не було.

— Та не виросли ж у неї крила! — почав нервувати професор, востаннє проїжджаючи мимо всіх стежинок безлюдного павільйончика автобусної зупинки. — А може впала у провалля і розбилася? Чи утопилась? А чи добралась до Триболі й сидить зараз у міліції?

«І кого твоя міліція шукатиме? — спливла іронічно-нахабна посмішка. — Симпатичного білявого молодика з перчинкою на правій щоці?»

— Хіба там такі бевзі, що не здогадаються знайти власника крайньої від лісу дачі? А чи візьмуть у машину й поїдуть оглянути місце злочину?

Вдома він промчався мимо здивованої дружини, й, мов загнаний у клітку звір, ходив з кутка в куток кабінету, намагаючись упорядкувати свої думки.

— Іллярію, що трапилось? — у кабінет, не питаючи дозволу, зайшла Ада. — Ти знову сам не свій…

— Спитай у свого чада? — гаркнув.

— Нашого… — ледь прошепотіла Ада, приголомшена такою грубістю чоловіка.

— Нашого, нашого, грім би його побив!

— Пхе, пане професоре! — видихнула Ада з сарказмом. Повіки й тремтіли, з-під них стрілами вилітало обурення, гнів, роздратування і тривога. — Що він знову витворив?

— А на що він більше здатний! Може до навчання? Тягне на червоний? Та не будь він моїм, ба нашим, сином, його давно витурили б з інституту!

— Та що сталося?! — спалахнула й аж ніжкою притупнула через Іллярові недомовки.

— Що, що! Знову заманив якесь дівча, притруїв газом, завіз на дачу…

— Зґвалтував?

— Не знаю… Мабуть ні… На цей раз попалось якесь не з полохливих, тріснуло щипцями по голові й голе втекло у ліс.

— Голе-е?

— Голе, голе! — передражнив дружину. — Він, коли вони непритомніють, роздягає, прив'язує до кушетки, а, коли очумають, тицяє під ніс хірургічні інструменти, погрожує вирізати серце, печінки й продати… Жартики вигадав! Скажи, ти б витримала таке? Не вмерла би-від страху? А він цього не розуміє! Не розуміє, що серце у котрої бідолахи може не витримати, — Іллярій тремтячими — старість не радість — пальцями узяв зі столу цигарки, клацнув запальничкою і глибоко затягнувся…

— І-і потім що?

— Звідки я знаю, — розвів руками, й від запаленої цигарки потягнувся сивий слід, утворивши довкола його голови овал, немовби заточивши її у рамку.

Наступила гнітюча пауза. Іллярій поволі заспокоювався. Ада стояла розгублена посеред кабінету й лише лупала наповненими слізьми очима.

— Зразу побігти за нею не здогадався, а опісля було вже пізно… До темної ночі їздив по усіх дорогах, як у воду канула…

— Що могло з нею статися?

— Я що Бог? Може впала в урвище й розбилася, може утопилася, а може сидить у міліції і дає свідчення…

— Зателефонуй Петру Платоновичу, нехай зв'яжеться з райвідділом у Триболях…

— Недарма кажуть, що в жінки розуму, як у горобця! — нервово засміявся Іллярій. — А що, коли вона в міліцію не зверталась? А що, коли справді втопилась, чи розбилась? Думаєш що-небудь своєю макітрою? Через день-два знайдуть труп і згадають про мій дзвінок. Ти хочеш мати у хаті вбивцю й співучасника? — він знову заводився.

Такого грубого Іллярія Ада ще не знала. Все було — злети й падіння, сварки й примирення, але щоб чоловік повністю втратив самовладання і гаркотів на неї, як розлючений собака, ще не було. Безпомічна, беззахисна, приголомшена вона хоча й «гороб'ячими» мізками, але розуміла, що потрібно щось робити, шукати вихід, але не ціною її приниження… Через що вона мусить ковтати незаслужені образи? Через якесь нерозумне дівчисько, скоріше всього — шльондру? Цнотливі дівчата не лізтимуть у машину до невідомих…

— Іллярію, заспокойся, — сказала примирливо, проковтнувши гірку пілюлю цілого букету образ. — Може, ще все владнається.

— Як?

— Само по собі… Не дарма ж кажуть, що ранок мудріший, як вечір.

— Можливо маєш рацію, — сказав примирливо й згасив у попільничці недопалок. — А все це через твої потурання… Слід було змалечку за найменшу провину, за непослух шмагати, шмагати так, щоб аж шкура лущилась! Тоді би розумів, що значить «можна», а що «ні»… Та клянусь усіма святими, якщо все щасливо і на цей раз обернеться, візьмуся за нього! За вас обох! А машину завтра продам! Ні — задарма віддам! — новий приплив злості знову почав розпирати груди, в яких клекотіло й пекло. Він заледве стримувався, дивлячись на знічену дружину, котра все ще стояла посеред кабінету ні в сих ні в тих, й стримувався, аби не вибухнути брудною лайкою! — 3 мене досить! На носі нові вибори, відкриття клініки й лише цього мені бракує…

— Де Роман зараз?

— Мене питаєш? У якомусь кафе, серед таких бевзів, як сам, або й у «Зоні ризику»…

Несподівано голосно, як набат, задзеленчав телефон. Ада здригнулась, поглянула на зблідлого професора, підійшла до столу й зняла трубку.

— Так. А ви хто? Зацікавлена сторона? Чия? Професорова… Нічого не розумію… Даю слухавку.

— Пане професоре? — загучав у трубці приємний голос. — Доброго вам вечора. Як самопочуття? Погане, еге ж? Співчуваю…

— Хто ви?

— Давній-давній знайомий. Правда, заочний. Але справи складаються так, що доведеться познайомитись ближче. Є така потреба.

— У кого?

— У вас, професоре.

— Що вам від мене потрібно? — Іллярій якимось внутрішнім відчуттям збагнув, що там, на кінці дроту, його порятунок, але намагався через хвилювання не видати себе.

— Невеличку послугу.

— Говоріть, я готовий.

— Ваш експериментатор уже вдома?

— Можна ближче до справи?

— Звичайно. Знайшли труп?

— Труп? Який ще труп! — надзусиллям волі утримався, аби невідомий не вловив зміни інтонації його голосу. — Я вас не розумію.

— Все прекрасно розумієте.

— Послухайте, хто ви?

— На добраніч, професоре… Я ще з вами зв’яжуся, — і в слухавці почулися гудки.

«Це кінець!» — подумав Іллярій і заціпенів з трубкою у руці.

— Що з тобою, Ільку? — Ада забрала слухавку й поклала на важіль. — На тобі лиця немає. Хто телефонував?

— Я не знаю… Комусь відомо про нинішню Романову витівку.

— Ну то й що?

— Цікавився, чи вже знайшов я труп дівчини…