Жартівники

25

Нестор потягнув на себе важкі, оббиті чорним дерматином двері й переступив поріг просторого, обладнаного за усіма вимогами сучасного офісу, кабінету. Крізь нещільно стулені жовті гардини навскісними мечами прорізалось сонячне проміння і стелилось золотими плямами впоперек зеленої доріжки.

З-за столу піднявся міцної будови білявий чоловік середнього зросту. Обличчя, постава, ба навіть рухи, видались Нестерові знайомими, але, як не напружував пам’ять, заки той ступав килимком йому назустріч, пригадати не зміг.

— Бачу не впізнаєш! — господар розкішного кабінету тисне хлопцеві руку.

— Віталій Пилипович! — вигукнув радісно хлопець. Лише зараз, по голосу, впізнав колишнього секретаря райкому партії по ідеологічній роботі.

Це був єдиний працівник, серед усіх райкомівців, якого клубники любили за іскристий гумор, за дотепні, міцно приправлені незлою іронією аналізи їхніх брехливих щомісячних, квартальних чи річних звітів.

Колишній завклубом, він, на відміну од решти, знав справжній стан справ. Перед ним не треба було позичати в сірка очей, або ховатися, коли приїздив у клуб на перевірку. З ним було приємно поспілкуватися, просто по-людському поговорити на будь-яку тему. Він гаряче вітав з’яву на сторінках газети перших Нестерових оповідань, заохочуючи до подальшої роботи над словом…

Та коли після служби у війську, Нестор повернувся до праці в будинку культури, Віталія Пилиповича у райкомі вже не було. Він у якійсь словесній перепалці, надів своєму опонентові на шию, котрий все посилався на вірне вчення, раму з портретом Леніна, тріснувши ним по голові.

— Пам'ять у вас хороша! А я лише по голосу впізнав.

— Та ні, справа тут не в пам’яті, — бере хлопця під руку й веде у глиб кабінету. — Коли голова профкому сказав, що на роботу проситься людина зі стажем, я доручив навести деякі довідки, і коли він приніс мені газету зі твоєю статтею «Проснись „Просвіто“» та кілька оповідань, я аж тоді згадав, який ти з вигляду. Старію мабуть. А знаєш, що пригадалося насамперед? Виставка дитячої технічної творчості, — він кивнув хлопцеві на фотель, а сам сів у своє крісло. — Отой кумедний собачка, що так жалісно гавкав, коли у нього забирали з-під носа кістку.

— Так, тоді наш радіогурток зайняв перше місце. Ви ще дипломи нам вручали.

— Авжеж! А опісля, з двома іншими призерами, добряче їх замочили, — усміхається Віталій Пилипович. — Веселі то були деньки! Аби що не проводилось у районі, все закінчувалось бенкетами… Донині ще в багатьох керівників сидить це у крові, й вони досі нудять світом. Замість того, аби розкинути мізками й працювати, стогнуть і скавчать, як отой собачка, все ще сподіваючись, що їм повернуть кістку… Та поїзд рушив. І нині, якщо в тебе, як у керівника, ось тут гулко, як у порожній пивній бочці, — він зігнутим пальцем постукав себе по лобі, — пиши пропало! А їх, Несторе, повсюди ще тьма-тьмуща! То катастрофа для держави, бо єдине на що ці горе керівники спроможні це лише скиглити й заздрити тим, хто дає собі раду.

— Знаєте, Віталію Пилиповичу, — Нестор і собі посміхнувся, — відколи я повернуся із місць, «не столь уж отдальонных», то тільки чую: «Біляк, Біляк… У Біляка найвища зарплата, у Біляка на фермі та в полі — двозмінка, у Біляка вся техніка імпортна… Він найбагатший і найскупіший чоловік у районі… У нього зимою навіть льоду не випросиш…» Але чомусь жодного разу це не з асоціювалось, що цей скупий директор Біляк і колишній заввідділом агітації одна й та ж особа…

— Так вже вийшло… Ти на власній шкурі переконався, що прямих доріг у житті нема. А щодо скупості, то гроші люблять гроші! Ти приглянься до теперішніх керівників — стокілограмові барила, вибач, з клоакою, ані розуму, ані метикуватості, лише б власне корито було повним… Своїм людям не платять ані копійки, техніка — металобрухт, землю' обробляють аби як, щороку залишають під снігом сотні гектарів буряків, стадо рогатої худоби скоротили вдвоє, втроє… А звинувачують у своїх негараздах усе і всіх: погоду, Господа, уряд, лиш тільки не себе. Для них я справді скупий! Трудіться, розкиньте мізками і матимете. Не вміють, не навчені, не хочуть… Словом, копають поволі собі яму, бо незабаром те, що залишилось від їхніх господарств, або люди розберуть, або продадуть з молотка.

— І такі, як ви купите?

— Можливо, що прикуплю яку дещицю. Я і так уже другий рік орендую у свого сусіда-барила чотириста гектарів.

Віталій Пилипович перегорнув на столі сторіночку ділового записника, зиркнув на годинника, а тоді продовжив.

— Перейдемо до твоєї справи. Я не стану цікавитись, чому ти сьогодні, коли всі молоді енергійні, кинулись у бізнес, просишся до клубу. Як колишньому завклубом, мені це близьке і зрозуміле, бо судячи зі статті, тобі болить, що нас затопляє бездуховність, ми летимо чорти-зна в яку прірву й, здається, нема на це ради…

За Союзу, яких би сьогодні ярликів на нього не вішали, ідеологія була понад усе! І вона таки тримала переважну частину громадян у певних моральних путах, через такі важелі, як громадський осуд, заборону, навіть острах бути покараним, позбутися крісла, портфеля, чи опинитися за ґратами… На жаль, ми у незалежній Україні не маємо жодної ідеології, а без неї, без чітко означеної мети, прогрес неможливий… Я — атеїст. Однак, розумію значення Бога в житті суспільства, та в нас, на жаль, ця ідеологія охоплює людей старшого та похилого віку, а середній, особливо молодь, перебувають поза сферою впливу церкви… Нам нагальне потрібні молоді, національно свідомі, морально й фізично здорові люди… Може я ортодоксальний, але вважаю, що в їхньому вихованні, окрім школи, церкви, повинні не останню скрипку грати й заклади культури… Спостерігаючи сите бездуховне життя наших робітників, я не раз поривався у думках знайти собі намісника, а самому піти працювати в наш комплекс… Добре, що доля надіслала мені тебе, — директор знову зиркнув на годинник. — Що ж, давай сюди заяву… До речі, ти одружений? Ні? Де живеш? На хуторі? Далеченько трохи…

— У мене машина…

— Все рівно це не діло, мотати щоночі майже два десятки кілометрів. Ми дамо тобі невеличку, холостяцьку квартиру. Влаштовує?

— Звичайно.

— Зарплата на рівні ітеерівців, і з матеріального боку в тебе проблем не буде. А от з фінансуванням комплексу, зразу попереджую, тільки художній керівник, ти й два керівника гуртків. На решту гроші заробляй собі сам…

— Будемо заробляти. Створимо самоокупні гуртки…

— На складі є у нас ще гральні автомати, італійська світлова установка, два радіоцентри, кілька комплектів підсилювальної апаратури, обладнання для рулетки, більярдні столи, виписуй, монтуй, відкривай казино, чи нічний клуб… Ти ото дивишся на мене, й мабуть гадаєш собі, як отой скупердяга Біляк не пошкодував на це все коштів?

— Через те, мабуть, що у вашій душі живе клубник.

— Почасти можливо й так, — сміється Віталій Пилипович. — Після ГКЧП, як розпадався Союз, я, усього за два вагони цукру, придбав і оці офісні меблі, й оте обладнання, і ось таких три відеосистеми.

Господар кабінету клацнув тумблером і на екрані дисплея висвітилось радгоспне подвір'я, в’їздна брама.

— Така відеосистема змонтована в спорткомплексі, тільки, кажуть, що несправна, — він ще раз клацнув перемикачем, й на дисплеї, змінюючи одна одну, попливли картини автопарку, майстерень, фермерських приміщень. — Я усе це добро вхопив тоді не роздумуючи, можливо в ту мить і справді озвався у моїй душі клубник. Нині, коли у навколишніх господарствах крадуть худобу, «роззувають» й без того бідну техніку, це нам пригодилось! Замість безлічі вартівників, що поодинці безсилі проти хитрих і спритних злодюг, ми створили мобільний загін з чотирьох міцних хлопців і чергового диспетчера та маємо спокій. Система має автономне живлення і не залежить від сваволі державних енергетиків, крадії це знають і до нас не пхаються.

На моніторі знову висвітилась картинка: подвір'я, доріжка до контори, два килимки квітів обабіч неї.

— Твої «Жигулі»? — кинув Біляк на монітор. — Ще на вигляд нічого.

— Машина нова. Я майже не їздив.

— Тоді ще одна проблема вирішиться. Я розпоряджусь, нехай тобі виділять у гаражі бокс, а для службових поїздок видавати бензин. Це вигідно буде нам обом. Ти не бігатимеш до мене за транспортом, і не марнуватимеш на це ні свій, ні мій час. Щоб зрушити таку махину, як наш комплекс, доведеться тобі помотатись і за наладчиками, і за допоміжним інвентарем, і не лише по району.

— Щодо електроніки, то я все собі змонтую сам.

— Їй-правда! — Біляк вимкнув відеосистему. — А в решті допоможемо… Правда, контингент у нашому селищі, сам знаєш, не кисейні панночки… Вже не один утік з цієї нелегкої посади.

— Я не втечу, й швидко з усіма знайду спільну мову.

— Прийшов Василь Степанович! — голосом секретарки озвався селектор.

— Нехай зайде, ми його чекаємо.

Поріг переступив повновидий, малорухливий чоловік.

— Це наш новий директор комплексу — Нестор Некуйбіда. Проведіть його зараз до будинку спеціалістів, покажіть помешкання і видайте меблі. До речі, Нестор — письменник, йому згодиться книжкова шафа, етажерка… Є це в нас на складі?

— Є.

— Тоді сьогодні завезіть усе необхідне. Харчуватися будеш сам? — цікавиться у хлопця Біляк. — Чи в радгоспній їдальні?

— Як коли випаде.

— Тоді ще поставте йому газову плитку.

— Буде виконано.

— А ти, Несторе, десь через годину, коли повернеться з району голова профкому, підеш приймати своє хазяйство… Коли виникнуть якісь проблеми, приходь!

— Постараюсь не докучати.

— Ага, — уже в приймальній ще щось згадав директор. — Знайдете, Василю Степановичу, механіка й скажете, нехай сьогодні ж забере все своє барахло з крайнього боксу.

— З котрого, де стояла легківка генерального?

— Еге ж… І ключі від нього віддайте Несторові.

— Буде зроблено.

— Ну, друже, — тисне на прощання хлопцеві руку директор, — як мовиться, ні пуху, ні пера…

— До побачення, Віталію Пилиповичу!