Жартівники

24

— Де це наша Надя затримується? — Неоніла, з чорним, як у ворона крило, волоссям, з тонкими рисами обличчя й карими очима, що зоріють під стрілчастими віями, одірвалася від конспекту й поглянула на годинника, що вицокував на причілковій стіні.

— Скоро година, як львівський проїхав.

— Хіба вона подалась додому? — дивується, причісуючись біля дзеркала її копія, сестра-близнючка Зоряна. — У суботу вона казала мені, що не поїде.

— Тоді де вона? — Неоніла з грюкотом відсунула стільця, підійшла до шафи — усі Надійчині речі були на місці.

— Я приїхала першим поїздом, то й вже не було, — озвалась Світлозара, також гарно складена русява дівчина, з трошки кирпатеньким носиком і ледь примруженими очима, що виблискували задерикуватим вогником. — А Тонька казала, що зрання за неї розпитував якийсь лисий пень. На чорному «Мерсі» приїжджав.

— Не пішла ж вона з ним на побачення…

Крізь відчинену кватирку знадвору донеслось легеньке хурчання, тоді заскрипіли гальма й майже одночасно хряснуло двоє дверцят.

— Оба-на! — вигукнула Неоніла, першою визирнувши у вікно. — Наша згуба з'явилась!

Дівчата вмить приклеїлись до вікна. На протилежному боці вулички, біля темно-вишневих «Жигулів» поставний парубок легенько підтримував за стан їхню подружку, лагідно всміхався й словам, зміст яких розчинявся у повітрі й жодне не долітало до вух дівчат. Ось Надійка обвила руками шию парубка, вліпила в щоку поцілунок, і через мить на східцях ґанку зацокотіли її кроки. Хлопець сів за кермо, й легківка тихенько покотилась зміїстою вуличкою униз до центра міста.

— Т-так. Розказуй! — заатакували, лише поріг переступила.

— Що за мужик?

— Де ти нічку ночувала?

— І не одну! — цілується з подругами Надійка.

— Ну-у, не муч!

— Я була в казці!

— Мужик кльовий. У його обіймах, що на сьомому небі! — блимає задерикуватим вогником Світлозара.

— Надю, не тягни. Чеши, — нетерпиться і Зоряні.

— То страшенно довга історія… Що там сьогодні у нас на першій парі? Неоніло, де мої конспекти?

— Куди ти їх втулила, там і стоять. Розповідай же…

— Спочатку в одній із фазенд «Дачного соціалізму» з мене хотіли вирізати серце, печінки, здається ще й нирки і продати, — Надійка підійшла до шафи й стала перебирати свій одяг.

— Як же ти потрапила на оту фазенду?

— Оцей типик завіз! — Надійка подала фотознімок.

— Ромчик! — вигукнула Світлозара. — Як це йому вдалося?

— Я сама, як дурка, полізла до нього в машину.

— Якого біса?

— Вже дуже делікатно просив показати йому, де вулиця Сакко.

— Звідки він довідався, де ми живемо? — з ока зиркнула Неоніла на Світлозару.

— Я не знаю, — стенула та плечима. — Може від моєї сестри, а може коли потрапив йому на очі конверт зі зворотною адресою? Він не про мене запитував?

— Ні, цікавився де живе редактор газети «Воля»? Так лагідно просив. Ну як було відмовити такому симпатязі. Ти віддавна його знаєш? — Надійка натягла суконьку й зачинила шафу.

— Змалечку. Кандиби живуть по сусідству, й він з моєю старшою сестрою у медінституті вчиться.

— Ага! Кажеш студент-медик, — якась хвилева задума пробігла видом, вона вибрала сукенку й стала переодягатися.

— Розбещене дитя багатих батьків. Каже сестра, якби батько не професор, його би давно відчислили з інституту.

— Ой, сестро! — вигукнула Зоряна. — Та ти справді вся у подряпинах і синяках!

— То він тебе так розмалював? -- Неоніла провела пальцем по коричневій смужці, що пролягла через увесь живіт.

— Ні! Я сама… У провалля впала.

— Нічого собі казка! — сміється Зоряна.

— Це тільки передмова…

— Що далі? — ще більше мружить очі Світлозара.

— Коли твій медик роздягнув мене до гола.

— Ти так легко піддалась? — стріпнула чорним волоссям Зоряна, закінчивши причісуватись.

— Я була без тями.

— З кохання?

— Егеж! Він ще в машині протруїв мене газом і відвіз на дачу…

— Знала б Антоніна про його витівки.

— Хто вона?

— Донька мера нашого міста. Там уже до весілля йдеться…

— Що-о?! — Надійка сіпнулась, наче її струмом пронизало. — Це прекрасно!

— Що?

— Коли побираються двоє, — усміхнулась Надійка. — Подруженьки, життя справді заманлива річ, й інколи такі фокуси з нами проробляє!

— І живемо один раз…

— І кривди не прощаємо.

— Ніколи й нікому.

— Мені буде потрібна ваша допомога.

— Про що мова! — майже в один голос озвались близнючки. — Поїдемо в гості до Світлозари й оформимо!

— Ні, це не годиться… У мене виникла одна ідея. Ми підготовимо йому весільний подаруночок.

— Один за всіх! — сміється Зоряна.

— Ми всі з тобою!

— Дівчата, десять хвилин до початку занять!

— Надю, хлопець, що підвозив тебе, хто?

— Це і є казка! Та про нього потім. Біжімо, бо справді спізнимося…