Жартівники

19

За два з половиною роки, відколи Нестор востаннє був на могилі батька-матері, цвинтар значно розрісся.

Помолившись за упокій душ, передчасно усопших рабів Божих Іоанни та Григорія, пішов поміж надгробками, шукаючи ще однієї могилки.

На добротних, витесаних з червоного каменю, чорного мармуру, вилитих з сірого кришива пам'ятниках, уяву вражали цифри від тридцяти до п’ятдесяти прожитих літ, і рідко, де вони сягали сімдесяти й більше.

«Надто молодіє останніми роками оце вічне село. І воєн нема, а вимираємо… Хто, яка сила заганяє нас передчасно в могили?» — подумав Нестор, і, не знайшовши потрібного поховання, направився до широкоплечого дядька під великим солом'яним брилем. Засмаглий, мов з бронзи вилитий, він складав у копиці вже прив'яле сіно, зібране із ще не заселеної ділянки мертвого села.

— Пробачте, ви не скажете, де похоронена Неля Пліщук?

— Несторе, ти? Щоб я живий був!

— Ой, Миколо! — радісно вигукнув Нестор. — Багатим будеш, не впізнав одразу.

— Я і так багатий! Мільйонером став! Скажи, хто з нас міг би подумати тоді, коли все починалось, що так швидко ми розбагатіємо? Піввіку, за кілька десятків карбованців, гнули спину на наїзника, а тут, як за помахом чарівної палички, — р-раз і мільйонери! Що то значить власна держава, еге ж?

— А ти не змінився! — тисне мозолясту руку Нестор. — Як бурчав за Союзу, так і тепер бурчиш.

— Гадюка теж, кажуть, ніколи не міняє звичок, лише шкуру.

— Жалкуєш за минулим?

— Ні, друже, ні. Нехай, я ще стану мільярдером, але після того, що накоїв у Чечні «старший брат», я вдруге нізащо в світі не дамся в його братерські обійми!

— І що ж ти робитимеш? — бризкає іронії Нестор, згадуючи розмову з Михайлом, свої роздуми щодо людей, здатних зі зброєю у руках боронити так довгоочікувану волю України.

— Як що? Те й що чеченці! Стану, як учили мене змалечку, «на бій кривавий» проти них, навчителів своїх… Ет, Несторе, Несторе: вічно чуєш — боротьба, боротьба, то за світле майбутнє, тепер, виходить, уже за світле минуле… От нова хвиля галайстри прорвалась до влади й знову чотири роки вішатиме локшину про Ельдорадо, до якого вони нас впевнено припровадять!.. Та ну їх усіх на купу! — як шаблею рубанув, правицею повітря. — Кажеш могилу Нелі шукаєш? — Микола зам'явся і якось дивно поглянув на співрозмовника. — Вона он там, на викопі…

— Чого б це, раптом?

— Повертаємося до старих звичаїв. Самогубців церква не хоронить. Не має права раб Божий обривати власне життя, дароване йому Всевишнім. Оно, бачиш горбики порослі бур'янами. Неля — шоста зліва.

— До неї ніхто не навідується?

— Кому вона тепер потрібна? Використали, як презерватив, і викинули… Скажи, на фіга була тобі тоді ще ота «Піна»? Що дала? Ти посидів, Неля пішла з життя, а голова районної Ради Руху став мером міста, відкрив ковбасний цех, за гроші, котрі вкрав з каси Руху під час ГКЧП, відгрохав трьохповерховий фільварок, зараз, у компанії з Ясьом, уже споруджує третю бензозаправну станцію, його замісник купив крамницю… їм Україна потрібна? Спливли, ти мав рацію, на шумовинні того часу, й все… Коритники! Тут і Чечні не потрібно, а пора, поки не пізно, починати другу революцію, тепер уже проти так званих демократів… Ти можеш собі уявити, колишній голова обласного Руху, що виступав по всіх усюдах, не боявся погроз зі сторони комуністичної влади, нині, дорвавшись до посади голови облради, уже іде до нас, у село, в супроводі цілого кортежу міліції, й іде до народу під охороною не менше двох амбалів. Чого він боїться? Аби, часом, вдячний люд від великої любові не задушив у своїх гарячих обіймах?…

Дискутувати не хотілось: не час і не місце, та й протиставити не мав що. Миколі ж хотілось вилити з душі наболіле. З Нестором він заприятелював давно, в дні всенародного піднесення, був його правою рукою, став головою осередку руху, після Нестерового арешту.

— Вибач мені, Миколо, я піду побуду з Нелею. Попри все вона кохала мене.

— Кохала й запроторила до в'язниці? Забув, що вона верзла на суді?

— У тому нема її вини.

— А чия, може моя?

— Не гарячися, друже, я ночей не спав, оглядаючи зі всіх сторін її поведінку, а тепер точно знаю. Її тієї ночі, коли змусили на мене заявити, били, що там били — катували, а тоді аж до суду нашпиговували наркотиками…

— Хто бив, хто нашпигував?

— Хтось з тієї тріади… А колола Зонька… На суді бідна Неля і не усвідомлювала, що говорить…

У село, в якому Нестор був директором будинку культури, Неля приїхала в самий розпал Горбачовської перебудови, в переддень, так званого національного відродження (оксамитової революції).

Уперше він її побачив крізь вікно радіорубки, з Гришовими коментарями неординарній вроді. Згодом, у клубі, придивився краще. То було тихе і скромне дівча з тою чистою вродою, котра притаманна душевно багатим, доброзичливим людям, чим і вирізнялась з-поміж гурту галасливих однокласниць. Якщо ті франтили супермодними зодяганками, Неля ходила до школи тільки в учнівській формі, котра, до речі, робила її постать звабливішою і сексуальнішою, аніж супермодні мішкуваті зодяганки на її ровесницях. Хто, хто, а Гриша мав витончений смак до прекрасного, особливо, коли це стосувалося багатогранної жіночої вроди…

Гарного зимового ранку, допомагаючи собі палицями, Нестор дряпався «сосонкою» на крутий пагорб, добираючись зі свого хутора до села. Раптом з-за смерекової коси лісу на великій швидкості вилетіла лижниця у синьому костюмі, червоній шапочці, а білий шарф, мов два крила, розвівався за спиною. Порівнявшись, вона різко загальмувала, й коли осіла біла хмарка снігу, збурена віражем, перед ним стояла казкова красуня.

— Привіт! — видихнула.

— Доброго ранку, червона шапочко. Куди мчиш?

— До бабусі, вовчику, — сині очі на розрум’янілому личку сяйнули іскристими бризками. — А я вас знаю.

— Мене тут кожна собака знає…

— Який ви грубий.

— Нелю, ви? — нарешті упізнав хлопець оту скромну школярку в оцій, повної розквітлої вроди, без перебільшення сказати, молодій жінці. — Звідки?

— У ліс їздила. Я щонеділі їжджу на прогулянки до лісу. Люблю його зимову красу, його тишу. Це так збуджує, що там збуджує, наснажує, що опісля весь тиждень у мене прекрасний настрій, і я з нетерпінням чекаю наступної неділі, аби припасти душею до цієї правічної і незбагненної краси.

— Нелю…

— Що, Несторе Григоровичу?

— Мені зривається вистава… Одна аматорка затялась… Може ви би спробувала себе на роль Галі? Чомусь здається мені, що ви би справилася.

— Звичайно справлюсь!

— Що? — дивується Нестор з самовпевненої заяви, бо знає з власного досвіду людей, занадто балакучих у житті, вигадників і жартунів, а на сцені з нього природного слова не вичавиш. — Ви не надто самовпевнена?

— Звичайно, ні. Я тиха, скромна, чесна радянська школярка… — сміється дівчина з дещо спантеличеного парубка. — Там, де я дотепер жила, працює народний самодіяльний театр, а при ньому сильна підготовча дитяча група. У моєму репертуарі понад десять ролей, причому три з них у дорослих спектаклях…

Такого успіху, за вісім літ праці в клубі, Нестор ще не мав. Вистава пройшла, як по маслу. Неля була неперевершеною, до того ж своєю грою запалила й інших… Плакали аматорки, плакали у залі глядачі, сміялись на сцені — реготав зал.

Ще під час репетицій став Нестор ловити на собі неоднозначні позирки, намагання Нелі вибирати такі моменти, аби залишатись лише удвох.

«Нічого, це пройде! — втішав себе. — Звичайне дитяче захоплення.»

Та він тяжко помилявся. Одного весняного дня, вибравши слушний момент, коли вони знову опинились наодинці, Неля притулилась до нього, охопила руками шию й зашепотіла:

— Несторе, я люблю тебе… Я хочу тебе… Я народжу тобі гарних, здорових дітей…

— Нелю, перестань! — отетерів парубок. Це ж ще жодна дотепер так відверто не виявляла своїх почуттів. — Це минеться… Повір, то не любов… І я набагато старший за тебе… Тобі ще треба закінчити школу, знайти своє місце у житті, а заміж завжди устигнеш…

— Ні, Несторе, ні!.. Я не знаю… Я відчуваю, щось станеться зі мною лихе… Повір, я люблю тебе, тільки тебе, чуєш! — і, давлячись риданнями, побігла геть.

— Нелю, будь розсудливою, ми не пара, — став розраджувати наступного дня. — Я старий, понівечений життям, парубок, а ти ще зовсім дитина…

— А Наташа й Безухов? Скільки було їй літ, а скільки йому?

— То літературні персонажі, а життя, Нелю, зовсім інша річ… Повір мені, я знаю, що кажу…

Дівча не відступало й він здався.

Того пам'ятного вечора, коли на розширеній сесії сільської ради Стакан, Ясьо, ще кілька підлабузників накинулось на нього, як шакали на падаль, за «Сухозлітку» та статтю «Піна», надрукувану в рухівській газеті «Гомін», Нестор, зачинивши будинок культури, наткнувся на дівчину, що притулившись до стовбура вишні, стояла на стежині, по котрій він завжди повертався з роботи.

— Нелю, що ти тут робиш? Чому не вдома?

— На тебе чекаю, милий… Проведи мене… А ніч, як на замовлення!

Тихий липневий вечір. П'янко пахнуть копиці сіна, що, як шоломи воїв, темніють на лузі, й блистить розлитим сріблом у місячному сяйві тареля ставу.

— Давай скупаємося! — сказала дівчина, й не чекаючи відповіді, стягнула через голову суконьку, під якою більше нічого не було. У місячному сяйві, на тлі свічада ставу, хлопцеві відкрилась бентежна краса й таємниця жіночих чар. Дівчина, поволі ступаючи, занурювалась у літепло, і коли на поверхні тарелі зосталась лише акуратна голівка, хлопець швидко роздягнувся і з розгону плигнув у теплу, як кава, воду…

Наступного дня, як тільки Нестор прийшов на роботу, до будинку культури під'їхав міліцейський уазик, з якого вискочили дільничний міліціонер Іван Поцілуйко, білявий у штатському чоловік літ під сорок, й висунулась посиніла від горілки мармиза Стакана Івановича.

— Кирило Маркушевич, слідчий з особливо важливих справ, — відрекомендувався цивільний. — Вам доведеться поїхати з нами до райвідділу. Для дачі пояснень.

— У чому мене звинувачують? — запитав Нестор, згадав сесію, позбавлення депутатської недоторканості, та погрози подати в суд «за образу гідності та зведення наклепу».

— У зґвалтуванні неповнолітньої.

— Що?! — у Нестора очі полізли на лоба. Сподівався бозна яких звинувачень, аж до зради Батьківщини, але тільки не цього. — Цікаво, кого ж це я зґвалтував?

— Свою аматорку. Нелю Пліщук.

— Ви що з глузду з’їхали? — не вірить власним вухам. — Давайте перескочимо до неї й вмить усе вияснимо.

— Нема що вияснювати, й так усе ясно, як у білий день! — слідчий Кирило Маркушевич виклав на стіл аркушик паперу зі шкільного зошита.

— Що це?

— Заява про зґвалтування. Це її почерк?

Нестор узяв папірець і літери застрибали перед очима. В грудях почав зводити кубельце острах.

— Почерк справді її, але тут щось не так… Треба все з’ясувати. Розібратись…

— Ми за тим і приїхали.

— Як це могло статися, Несторе? — нещиро цікавиться Стакан і маленькі сірі очиці тріумфують. — Такий здоровий, понімаєш, бугай, а ґвалтує неповнолітню… А ще голова Руху! Цікаво, куди ви нас запровадите, з такою демократією? Що не кажіть, — він поглянув на дільничного та слідчого, — за Союзу таки порядок був, а ви розвели отут анархію…

— За Сталіна порядок ще кращий був! — скипів Нестор і ледь утримався, аби не порозкидати по кутках, оту братію, а самому скочити в уазика й дременути за Нелею. (Ох, як він потім каявся, що не зробив цього!) — Слава Богу, що за мною приїхали посеред білого дня звичайним уазиком, а не «воронком» під покровом ночі… Тільки затямте, я нікого не ґвалтував.

— Заспокойтеся, пане Несторе, — в очах слідчого хлопець прочитав чи то співчуття, чи сум. — Ось погляньте ще на це.

— А то що ще за фількина грамота?

— Медичний висновок. Пліщук була зґвалтована учора пізно ввечері, а незадовго до цього бачили вас удвох, як ви йшли за село в напрямку ставу…

— Так, то правда… Тільки не ґвалтував я, — прошепотів Нестор, злегка почервонівши. — Все відбулося за обопільною згодою.

— Лікар пише, що на тілі є ознаки насильства, — ось читайте «…криваві набряки на руках, плечах, сліди душіння на шиї».

— Скажіть, після цього всього вона ще хоч жива? — враз Нестерові зробилося зле. Дика, страшна здогадка обпекла розум, душу й серце…

«А що коли?… Коли це була пастка? Неля — троянський кінь?!»

Те, у чому його звинувачували було протиприродним і диким, але й те, що забрело в голову, теж було не ліпшим, але інакшого пояснення видобути не зміг.

«Поглянь, як швидко і заява, і медичний висновок, до того ж побої звідкілясь… А її настирливі намагання близькості?

Що ж, коли це справді так, то ти, дитинко, свою дванадцяту роль зіграла на відмінно! Що до цноти, то ти була невинною, як корова після четвертого теляти!» — враз подумки облаяв дівчину Нестор, але тут же похопився. «Постій, не гарячкуй, ще не вечір, буде очна ставка… Не може вона справді таке зі мною вчинити, й ні з того ні з сього засадити до в'язниці».

— Побої то брехня! І якщо вони у неї справді є, виясніть звідки.

— Цим і займеться слідство. Ось ордер на ваше затримання.

— Що ж, — розвів руками Нестор, — тут нікуди не подінешся, прошу, пане голово, передайте ключі Довгошийкіну, чи Наташці, аматорам скажіть, що репетиція сьогодні відміняється.

— Чує моє серце, що надовго, — єхиднить Стакан. — І село відпочине, не буде, понімаєш, кому воду каламутити… Ось така, понімаєш, друга сторона медалі, — засміявся весело…

— Що ж, іди побудь з нею, — вивів Нестора зі спогаду голос Миколи.

— Що ти думаєш, Миколо, — глибоко зітхнув хлопець. — Як і через що насправді, пішла Неля з життя?

— Через збіг несприятливих обставин. Десь через півроку, а може й більше, як тебе посадили, вона почала оббивати всюди пороги, переконувати, що ти не винен, що ніякого зґвалтування не було… Одні вірили, інші почали патякати, що то ми, рухівці, на неї тиснемо… Вона влаштувалась продавцем у промтоварний магазин. Через рік чи більше, ревізія виявила велику нестачу, в декілька разів більшу, аніж коштував увесь магазин… Комусь дуже вже не хотілось перегляду твоєї справи… А незадовго до ревізії, вона отримала ще одну відповідь, що підстав для перегляду справи немає… Бідолаха зачинилась у магазині й повісилась на мотузці для сушіння білизни… Зразу, після похорон, така іронія долі, приїхав з Москви кореспондент по її листу… Ось такий фарс, ти на волі, вона в могилі… А тепер іди, іди…

Нестор стояв навколішки, молився, а перед очима проходили сцени тих трагічних днів. Це було як марево, як дурний сон. На суді Неля, потупивши в землю очі, як навчена папуга, торочила одне й те ж:

— Він злочинець… він силував мене… Прошу покарати з усією суворістю закону…

— Нелю, що з тобою? Що ти таке кажеш? Підніми голову, поглянь мені у вічі, чуєш, мила?

— Прошу покарати, прошу покара… — обм'якла і безсило осунулась на підлогу…

— Що ж. Бог тобі суддя! — лише зітхнув Нестор. — Якщо люди жорстокі, він один милосердний…

«Він злочинець!» — ще довго озивалось у ньому оте звинувачення.

Незадовго до її смерті, він отримав від неї листа. Першим природнім рухом було бажання порвати не читаючи, але якась сила застерегла від цього.

«Милий мій, Несторку! Прости мене, заради бога! Я не розумію, що зі мною вони тоді зробили… Ти ж не винен, і це прекрасно знаєш… Я винна у всьому, у твоїх і своїх муках, у наших стражданнях… Ти за ґратами, а я у клітці, тісній клітці. Все роблю, аби домогтись перегляду справи, але кругом стіни, високі, непробивні мури! Єдина, остання надія на Борина з „Літературки“, та щось він довго мовчить… Ти вір, я кохаю тебе, тебе єдиного, і молю — прости, коли зможеш…»

Прочитавши, вирішив не відповідати. Та що більше думав, то сильнішало бажання з'ясувати детальніше, що таки сталося, яким чином вони змусили її лжесвідчити?.. Хто ж вислідив, що вони того вечора пішли до ставу. Певно, що бачив отой «сексот», що поміж ними відбулося…

Минали дні. Нестор усвідомив, що простив, написав листа і попросив приїхати до нього, та було вже запізно… Тепер же, за її земні страждання, ще й поховали на викопі, як худобину…

Хлопець закінчив молитву й важко зітхнув.

— Прийми, Господи, душу раби твоєї у лоно своє, де всі святі спочивають. Прости їй усі вільні й невільні прогрішення… Спи, дитинко! Нехай земля буде тобі пером, і дух твій не знає гонінь… А винні, повір мені, заплатять нам за все. Амінь!