Жартівники

31

Тихим липневим надвечір'ям Роман, зійшовши з тролейбуса, повертався додому. Ступав поволі, повний самоповаги, жив у ці дні передчуттям швидких перемін: заява у загсі, через місяць весілля і поїздка на Канари. Фешенебельність житла, сонце, море, пальми, зі всього світу красуні в бікіні, а той зовсім з голими грудьми — така тепер мода, лише від споглядання їхньої вроди, отримуєш море насолоди…

— Ескіз мі, — повернув його на землю приємний голосок. Поряд з тротуаром котився шикарний «Джіп-Нісан» й вродлива леді у дзеркальних окулярах приязно усміхалась до нього. — Во лив професір Кандіба?

— Отак їдьте прямо вгору, а тоді направо, — показав рукою у напрямку власного будинку, що виблискував дахом серед дерев саду. — Он, двоповерховий особняк, у садку. Там і лив професор. Зрозуміли, ю?

Романа не здивувало, що батька розшукує якась іноземка. В останні дні професора розривають на шматки: з Німеччини прибула велика група спеціалістів з клініки професора Шварцебрумера й монтувала устаткування діагностичного центру, де батько зможе, нарешті, робити найскладніші нейрохірургічні операції. Ця вродлива леді, мабуть і була однією із отієї групи спеціалістів. Він пильно подивився на іноземку й за виразом обличчя збагнув, що з його пояснень леді анічогісінько не второпала…

— Прямо вверх…

— Пліз, — леді перехилилась через сидіння і відчинила протилежні від водія дверцята. — О вел… показать…

— О, єс! — розцвів Роман від такої пропозиції, швиденько обійшов машину й вмостився поряд на передньому сидінні.

— Добрий вечір, Ромчику! — пролунало таке знайоме насмішливо-бентежне у нього за спиною, коли авто рушило. Роман озирнувся. У цю ж мить міцні руки затиснули рота мокрим кляпом, щось гидотне вдарило в горло, він захлинувся і втратив свідомість…

Отямився зовсім голий у кімнаті, схожій на лікарняну палату, міцно прив’язаний за руки й ноги до билець широкого металевого ліжка. Поряд стояло дві, в сліпучо-білих халатах, особи жіночої статі й про щось перешіптувались.

— Ага, прочумався, — сказала крайня і повернулась до нього обличчям з широкою марлевою пов'язкою.

— Привіт, любчику! — самими очима всміхнулась її напарниця.

— Не тремти! Ми не будемо розбирати тебе на запчастини.

— Нікому гнилі, зіпсовані алкоголем і наркотиками нутрощі, паршиве серце не потрібні, окрім твоєї закоханої мерочки.

— Так що з тобою все буде о'кей!

— Ми обіцяємо, ти звідси вийдеш живим.

— Лише до весілля зробимо невеличкий подаруночок, — Неоніла піднесла йому до очей блискучий скальпель. — Ми тебе, всього-навсього каструємо.

— Та ви що, вар'ятки? Ви при своєму розумі?

— А ти при чиєму був, коли намагався з наших посестер виймати печінки та серце?

— Таке зморозите… Це ж були лише жартики…

— За те ми не жартуємо! Однак, у нас залишилось трохи милосердя.

— І зробимо з тебе нутра.

— Виріжемо лише одне яєчко.

— Знай наше добре серце.

— Та ви що! Та ви знаєте, що вам за це буде?

— Знаємо… Не пахкай!

— Наркоз! — скомандувала крайня і міцні дівочі руки вже надівають маску.

— Рахуй, Ромчику, або співай.

Хлопець відчув, як у горлі щось тихо хлопнуло, одлетіли враз кудись руки й ноги, він став провалюватись у глибоку й темну безодню. На якусь мить у згасаючій свідомості ще побачив, як з бічної кімнати вийшло дві красуні, на ходу скинули халати й зовсім голими стали наближатись до нього… Крізь тихий гул ще вловлював якісь шматки розмови, сміх, аж поки зовсім не поринув у забуття.

Коли знову отямився і розплющив очі — високо в небі висів місяць. Десь поряд, у жнив'яному полі, скрипів деркач, кумкали жаби, і пахло сушеними грибами та переспілими папірівками. Довго кліпав очима, силкуючись зрозуміти, що з ним, де він, аж поки на тлі зоряного неба не вирисувався темний силует батькової дачі, тоді здогадався, що лежить у дачному садку.

Звівся на ноги, роззирнувся навкруги, ступнув кілька кроків і враз присів. Шугнуло в голову — реальність чи сон, начебто його збирались каструвати? З нервовим дрожем, плутаючись у ґудзиках, опустив штани — там було все гаразд.

— Тьху ти, і присниться ж таке! — видихнув з радістю, рушив ледь вловимою стежиною до будинку й враз зупинився, наче наткнувся на скляну стіну. — Постій, а як же тоді опинився отут?

Мов полуда почала спадати, і крізь густий морок прорисувалась картина тихого надвечір'я, престижне авто, класна леді й знайомий Надійчин голосочок.

— Ну, студенточко, ну почекай! — погрозив кулаком у далечінь, де над темним масивом лісів сяяла заграва вогнів містечка Триболі…

Вранці до Тернограда добрався першим автобусом і ламав голову, куди ж це його вчора завезли, що намагались зробити, й чому не зробили? Пожаліли, перешкодив хто, чи може ґвалтували безпам'ятного?

«Хто вони, оті дівулі? А що, коли сифілітички? Ото був би подаруночок для початку сімейного життя! Слід негайно перевіритись… А що, коли інфікували СНІДом? — від такої думки волосся дибом стало. — Оце б була хохма, оце б була ціна твоїм жартикам! Попереджав предок, що ота лярва, народжена під знаком Козерога, не подарує й обов'язково помститься, а він тільки посміхався зверхньо. Тепер смійся на кутні!»

Попередивши по телефону предків, переночував на дачі, з досвітку поїхав додому, позичив автомобіля і чим скоріше поперся у Триболі.

Переступивши поріг вестибюлю училища культури, зупинився: до самої стелі нагромаджувалося переплетіння риштувань, з-поміж лісу стійок випурхнула зграйка дівчат у заляпаних вапном спецівках і, зі сміхом, шмигнули мимо нього, За риштуванням, з глибини довгого коридору, доносились глухі удари молотка, й десь, на другому чи третьому поверсі, вищала шліфувальна машинка. Пахло свіжим вапном і сумішшю лаку та олійних фарб.

У кутку, за бар'єром, біля широкого й високого вікна, на місці вахтера сиділа молода дівчина, за всіма ознаками студентка, з чорним, як у ворона крило, волоссям.

— Вавілонська вежа? — кивнувши на риштування, зронив Роман, підступаючи до бар'єру. — Ремонт?

— Руками студентів, — охоче озвалась і приязно всміхнулась чорнявка, пригасивши довгими віями лукавий зблиск карих вогників. — Ви когось шукаєте?

— А так… Добрий день… Мені потрібна Надійка Сиволапка. Якщо можна, покличте, будь ласка.

— З якого курсу?

— З бібліотечного.

— Ви ким їй доводитесь? — цікавиться Зоряна. А це саме вона сиділа за бар'єром, підмінивши вахтерку, в якої до смерті розболівся зуб, і та пішла до дантиста.

— Рідний брат.

— Молодший, старший? — відверто кпинить, але хлопець цього поки що не завважує.

— Старший.

— Дивно.

— Що дивного у тому, що брат запитує про сестру.

— Та ні. Це в нормі речей. Адже кожну нашу студентку, особливо тих, що мешкають у гуртожитку, відвідують тільки рідні та двоюрідні брати, інколи по два на один вечір, — ховає усмішку Зоряна. — А дивне те, що тут ніяка Сиволапка ніколи не вчилась!

— Як це не вчилась?

— Дуже просто! Ось список усіх студентів, — Зоряна поклала перед ним товсту амбарну книжку у твердих палітурках. — Можете перевірити!

— Оба-на! — вигукнув Роман. — Вміють же люди жартувати.

— Я не жартую.

— Я не про вас.

— Зрозуміло, — зронила співчутливо. — Щось не надто чемною виявилась ваша сестричка!

Зоряна пильно дивиться у сині очі юнака, загадково посміхається, і йому враз здалося, що він уже десь бачив оці очі.

— Зізнайтеся, що обвела вас якась навколо пальця? А, може ще й обікрала?

— Ні, не обвела… Ви впевнені, що тут ніколи не вчилась Надійка Сиволапка?

— Я сама закінчила бібліотечний. Ось погляньте на мій диплом, — вона розщібнула сумочку й показала краєчок документу. — На курсі нас було п'ять Надійок… До речі, я одна з них…

— Дуже приємно, Жора.

— Що ж давайте, Жоро, по щирості. Може я вам і зараджу чимось. Триболі вже не таке велике місто, й практично всі дівчата знають одна одну. То кого ви шукаєте?

— Не знаю… Казала, що звати Надійка, вчиться на бібліотечному в училищі культури, родом із Самборова, й живе десь на вулиці Сакко, неподалік від редактора райгазети Григорія Кушнерика.

— Це вже ближче до істини. На Сакко справді живуть наші студентки. Там кілька хазяйок уклали договір з училищем і щороку здають студентам помешкання… А як вона виглядає? Де ви, і як з нею познайомились?

— Як познайомились? Ви не повірите, але то відбулося за дуже екстремальних умов, — зі щирим почуттям, глибоко зітхнувши, став вигадувати Роман. — Вона тонула, і я виніс її з води.

— Боже, як романтично! — лукаво грає бровами та віями Зоряна. — І після такого благородного вчинку, ота безсердечна взяла й навішала локшину на вуха?

— Навішала, якщо ви зараз сама не вішаєте, а кажете щиру правду.

— Як під присягою, правду й нічого більше крім правди! Ось погляньте сюди, — Зоряна відкрила журнал і тонким пальцем перед самим носом Романа повела по колонці прізвищ, серед яких справді не значилась Сиволапка. — Опишіть, яка вона з себе, в що була зодягнута? — дівчина закрила журнал і сховала під бар'єр. — Боже, як би мені хто врятував життя, я до самої смерті була би вдячна за це… А ще коли на його місці був би такий поставний, симпатичний, як ви, парубок, у якого не гріх утріскатись!

Роман вів оцей флірт, а самого не покидало відчуття, що не лише очі, але й голос оцей, здається, він чув також. Тільки коли й де? Надто багато було їх у нього, хіба запам'ятаєш?

— А де це трапилось? — не вгавала Зоряна.

— Неподалік від пляжу нудистів, у районі Дачного Соціалізму. Вона була там з подругою, до речі чимось схожою на вас. І трапилось це десь два місяці тому…

— Заждіть, заждіть… Білявка, середнього зросту, з високим бюстом і синіми-синіми очима?

— Еге ж… Зодягнута тоді була у футболку лимонного кольору та сині джинсові шорти…

— Постійте! Справді, на вулиці Сакко живе така дівчина й звати її Надійка. Тільки вона студенткою ніколи не була, бо щойно, в цьому році закінчила десятий… Якщо маєте бажання, то почекайте на мене: з хвилини на хвилину повернеться вахтерка, і я допоможу вам її розшукати.

— Та ні, спасибі… Я вже сумніваюсь, чи варто, після такої нещирості, її розшукувати.

— Не обманюйте себе. Коби не варто, то навіщо було пертись стільки світу? — на гарних вустах дівчини засвічується неприховане глузування.

— Звідки ви взяли, що приперся? — Роман хтивим оком ловить на темно-вишневих губах, які напевне добре знають смак поцілунків, глузи, й враз ледь не скрикнув: «Іноземка! Вона, побий мене грім!… Ну, що ж, голубонько, граємо далі… Тільки тепер ти вже від мене не втечеш, через тебе й до Надійки, й до всього вашого кодла доберусь».

— Та оно по номерних знаках на вашому автомобілі, — кивнула Зоряна за вікно, де в тупику біля скверика було припарковано кілька машин. — Вони ж не тутешні.

— Номери так. Зате я тутешній, з Тернограда, авто позичив у товариша, що приїхав у гості з Росії.

— А з вашим «Мерседесом» що?

— Продав предок! — бовкнув Роман, прикусив язика й подумки вилаявся. Та, критися далі вже не мало жодного сенсу, співрозмовниця щось про нього знала. — Звідки вам відомо, якої марки в мене була машина?

— Два місяці тому, наступного ранку, після того, як ви врятували дівчину, за світ сонця у двічі старший чоловік схожий на вас, мов дві краплі води, розпитував і в училищі, й у нас на квартирі за Надійкою Сиволапкою. Він приїжджав на чорному «Мерседесі» зі вм'ятиною з правого боку.

— Ага! — сплеснув у долоні Роман. — Усе-таки Надійка Сиволапка існує! І вона десь тут, а ви просто мене за йолопа маєте. Це не зовсім чесно.

— Може й не чесно, — зізнається Зоряна. — Але звідки мені знати Жоро-Ромчику, що ви знову не намагатиметесь розібрати її на запчастини…

— Розберу й не лише її! — сказав багатообіцяюче.

— Не мене, часом, у придачу?

— А що, й за вами водиться гріх?

— Ні, безгрішна я поки…

— То де Надійка?

— Поїхала додому, в свій Самборів.

— Цікаво коли? Вчора вона ще була тут.

— Ви зустрічались з нею?

— Ні, мав нагоду лише мигцем почути її чарівний голосочок…

— Всього-навсього? Жаль.

— Звичайно, що жаль… Так мені кортіло перед нею вибачитись.

— За що?

— За попередній жарт.

— Щось надто довго ти зважувався.

— Краще пізно, аніж ніколи… Ну, що ж, Надійцю, хоча ти така Надійка, як я Жора, спасибі за приємну високоінтелектуальну розмову. Сподіваюсь, ми ще зустрінемося?

— Обов’язково, друже! Яка ж дівчина знехтує таким красенем? Тільки поклич, я все покину й вмить прилечу…

Все, сумнівів не було. За бар'єром — одна з вчорашніх виконавиць, тепер залишилось запастись терпінням і ждати.

Він так і зробив. Покинувши вестибюль училища, сховав авто за рогом будинку, а сам примостився у парку на лавочці й спостерігав за парадним входом. Крізь велике вікно видно йому фігурку нової знайомої, та ось за бар'єр зайшла жінка, перекинулась з дівчиною кількома словами, сіла на своє місце, а дівчина вмить щезла у середині приміщення.

«Пішла попередити про мене», — вкинув здогад.

Минула година, друга нестерпного чекання, аж, нарешті, у дверях з'явилась вчорашня «іноземка» у тих самих дзеркальних окулярах.

«Що ж, голубонько, тепер тобі не втекти. Ти наведеш мене на ваше лігво.»

Однак дівчина нікуди не квапилася йти. Постояла хвилин з десять, поозиралась навкруги, глипнула кілька разів на годинник, аж тоді рішуче закрокувала до скверика, де, причаївшись, стежив за нею Роман. Вона йшла прямо на нього, й хлопець затерп, не знаючи, що ж робити, сидіти далі чи втікати? Та дівчина, не дійшовши до входу в скверик, зупинилась, а звідкись з-за дерев безгучно викотився знайомий «Джип-Нісан» й пригальмував біля неї. Роман глипнув на водія і примерз до лавки. За кермом джипа сиділа у захисних дзеркальних окулярах ота сама леді, що розпитувала вчора в нього дорогу до професора Кандіби. Він аж головою струсонув, але видіння не щезло: одна й та особа водночас стояла на хіднику й сиділа за кермом. Розчинилися дверцята, леді вийшла з машини й уступила місце за кермом тій, що на тротуарі, а сама сіла на заднє сидіння поряд з… Надійкою.

Отямившись од шоку, Роман кинувся до свого авто й, тримаючи дистанцію, почав переслідувати джип. Той, виїхавши за межі міста на автостраду, помчався у напрямку Дачного Соціалізму.

Роман їхав за джипом і ламав собі голову, хто оті «іноземки», й звідки у них, студенток училища, таке престижне авто? Інтуїція підказувала що тут щось не так, і острах, який звив холодне кубельце на спині, та тверезий глузд застерігали: «Будь обережним, друже!»

Біля клубу «Зона ризику» джип зупинився, двостулкова брама розчинилася і до авто підійшов добре накачаний коротко стрижений парубок. Відчинив дверці, й, по-джентльменському, подав кожній дівчині руку, допомагаючи вийти з машини. Вони, весело сміючись, перекинулись з ним кількома словами й направились до дверей з яскравим написом «Службовий вхід». У дверях «іноземка» обернулась, поглянула на Романа, що стишивши хід, дивився на все широко розкритими очима, й загадково всміхнулась. Коротко стрижений парубок, перехопив той усміх, скочив за кермо джипа й став з шиком розвертати машину.

«Оба-на! Оце влип! — Роман додав газу й помчався подалі від можливої небезпеки. Поглянув у дзеркало й відчув, як нудотна хвиля страху підкочується до горла, щось гостре зарізало внизу живота — джип висів у нього на хвості. — Оце вже справді вляпався! Аж тепер, друже, ти дожартувався! Для повноти щастя бракує лише побувати в руках амбалів з охорони клубу.»

Він тиснув педаль акселератора, стараючись відірватись від переслідувача, але джип, наче буксиром прив'язаний до його авто, тримався на однаковій відстані. З переляку Роман не знав скільки часу вже тривають гонки, але коли попереду замаячіли будівлі Тернограда, почав відходити. У місті йому знайомий кожен закапелок і він швидко відшиє переслідувача. Однак цього робити не довелось, на першому роз'їзді, так званому «кленовому листку», джип щез з поля зору.

— Господи, ще один жартівник! — нервово засміявся хлопець, зрозумівши, що його ніхто не переслідував і не збирався цього робити — просто їхав собі чоловік у цьому ж напрямку, й тільки. — Та все, друже, мабуть, настала пора попрощатися з усіма жартиками й готуватись до нового життя, котре розпочнеться зразу по весіллі, що призначене на першу суботу, після закінчення петрівки…