Жартівники

27

— Ой, Несторе, ти справжній чарівник! — сказала Наталка, коли лунким коридором до кімнати, де вже працював одремонтований телевізор, процокотіла каблучками ще одна зграйка дівчат. — Я вже й забула, коли в будень було стільки відвідувачів. Це ж, мабуть, усі, насамперед дівчата, прагнуть подивитись на нового директора, еге?

Вона сидить у нього в кабінеті й великими плакатними літерами пише на листку ватману оголошення. Нестор, вивернувши нутрощі командного блоку відеосистеми, порпається у ньому з паяльником у руках. У кімнаті, мов живиця у сосновому борі, пахне розплавлена каніфоль і витає терпкий дух гуаші.

— Невже всі? — він ще раз торкнувся тонким жалом паяльника до печатної плати й вийняв несправну мікросхему. — Тоді життя в нашому КСК буде бити ключем і бурлитиме, як вода на чорториях.

— Еге ж, забурлить, нехай підійдуть оті з «Променя»! — дівчина вмочує перо в гуаш, дивиться на широкий кінчик й виводить чергову літеру.

— Побурлять і втихнуть.

Впаявши нову мікросхему, Нестор клацнув тумблером і на пульті спалахнув екран. Монітор висвітлював вхід до будинку культури.

— Що і треба було довести! — радісно видихнув хлопець і задоволено посукав руки.

— Ти, як чарівник…

— Еге ж, справжній вундеркінд! Підійди, будь ласка, й потримай мені отут трошки, — просить хлопець.

— Вже працюватиме? — стала біля нього. — Господи, як ти тільки не заплутаєшся у тому павутинні дротиків?

— А як ти двома шпицями й светр зв'яжеш?

— Прирівняв.

— Потримай отут…

— А мене не вдарить?

— Боїшся смерті?

— Ще не жила…

— Не бійся, хто має висіти, той від струму не загине.

— Висіти?

— Еге ж, у майбутнього чоловіка на шиї.

Нестор вклав блок на місце, заклацав тумблерами, і на дисплеї одна за одною пропливли картинки численних залів, басейну, фойє, службових приміщень та кімнат гурткової роботи.

— І що ж їй бракувало?

— Пам'яті.

— Пам'яті?

— Еге ж. Одна клепка вийшла з ладу. Ось вона, — подав дівчині процесор — коричневий прямокутничок з багатьма ніжками.

— Ти не смієшся з мене. Залізо, ось така от щипавка може щось пам’ятати?

— Може, Наталю. Поки наші ідеологи переслідували кібернетику, називали її «продажною дівкою імперіалізму», закривали лабораторії, цілі наукові інститути, на Заході навчили, як ти кажеш «залізо» думати…

— Поглянь, Несторе, поглянь на монітор! — враз вигукнула дівчина. — Он, виступають, оті наші найдурніші…

Знизу, від автостради, вузькою заасфальтованою доріжкою, що вела до парадних дверей комплексу, йшло четверо хлопців у повитираних джинсових штанях, жовтих футболках і блискучих синіх блайзерах.

— Оце і є гроза вашого неспокою? — іронізує Нестор.

— Еге ж! «Пахани», як вони себе називають. У їхній зграї душ з п'ятнадцять шмаркачів-виконавців. Когось залякати, когось побити, у когось витрусити на горілку грошей… Ці ж рідко ув'язуються, а коли на танці приходять заводські хлопці, то їхній виводок тихий і смирний…

— От що, Наталочко, ти тут, на всяк випадок, замкнися, і дописуй оголошення. Я, як і належить хазяїну, піду зустріну дорогих гостей. Ану, чого доброго ще й образяться.

— З хлібом і сіллю?

— З трубкою миру, — він вийняв з розетки вилку паяльника й рушив до дверей.

— Секундочку, Несторе. Як краще: спортивний гурток чи секція? А може ще й назву зразу дати, скажімо «Геракл»?

— Напиши: «Спортивно-мистецька школа», а назву потім самі собі придумають.

Нестор, аби не привертати загальної уваги, майже безгучно зайшов у кімнату, де кількоро дівчат сиділо перед екраном телевізора й стежили за витівками Бейжі. Ще одна групка тирлувалась над підшивкою газети, розв'язуючи кросворд, біля дверей четверо хлопців різались у доміно, й у дальньому кутку, з рудим аж червоним волоссям, хлопець грав у шахи з повненькою, з двома товстими косами, дівчинкою.

«Ось, будь ласка, перші кандидати у шахову секцію і в клуб кмітливих,» — подумав Нестор і сів перед телевізором у першому ряду, серед дівчат. Глипнув на сусідку праворуч і усміхнувся.

Сьогодні, коли він завітав у школу, там саме завершувались збори, й Наталка, скориставшись з такої нагоди, попросила слова. Вийшовши на кафедру актового залу, привітала всіх із закінченням навчання, побажала успішно скласти іспити, а тоді випалила:

— Зараз я хочу представити вам нового керівника нашого культурно-спортивного комплексу Нестора Григоровича Некуйбіду.

Показавши, непомітно для сторонніх, отій розбишаці стиснутого кулака, вийшов перед зібранням, у кількох словах похвалив акуратне село, багатий радгосп, згадав про минулу славу шкільної самодіяльності й запросив усіх бажаючих записуватися у гуртки художньої та технічної творчості…

От тоді, посеред вщерть заповненого залу, підвелась чорнява школярка й, ховаючи в кутиках уст усмішку, запитала:

— Скажіть, пане І. Грек, а літературний гурток буде? Хлопець запитально зиркнув на Наталку, мовляв звідки отій школярці відомо його псевдо, на що та лише знизала плечима…

— Доброго вам вечора, Несторе Григоровичу, — шепоче дівчина, й у щедрій блакиті очей замерехтіли темні цяточки, ніби їх полишила невидима шпильочка. Оголена дівоча рука випадково чи зумисне торкається до нього, і він через сорочку відчуває її тепло. — Мене звати Зоя. Вас, мабуть, дивує, звідки я знаю хто ви такий…

— Зою, перепрошую, помовчи трішечки, а опісля погомонимо. Ось чуєш?

Саме в оцю мить у коридорі роздався гулкий гримкіт кроків. Усі заціпеніли, наче сяйнула сліпуча блискавка, й ось-ось торохне грім. І справді, немов під натиском бурі, хряснули, розчахнувшись від удару ноги, двері, роздався напівдебільний регіт і під стелею зависнув триповерховий солений матюк. Підпила ватага ввалилась до середини.

— Ну й тьолок пріваліло, ціле стадо! — здивовано вигукнув найвищий з поміж них парубок з набряками під темними, глибоко посадженими очима на вкритому пігментними плямами худорлявому обличчі. Він ногою вибив стільця з-під крайнього гравця доміно, що сидів спиною до дверей, і коли той гепнувся на підлогу, вся компанія зайшлася реготом.

— Ану, брись, ублюдки! — гримнув його напарник, з тонким задумливим обличчям та рідкою рудуватою порослю під носом, і гравців, мов вітром здуло.

Третій, з водянистими й неспокійними, як у кишенькового злодія, очима, з натягнутим дашком назад блайзером на квадратній голові, широким жестом змахнув зі столу залишки карток доміно, й ті фиркнувши, як зграйка сполоханих горобців, полетіли аж у куток, де з косатою напарницею чопів над шахівницею вогнечубий.

Парубійки з грюкотом, через слово пересипаючи мову брудною лайкою, стали розташовуватися за столом, на якому вже з’явилась колода карт. Її виклав четвертий, повільний у рухах, з колючими очима, міцно стуленим зморшкуватим ротом, не першої свіжості парубок, що був, однак, найтверезішим серед усіх.

Нестор спроквола підвівся зі свого місця, приязно всміхнувся чорнявці, підбадьорливо кивнув зграйці дівчаток, що принишкли над газетою з кросвордом, і безгучно, пружинястим кроком, підступив до лайливої компанії.

— Перепрошую панство, що втручаюсь, — глибоко ховаючи сарказм, почав вдавано-примирливим голосом. — Але мене цікавить, чи вас часом батьки не вчили, що заходячи до приміщення, де висять образи, слід знімати головні вбори, вітатись з присутніми, поводитись чемно й тим більше не палити.

— А ти шо за ідей? — скинув на нього колючі очі підстаркуватий парубок, вийняв з рота цигарку й пахнув димом межи очі Несторові.

— Я хазяїн цього будинку.

— Во дайот! — реготнув квадратоголовий і бевзі дружньо заржали. — Ти Біляків наймит, приблуда, як і всі попередні, а ми тут хазяї! Пойняв? Ні? Коли ні, то закрой піддувало й сядь отам серед шмаркатих, де сидів і занидь, як мишка в кобиці.

— От біда мені з вами! Перший раз натрапив на таких тугодумів. Тому ще раз пояснюю, що в приміщенні, де висять образи, де є дівчата, треба поводитись гідно. Тому прошу, — натиснув на цьому слові, — перестати палити й зняти блайзери.

— Слиш, Коля, він ще ображає… учить зібрався. Ану отвалі отсюдова! — і зробивши вигляд, що Нестора взагалі нема, квадратоголовий почав роздавати карти.

— Добродії, у мене вже алергія на повторення, тому востаннє кажу, згасіть цигарки й зніміть оці заморські кепки, а то, щоби часом наша мирна бесіда погано не завершилась.

— Ето же нада! — загуркотіли стільці, всі, мов по команді, звелись на ноги, й почали обступати Нестора зі всіх сторін.

— Ти шо, мразь, нам погрожуєш?

— Ти, сєльпо, будеш нами тут командувати?

— Кому сказано, заткай хавло й бризни отам! — посунув на нього квадратоголовий, та Нестор, з лагідною усмішечкою на вустах, його випередив. Різким, непомітним для стороннього ока, ударом припасував до стіни. Той векнув і безвольно, мов лантух, сповз на підлогу.

Двоє від такого дива отетеріли, а третій схопив обома руками за ніжки крісло й замахнувся на Нестора. Ухилившись від удару, ребром долоні по шиї поклав і цього ниць. Двоє, отямившись від миттєвого шоку, заревіли, мов хижі звірі, з вискалом зубів кинулись на Нестора, й майже одночасно, коротко скрикнувши, повалились на підлогу.

Позаду зааплодували. Нестор озирнувся — усі дивились на нього, як, мабуть, дивились перші християни на свого месію. Зауваживши краєм ока, що квадратоголовий звівся на ноги, вихопив зі задньої кишені пласку пляшку, замахнувся цілячись у голову, пірнув нападнику під руку, й кидком через себе ще раз розпластав того на підлозі.

Коли всі четверо отямились, посадив їх рядочком під стіну. Хміль і бравада вишумували в одномоменті, лише переляк, страждання і біль чаївся у їхніх очах.

— Вибачте, за маленьке непорозуміння. А тепер давайте будемо знайомитись. Мене звуть Нестор Григорович, — і подав руку крайньому хлопцеві з тонкими задумленими рисами обличчя, з рудуватою поростю під красивим носом.

— Тарас.

— Колька, — буркнув квадратоголовий.

— Миша, — прохрипів худорлявий з пігментними плямами на обличчі.

— Васька, — звів колючі очі парубок з міцно стуленим зморшкуватим ротом. У розчахнутих навстіж дверях зупинилась Наталка. З-за її спини визирав ще цілий гурт нових відвідувачів. Спостерігаючи, як «пахани» ґречно подають руки й опісля потирають збілілі пальці, щиро засміялась.

— От ми і познайомились. Правда дещо екзотично, але що вдієш, моєї вини тут нема. Чи не так, Михаську?

— Еге ж, — криво всміхнувшись прохрипів хлопець.

— А зараз ще одне зауваження, ба, навіть порада. Ми живемо в Україні, сподіваюсь, вам доводилось бодай краєчком вуха коли-небудь чути, що це одна з найбільших європейських країн, у якої, на жаль, дуже сумне, трагічне й водночас славне минуле? У всіх вас гарні українські наймення, якими озвіздили вас батьки, тому ти ніяка не миша. Миші зерно трублять десь у коморах, а ти Михайло, Місько, Михайлик, Михасько… Ото ж ніколи не цурайтесь свого рідного, національного, а гордіться цим… Так, Микольцю, саме так, гордіться, бо колька в боці, чи деінде коле, а ти Микола, Миколай, Микольцьо, Миколайчик… І ти, не кіт з відомої байки Крилова. Чув що-небудь про такого російського байкаря? То в нього Васька…

— …кушаєт да єст! — підказав хтось позаду Нестора.

— От чуєш, Василю, Васильку, Василечку?.. А зараз можете різатись у дурня, заки не візьметеся за щось розумніше. Палити тільки надворі. А оце, — показав на пласку пляшку лікеру, — я ревізую для нашого майбутнього музею, аби через багато літ, дивлячись на неї, ви згадали, якими мерзенними, душевно обкраденими було багато з вас до того дня, поки сюди не прийшов я, ваш другий, після священика, духовний пастир! Це кажу вам без жартів і самозвеличення…

— Оголошення готове? — запитав у Наталки, зачиняючи одну стулку дверей. Дівчина у відповідь лиш примружила очі.

— Увага! — звернувся Нестор до загалу. — Внизу, на стенді для оголошень, висить перелік гуртків, у які ви можете записатися. Ознайомтесь, будь ласка…

Коли Нестор закінчував укладати вивернуті нутрощі відеосистеми, у двері хтось несміливо постукав.

— Заходьте!

— Це я, — пропхалась голова. — Можна?

— Заходь, Тарасе, заходь. Сідай.

— Та ні. Я на хвильку. Хочу лише запитати…

— Запитуй.

— Скажіть, Несторе Григоровичу, а у тій спортивно-мистецькій школі будуть учити штучок?

— Яких це штучок?

— Ну отих… Що ви з ними «розмовляли», — усміхнувся Тарас.

— Так, будемо вивчати деякі види бойових мистецтв.

— Тоді записуйте мене першого.

— Запишемо. Але спочатку ознайомся ось з цією програмкою, — він подав віддрукований на машинці аркушик паперу. — Покажи товаришам і сам добряче над нею подумай. У школі закон буде жорстокий, або горілка, або спорт. Середнього тут нема.

— Я не питиму…

— Тоді чому робив це досі?

— А чим зайнятись? Тут завжди усе позачиняне. У спортзалі ржавіють тренажери, з басейну витекла вода, більярдна закрита, а «Промінь» відчинений постійно.

— Все це, Тарасе, незабаром оживе.

— Коли потрібна допомога, кличте!

— Підшукуй добровольців, приходьте завтра й починаймо доводити все до ладу. Насамперед змонтуємо гральні автомати.

— Такі як у Тернограді на вокзалі?

— Еге ж.

— Завтра хлопці будуть. Це я вам гарантую. На котру годину приходити?

— Хто коли зможете. Відтепер тут буде відчинено постійно.

— От і гаразд. До побачення.

— Будь здоров!..