Жартівники

17

— На, маєш! — видихнула розчаровано дівчина й чомусь зазирнула на зворотню сторінку останнього аркушика рукопису.

— Що, дитинко? — Нестор відірвався од писання і поглянув на спантеличену дівчину.

— Твоє «пришестя…» не має кінця.

— Має, тільки треба передрукувати.

— І що сталося далі?

— З ким?

— З тобою, з усіма.

— То надто довга історія…

— Розкажи.

— Це ж неможливо. Двадцять авторських аркушів, ночі буде замало.

— Канцелярист!

— Ти чого лаєшся?

— Пощо життя аркушами міряєш?

— Не життя, а твір.

— Мені про життя розкажи, ну, Несторку, коротенько. Телеграфним стилем. Саме, саме…

— Тоді сидітимеш тихенько й не заважатимеш?

— Як мишка в нірці.

— Гаразд… Скликали сесію. Я зрікся посади голови й склав з себе повноваження депутата… Того вечора ми з Нелею пішли з будинку культури разом. Набрели на ставок. Вона забажала скупатися. Тут ми і зблизились. Наступного дня мене заарештували… Задоволена?

— Як слон! — сказала дещо розчаровано, склала аркушики рукопису в папку, звелась на ноги, й повільно ступаючи, пішла до книжкової шафи.

Випнуті з-під майки високі перса звабно колихались у такт її кроків. Нестор усміхнувся. Щось гарне солодко озвалось у грудях та й защеміло. Ще недавно він дивився на ясний світ крізь грати, а зараз, замість того, аби працювати, працювати невтомно, маніякально, як зарікався собі на тюремних нарах, обдумуючи сюжети майбутніх творів, байдикує у товаристві досконалого дива, якого, чи у нагороду за муки й страждання, чи на кару та нові випробування послала йому доля.

Він ще раз оббіг нехтивим поглядом стрункий стан, осину талію, крутизну стегон, довершеність ніг і усміхнувся.

Дівчина взяла з полиці шафи книжку в темній обкладинці, то був томик творів Франсуа Моріака «Поцілунок дарований прокаженому», повернулась на своє місце, сіла у крісло й розгорнула його.

Нестор продовжив писати, думки текли розлого, він старався схопити бодай їхню суть, ледь устигаючи за їхнім плином. Дівчина якусь хвилю з ока поспостерігала за виразом його обличчя, чомусь нечутно зітхнула й узялась до читання, однак очі пробігали рядками тексту, а пам'ять нічого не фіксувала. Вона любила читати твори майстрів тонкого психологічного письма, читати не похапцем, а поволі з олівцем у руках, смакуючи кожне, до місця вкладене образне слово, порівняння, вдало підібраний троп… Помучившись отак кілька хвилин, вона віроломно порушила щойно дану обітницю мовчати.

— Несторе-е…

— Що ще?

— Мені не читається, — зирить лукаво, ховаючи грайливість у куточках темно-вишневих уст. — Поговори зі мною. Казочку розкажи, або що…

— Я зараз заведу машину й відвезу тебе в гуртожиток.

— Ти цього не зробиш!

— А це чому, раптом?

— Тому що не дозволить Софійка, це — раз, а по-друге: тобі приємно, солодко про мене піклуватися, дмухати на мої рани, виконувати усі мої забаганки. Хіба не так? Скажи, чому ти це робиш?

— Бо ти дурне дитятко.

— Не кажи так. Мені уже сімнадцять літ, а «дурні дитятка» ще з п'ятого класу займаються «коханням» у підворіттях, горищах, підвалах, парках та скверах, і в мої літа почувають себе бабцями… У мене ж ще весь запас нерозтраченого кохання, енергії, ніжності. А упаковка чого варта: гарне шовкове, що не знало перук, волосся, свіжа оксамитова шкіра, тверді, мов камінці, гострі груди, й солодкі-солодкі без помади губи…

— Господи, і де та Софійка з вечерею? — сміється Нестор і усвідомлює, що сьогоднішній вечір пропав, у крайньому випадку до тої миті, поки не вкладе оцю знайду спати, спокою він не матиме. — Бо ти, здається, доведеш мене сьогодні…

— До гріха? — щуриться біляве бісенятко. — Несторе… А твоя десятикласниця, там на ставку, була ще дівчиною? Що вона тобі шептала?

— А що ваше плем'я шепоче у таких випадках?

— Звідки я знаю? Про вічне й незрадливе кохання, про любов до гробової дошки? А про що шептала Неля?

— Не пам'ятаю…

— Кусалася, дряпалася, просила кохати ще й ще…

— Ну ні! Зараз я погляну чи висохли твої штанці, маєчка й підемо гайтю, — він закрив щоденника, вкинув у шухляду й звівся на ноги.

— І далеко?

— У Триболі. А, можливо, й до самого Самборова.

— Не треба. Я, чесне слово, буду чемна-пречемна.

— Несторку! — озвався пульт голосом баби Софійки. — Ходіть, дітки, вечеряти.

— Нарешті! — згорнув в обійми дівчину, що обвила шию парубка гарячими руками й, торкаючись ще вологим волоссям обличчя, поцілувала в щоку.