Жартівники

38

Роман розплющив очі, якусь хвилю лежав нерухомо, дивився у високу стелю, намагаючись зрозуміти де він. Тіло охопила страшенна втома, боліла кожна кісточка, кожен м’яз, дерев'яною була права вилиця. Зціпивши зуби, перемагаючи біль, повернув голову й очманів: поряд, у низенькому для відпочинку кріслі, закинувши ногу на ногу, сиділа «іноземка» й мило всміхалась.

— Тут івнінґ, містер Кандіба! — привіталась і щиро поцікавилась. — Ґав ду ю ду?

— Ти-и?! — ледве продихнув.

— Ю лук нот вері вел?

— Та хто ти в біса така? — запитав з притиском і скривився: пекучим болем озвався кожен мускул, важким каменем висіла права вилиця.

— Надійка, одна з п'ятірки… Пригадуєш, ти обіцяв їй ще зустрітись? От і зустрілись.

— Лжевахтерка, еге ж?

— Ну як він? — запитала, увійшовши в кімнату, Надійка. — A-а, вже прочумався герой нашого часу! Як твої справи?

— Жити буде, — сміється Зоряна. — А кохати навряд…

Роман намагається сісти, та гострий пронизливий біль прошиває усе тіло, щось нестерпно пече внизу живота, й він залишається лежати навзнак.

«Що ж це вони зі мною на цей раз зробили? — пересилюючи хвилевий біль, викликаний різким рухом, думає Роман і враз волосся ледь не стало дибки. — Невже справді кастрували?»

— Вибач, Ромчику, — Надійка підступила до нього, поглянула на здоровезний синяк, що залишився після її «привітання», і видихнула співчутливо, — але то не я вдарила тебе в пах.

— Хтось з танцюючих, коли ти вже лежав, зашпортався за тебе, — кпинить Зоряна. — Скажи спасибі Нео, що хоч напівживого витягнула з халепи.

— А це ще хто, отой мій рятівник Нео?

— Зараз познайомишся. Телефонує Кандибі, нехай поквапиться, то, може, ще врятує твою чоловічу гордість…

— А чи варто? — Надійка підсунула крісло й сіла поряд із Зоряною. — Казала ж, вивеземо в лісосмугу й нехай там здихає…

— Так бачиш, Нео закохалась у нього.

— У кого, в оцю купу м’яса? До того ж це не людина, а вампір.

— Присмоктався до тебе й цмолить кров, — глузує Зоряна, — начебто інших дівчат навкруги мало!

Знетямлений Роман лише очима лупає і поглядом перескакує з однієї дівчини на іншу. Враз знову спалахує перед очима блискавка, роздається удар грому, й він на якусь мить втрачає притомність.

— Це, мабуть, я сплю, — шепочуть ледь чутно вуста й до горла підкочується нудотна хвиля. Роман шарпається і розплющує очі: та сама висока стеля, канапа, він у товаристві вродливих дівчат, нудота відступає і у вухах поволі стихає дзвін.

— Ні, не спиш, друже.

— Тоді де я?

— У мене в гостях, — усміхається Надійка. — Спасибі, що попередив заздалегідь.

— Інакше, ми б не змогли підготовити тобі таку врочисту зустріч! — додає Зоряна.

З філіжанкою у руках увійшла Неоніла, зупинилась поряд Зоряни, а в Романа аж щелепа обвисла від подиву.

— А ти хто? — прошепотів, ледь повертаючи язиком.

— Надійка. Ми ж зустрічались з тобою в училищі.

— Твоя рятівниця! — вставила Сиволапка. — Цілуй ручку, невдячний!

— На ось, випий, — Неоніла присіла поряд з хлопцем на канапі й піднесла до рота філіжанку якоїсь бурої рідини.

— Що це?

— Еліксир кохання. Пий, не помреш.

— Хто має висіти, того не отруїш.

— Знай її щире серце!

— Якби вона вчасно не втрутилась, не знаю, чи й батечко зібрав би тебе докупи. Роман малими ковтками випив липкої, гіркої та зате пахучої, як липовий мед, рідини. Тілом пройшлася гаряча ознобна хвиля, затерпнув біль внизу живота, у вилиці, відійшла нудота, й в очах загорівся жвавий вогник.

— Ну як? — Неоніла підвелась з канапи. — Ожив?

— Трохи. Ні, справді стало значно краще… Що це в тебе?

— Я сама не знаю.

— Жива вода. Чув коли-небудь про таку?

— Чув! А ті… Де вони?

— Соловейки?

— Еге ж.

— Там, де їм і місце — за ґратами!

— Усі-і?

— Окрім тебе.

— І завіщо мені така ласка? — Роман, за всіма ознаками, оклигує, на лице вибивається рум'яність, і він, зціпивши зуби, спустив з канапи ноги й сів.

— Сподобався ти мені! — і не второпаєш, підтрунює чи серйозно каже Неоніла.

— Яких тільки див не витворює любов зі слабкою статтю, — зітхає Надійка, продовжуючи сидіти в кріслі.

— Та невже? — дивиться Роман у непроникливе личко Неоніли й намагається жартувати. — Тільки нащо тобі інвалід?

— Звідки ти це взяв?

— Твоє дзеркальне відображення щойно сказало.

— На моє щастя, там у тебе все гаразд.

— До весілля виздоровієш.

— Молися Богу, що вдарив дилетант…

Романові значно краще. Хоча болить ще вилиця, ниють ребра, пече у пахві, але випита рідина подіяла на його настрій цілюще.

— Голубоньки мої, хто ви всі в біса такі? І що ви маєте спільного з клубом «Зона ризику», й що ви тут робите?

— Сизокрилий орле! Стільки запитань! — сміється Надійка. — Чи не занадто? Для початку скажи, що ти намірявся зі мною зробити?

— Або я знаю, — стенув плечима.

— А хто знає?

— Може побили б, може б зґвалтували, можливо й убили б… Я палав жадобою помсти, адже ти мені всі плани поламала!

— І які ж то плани були?

— Поїздка на Канари, щорічні круїзи…

— А хто в цьому винен, хто кому перший причинив капость? — Неоніла поглянула на годинник, підійшла до хлопця і взяла під руку.

— Ану встань на ноги.

Роман зробив кілька нетвердих кроків і знову опустився на канапу.

— Боже, Надійко! — продовжує кпинити з нещасного, побитого хлопця Зоряна. — Я досі не перестаю дивуватись, як ти піддалась оцій безвольній купі м'яса?

— Де я сподівалась, що він скористається газом.

— А чим же іще було скористатися! Поглянь лише на мускули! — Зоряна підступила до хлопця взяла за руку й підняла догори. — Як у горобця!

— І це сильна половина називається! Ти хоч раз підтягнешся на турніку?

— Зате фотопичка яка!

— Красень! Як манекен у Кардена…

— Сестри, як справи? — голосом Нестора озвався переговорний пристрій.

— Усе гаразд! — відповіли разом близнючки.

— Потрібні ноші?

— Ні, піде сам.

— Тоді виходьте.

— Куди ви мене поведете?

— На плаху! — вставила Надійка.

— Здамо у люблячі руки татуся та матусі.

Близнючки підхопили під руки дещо ошелешеного Романа й повели по сходах униз, де вже чекав професор…