Жартівники

28

Минали дні…

Нестор крутився, мов білка в колесі й гасав по всіх усюдах: у Тернограді, на заводі «Ватра» домовився про постачання світлоприладів для оснащення казино; на радіотехнічному — про виготовлення антени та монтаж короткохвильової любительської радіостанції; заледве вдалось розшукати й виміняти на цукор кілька комплектів більярдних куль і київ…

Тимчасово, доки відкриють казино, у фойє змонтували один гральний автомат, виставили більярдний стіл, два тенісних, і в касу почали крапати гроші.

Молоді хлопці, токарі радгоспу Петро Соляр, Олег Чернець та слюсар Степан Лукавий взялись за реставрацію потрощених тренажерів; четверо з будівельної бригади сантиметр за сантиметром промацали стіни й дно басейну, заробили всі щілини й скоро можна запускати воду; ще п'ятеро хлопців, що набули під час служби у війську фах радіотелеграфіста, спільно з представником радіозаводу «Оріон» взялися за монтаж КХ радіостанції та обладнання класу для вивчення азбуки Морзе. Один з них, водій радгоспу Василь Смичак, погодився вести радіотехнічний гурток.

Не забував Нестор і про свою щоденну норму — дві сторіночки прози, допомагав Наталці розробляти статути об'єднань, складати програми гуртків.

Йому подобалась оця щира, дещо нерішуча, з відкритою душею дівчина. Не раз ловив себе на думці, що відчуває до неї щось більше, аніж звичайну приязнь, крадькома милувався її гнучким станом, типовим українським личком з чорними бровами, великими виразними очима й ледь повнуватими губами. Остерігався, аби дівчина якимось шостим відчуттям не розгадала отих його душевних поривань. Не подобалось у ній те, що як художній керівник, вона з найменшою дрібничкою прибігала до нього радитися. За браком часу ніколи було придивитися й розгадати що це? Залишки минулої хвороби, якою було заражене все соціалістичне суспільство, де за кожного думали вожді, накреслювали плани, зробивши усіх посушними виконавцями, чи, можливо, вона боїться його, як начальника, що пригнічує її своїм авторитетом?

Ось і зараз, переступивши поріг його кабінету, прийшла, він майже не сумнівається у цьому, з якимось дріб'язком. Та поки дівчина ступає до його столу, в душі буяє май, на серці легко, він приязно всміхається глибоким озерцям, милується засмагою ніг, повнотою тремких персів і глибоко зітхає.

— Що з тобою, Несторе? — гарні очі ледь затіняє мереживо брів. — Стомився, чи може уже й закохався у яку?

— Бог милував. Старію, дитинко. Оце дивлюся на тебе й думаю, що такі ось чарівні квіточки уже не для мене…

— Таке скажеш, — дівчина накрила великі ясно-сині очі напівколіщатками повік і личко взялося барвою спілої, налитої солодким соком, вишні. — Хіба ти старий?

— Уже з ярмарку, дитинко, тридцятка на носі.

— Ну то й що?

— Як що? Ти, наприклад, віддалася б за такого старого пенька?

— Засилай старостів, побачиш.

«Прости Господи, вона дійсно залюбилась у мене? Чи не звідси її нерішучість? — гаряча хвиля пройшлася тілом, і йому стало лячно. До біди, чи не наберуся клопотів у цих Вишеньках з отими закоханими дітьми?»

— У тебе знову якісь проблеми? — напускає на себе серйозності, хоча душа поривається й далі вести оцей легенький флірт. Однак Наталка — не Надійка, що своїми вигадками заганяла його в кут, ця ж візьме й ще чого доброго все сприйме за чисту монету.

— Як тобі сказати, — вона відсовує стільця і сідає навпроти. — У нас мало примірників «Журналу обліку», от я собі думаю, чи не завести для початку тимчасовий облік у звичайних зошитах?

— Непогана думка. Коли розпочнуться регулярні заняття, третя частина відсіється… Я цю публіку добре знаю. Багато з них змалпувало — записались лише тому, що так зробив товариш, сусід, чи однокласник…

— Мене перестрівають батьки й запитують, чому не утворюємо музикальних гуртків для дітей?

— І чому це вони тебе так запитують? — бере жартівливий тон.

— Я серйозно. Річ у тому, що, як тільки КСК відкрили, райком партії зобов'язав керівництво музичної школи утворити у Вишеньках філіал. Я сама два роки поспіль тягала більший за себе акордеон… Коли набрала обертів перебудова все почало занепадати, філію закрили, а інструменти залишилися, підростають менші діти, й батьки хочуть, аби ми їх чомусь учили…

— І що ти їм відповідаєш?

— Нічого конкретно, — стенула плечима дівчина, й два дозрілі яблука на мить ще більше випнулись, — скажімо гурток акордеоністів я можу вести сама, а решту хто?

— Справді, хто? — Нестор вийшов з-за столу. — Уяви, мене нема, що ти зробиш, яке приймеш рішення?

— Боже, Несторе, звідки я знаю… Насамперед потрібні вчителі…

— Вірно.

— А щоб найняти, їм потрібно заплатити.

— Добре мислиш.

— Гроші можна б знайти, якщо батьки погодяться платити за навчання дітей музики. Як платять ті, чиї діти їздять у музичну школу аж у Триболі…

— Фантастично!

— Та ну тебе! — дівчина звелась на ноги й пішла в глиб кабінету, й стала навпроти вікна. — Не насміхайся!

— І гадки не маю. Розклей оголошення про набір у платні гуртки, а там побачимо… Якщо набереш дітей, викладачів я тобі підшукаю, котрі, не виключено, згодяться працювати, скажімо за муку, цукор, крупу, м'ясо. В цьому Біляк нам допоможе… Коли зведемося на ноги, розбагатіємо, тоді відкриємо власну музичну школу.

— А розбагатіємо?

— Обов'язково! У мене є одна задумка. Якщо вдасться підмовити Біляка, до нас гроші потечуть рікою…

— Та невже? — Наталка повертається спиною до вікна, у контровому світлі навколо голови спалахнув і згаснув ореол, немов німб засяяв.

— Правду кажу, лиш би не проґавити моменту.

— Мені скажеш звідки вдарить цей фонтан?

— Ні. Лише як Біляк благословить… Так що, терпи поки.

— Та вже перетерплю як-небудь…

— Ото ж… Тепер давай домовимося, що від сьогодні, з оцієї от миті, звикайся з думкою, що ти художній керівник! Керівник, а значить рішення повинна приймати САМА, Правильні чи ні, покаже життя, воно й навчить тебе, бо з такими дрібничками, як оті журнали, необов’язково бігти до мене.

— Спасибі, — сказала тихо, й у голосі Нестор вловив нотки гіркого присмаку.

— Ти не ображайся! Мені потрібен партнер, а не бездумний виконавець. Я — господарник, а вся творча праця — твій клопіт…

— Я не ображаюся… Звідки ти взяв? — гіркота в голосі знітилась.

— На сьогодні я тобою задоволений, — підсолоджує хлопець, — оскільки ти і бухгалтер, і касир, і методист, і художній керівник… Та з дня на день прийдуть керівники гуртків і тоді вони підуть до тебе просити поради, а ти що бігтимеш до мене?

— Вибач, Несторе, — враз розрум'янилась дівчина… — Але… але ти надто високо ставиш для мене планку… Не вийде з мене такий керівник, якого ти хочеш у мені бачити…

— Вийде! Всі великі справи починаються з любові, а ти я бачу любиш свою працю… Може проведеш не одну безсонну ніч, готуючи якийсь вечір, може не раз доведеться ковтати, від власного безсилля, сльози, але пройшовши через це усе, ти виростеш. Знаю не легко це, але гадаєш твоїм ровесницям у лихі сорокові легко було покинути рідну домівку, можливо й коханого, й піти у ліси, під кулі, у небуття? А хіба легко знайти у собі мужності, аби не здатись живою у руки катів? Чи витерпіти надлюдські тортури, а не видати своїх? І все заради здобуття волі Україні…

Вона стоїть, переплівши за звичкою на грудях руки, спиною до вікна, дивиться кудись поперед себе в одну точку, й можливо бачить отих мужніх синів і дочок, що не шкодували найціннішого — власного життя в ім’я перемоги ідеї.

— Перед нами, вважай, стоїть це саме завдання — зберегти державу! Правда засоби та методи боротьби наші інші, ото ж хочеться, аби ті, що пройдуть нашу школу, вже ніколи не стали манкуртами, а злетівши увись, продовжували нашу справу — плекати мужніх людей, виховувати патріотів…

Мелодійно заграв телефон і Нестор підняв трубку.

— Так. Дякую, нормально. Що-о? Звичайно приїду, — поклав трубку на важіль, підійшов до дівчини, узяв за обидві руки, усміхнувся. — Не журися, Наталочко, все у тебе вийде, лише повір у це. От щойно телефонував заввідділом — завтра в училищі культури концерт випускників. У мене з ним домовленість, що направить у наш КСК, на отих два вакантних місця, тих, кого я виберу. І для них, учорашніх студентів, ти вже будеш наставником, їхнім шефом.