Жартівники

29

Старовинна наріжна садиба, в якій розташовувалось училище культури, лежала зразу за мостом на правому боці річки Грізна. На протилежному — костел кармелитів, перетворений у радянські часи на склад іграшок ялинкової фабрики. Правда, зараз склад звітам забрали, а будинок віддали автокефальній православній церкві, парафіяни якої вже розпочали ремонт, і вся споруда стояла в риштуванні. Прямо перед парадним входом до училища — невеличкий скверик з пам'ятником Т. Г. Шевченкові. Через дорогу — також у трьохповерховому наріжному особняку, розміщалась редакція районної газети, на подвір'ї якої Нестор припаркував свій автомобіль.

До початку концерту було ще трохи часу, він стояв неподалік од входу, осторонь рухливого студентського потоку, й дивився уверх на круглу гору, замаєну руїнами старовинної фортеці. Уявляв собі фігурки татар, що мурашками дерлись по крутому схилу під мури фортеці, під стріли, гостре каміння та киплячу смолу захисників…

— Божечку мій! — мов звільнена тятива лука, бренькнув знайомий голосок, і гарячі дівочі руки охопили шию, запашні вуста вліпили вологий цілунок. — Кого ж це я, нарешті, бачу! — Зеленаві очі грають веселими бісиками, кремове плаття сидить, як на манекенниці, й уся вона тугий злиток вроди та щастя. — Ти до мене приїхав?

— Не було би до кого, — усміхається зеленавим бісикам хлопець.

— Та що ти кажеш! — Невже здійсниться, нарешті, мрія баби Софійки?

— Яка ще така мрія?

— Дочекатися від тебе потомства… Виходить уже накинув на якусь оком? Зізнавайся, маєш подругу?

— Маю. А оце приїхав на оглядини, можливо ще щось виберу.

— Вже працюєш? — серйознішає Надійка. — Ким і де?

— Директором КСК у Вишеньках.

— У Вишеньках?!

— Тебе це лякає?

— При розподілі ніхто з наших випускників не хотів іти туди, у цей розсадник бандитів, де крім того, ще й директор радгоспу — звір!

— А ти, при розподілі, що вибрала?

— У свій Самборів поїду, — хитро зблиснула оком і глипнула на годинник, — ходімо в актовий зал, а то опісля не буде де сісти. Там і погомонимо…

Найсильніше враження з усього концерту на Нестора справили дві однакові на зріст дівчини з балету до гурту, що виступав останнім. Захоплений синхронністю рухів, пластикою тіл, не одривав очей од гнучких, ніби гутаперчевих танцюристок.

— Ти знаєш отих дівчат? — запитав у Надійки, коли концерт скінчився.

— То мої подруги, сестри-близнючки. Разом живемо, разом тренуємося у спорткомплексі клубу «Зона ризику».

— Скажи мені, Надю, що ж являє собою отой клуб? Звідусіль тільки чуєш: «Зона ризику», «Зона ризику»… Може щось корисного запозичив би для себе?

— Навряд… Клуб не для простих смертних… Там розважаються «нові українці», «круті» — хлопці з баксами, що прагнуть гострих відчуттів…

— Ти з подругами є членкинями цього клубу?

— Ні. Але наші спільні знайомі працюють там.

— Ким? Охоронцями?

— Не тільки, і в бухгалтерії, ресторані, медпункті… А є в клубі ще одна категорія дівчат, теж можна сказати «крутих», що заробляють чималі гроші…

— Там — бордель?

— Ні. Там інше… Я дам тобі відеокасету, рекламний ролик, й сам усе побачиш…

— Як же ти потрапила в їхній, за всіма ознаками, закритий клуб бойових мистецтв?

— Тренер клубу — добрий приятель мого батька, виступали колись разом у збірній України. На батькове прохання він домовився з керівництвом клубу й узяв мене й близнючок у свою групу…

Актовий зал спорожнів. З-за куліс з'явились сестрички: однакові на зріст, однакові зачіски, однакові плаття і не розбереш — двоє їх, чи одна йде мимо дзеркальної стіни.

— Знайомтесь: Нестор — герой нашого часу. Мої подруги — Зоряна й Неоніла.

— Хто з вас хто? — подає по черзі руку хлопець. — Як же вас розрізняти?

— Тільки по імені, — сміється Зоряна.

— Батько в нас один, — додає Неоніла.

— Що ж, Несторку, ходімо з нами, — кличе Надійка. — Такий знаменний день годиться відзначити.

— А чи зручно? У вас, мабуть, своя компанія…

— Нас троє і ти! От й уся компанія, правда з нами на квартирі ще одна, але зараз вона на чергуванні в лікарні.

— То йдемо?

— А хіба є у світі такі пеньки, що відмовилися б од спокуси побути в компанії таких чарівних дівчат?

— Тоді гайда, — беруть близнючки хлопця під руки, — навпростець, через фортечну гору…

— У мене машина.

Заскочений зненацька запрошенням у гості, Нестор завернув на ринок, і хоча дівчата протестували, купив свіжих помідорів, огірків, сметани, шоколадних цукерок і шампанського.

— Вибачте мені, сестрички, — уже в машині продовжує знайомство з близнючками Нестор. — Звідки ви родом?

— З Дніпропетровщини.

— Є там таке невеличке містечко Апостолове.

— Яке ж це лихе занесло вас аж сюди, у край бандерівський?

— Це наш свідомий вибір.

— Коли ще ми вчились у школі, ваш Рух запросив нас на Різдвяні свята.

— Нам так усе тут сподобалось: і природа, й люди, що ми вирішили поїхати сюди вчитись.

— Хоча в нашій області є аж двоє училищ культури.

— Нам хотілось пожити серед добрих людей оцього дивного краю.

— І тепер поїдете працювати у своє місто? — Несторові дещо незвично від такої мови сестричок, коли говорять по черзі, а розвиває думку начебто одна.

— Ще не вирішили.

— Нам пропонують роботу в «Зоні ризику».. — Та, коли чесно признатися, нам туди не дуже то й хочеться.

— Хоча там платять чималі гроші.

— Тільки це такий заклад, де праця, котру нам пропонують, пов'язана з ризиком для життя.

— Училище куди вас направляє?

— У нас вільні дипломи.

— Тоді ходіть обидві до мене в КСК. Платня нормальна, радгосп житлом забезпечує, село гарне, багате… Зрештою, що говорити, давайте змінимо маршрут і махнемо до мене в гості? Прямо зараз…

— Не можемо.

— У нас сьогодні чергування.

— Охороняємо одного сановника під час ділової зустрічі у ресторані «Хутір» у Тернограді.

— Звичайно, на його паршиве життя ніхто не готує замаху…

— І ми йому потрібні скоріше, як антураж.

— Будемо у ролі його «дєвочєк».

— Мовляв, погляньте, який я крутенький, які кралечки в'ються навколо моїх грошей…

— То як не укласти з таким угоду?

— Популярними стали дівчата-охоронці з нашого клубу, після того, як у Тернограді сталося перше вбивство на замовлення, — вставила слово Надійка.

— От тоді грошові мішки затряслися за своє дорогоцінне, — стріпнула чорним, як крило у ворона, волоссям Неоніла. — Довелось спортклубові терміново набирати ще одну групу в школу.

— Нас почали запрошувати на розхап.

— Адже важко припустити, що й тут, у провінційному місті, з вигляду тендітні, сопливі за віком, дівчатка і є охорона.

— До того ж про існування школи ніхто не знає.

— Нас учать володіти зброєю…

— А це вже небезпечно. Якщо дотепер мали нас за наївних дурняток, що звабилися на гроші, й брали тільки для понту…

— То відтепер, у разі чого, перші ж кулі призначені нам…

— І не страшно?

— Чому ні? Безстрашних людей нема… Ото ж ми обдумаємо твою пропозицію.

— Нас юридично з клубом нічого не зв'язує, ми працюємо на добровільних началах.

— Скільки вам потрібно часу на обдумування моєї пропозиції?

— Завтра навідаємося до тебе.

— На оглядини…

— Зустріну, мов найдорожчих гостей…