Жартівники

16

9 вересня

«Нарешті у Києві розпочались Установчі Збори Руху.

На сцені засідань синьо-жовтий задник, посередині тризуб, навколо герби усіх регіонів. У залі — прапори, хоругви, на балконах знову ж герби українських земель…

Довго, майже рік йшли, крізь брехкіт і гавкотню партійних ідеологічних собак до оцього дня, що стане переломним в українській історії.»

11 вересня

«Поступила телефонограма широко відзначити 50-річчя „воз'єднання“, з урочистими зборами, концертами, масовими гуляннями.

Тим часом, у лісі під Тернополем, стягнуто внутрішні війська.»

16 вересня

«Десята година ранку. Біля контори радгоспу, на високій металевій вежі, висить синьо-жовтий прапор. Під конторою стоять групками люди. Серед них бачу й бабу Столітну.

— Як, тьотко, ще не вмерла Україна? — вітаюсь зі старою, гадаючи, що про прапор уже знають усі.

— І не вмре.

— А що влада вже помінялась?

— Ще нє, дитинко.

— Як ні, коли наш прапор висить!

— Де-е?

— Та осьде, на вежі…

Директриса — у контору, конторники сипонули надвір. З ними парторг. Я глип на Гришу, а він зблід…

З переляку телефонують у Тернопіль до заступника генерального директора Степана Шпіня і питають, що ж робити?

— Нічого. Нехай собі висить…

Я поїхав у Триболі. Коли повернувся, прапора вже не було. Не було й вежі. Звалили. Ніхто не хотів лізти, знімати. Кажуть, що ревні партійці Стакан Гаврилович, Білошийкін та Гриша аж язики повисолоплювали, так тягнули за канат, аби вежа не впала на будинок контори…

По селу пішло, що то моя робота. Насправді, я не знаю, хто це зробив.

Ще два роки тому, мене через такі розмови, вмить вигнали би з роботи, й, мабуть, не обібрався би клопотів. Слава Горбачову!»

9 січня

«І сільський вертеп попав у історію! Газети „Вільне життя“, „Ровесник“ вмістили на перших сторінках фотографії — фрагменти їхніх виступів на театральній площі перед міською ялинкою.

Кажуть хлопці, що довелося п'ять чи шість разів виступати — люди ніяк не хотіли їх відпускати. Це й не дивно. То був єдиний на всю область вертеп! Якийсь священик запросив їх до себе додому, зняв їхній виступ на відео, продемонстрував. Задоволені хлопчиська страшенно.

Виявляється, тарифна ставка голови сільради 380 крб. Он чого так туди рветься Стакан Гаврилович, плюс пенсія повністю.

Колись, за звичкою „соціал-демократа“ я ляпнув на сесії Ради, що коли Стакану Гавриловичу так важко керувати, нехай передасть булаву мені. Нині багато людей серйозно пропонує мені йти головою сільради. Однак, я не хочу ані тої платні, ані того клопоту. Сидіти й нічого не робити, як це вміє Стакан, не дозволить сумління. Кидатися з відкритим забралом не хочу — жаль часу, якого не залишиться для творчості. Саме з цієї причини я відмовився від посади голови профкому. Однак вестиму агітацію, аби провалити кандидатуру Стакана Гавриловича.»

14 січня

«Латвія утворила незалежну від КПРС компартію ЛКП. Горбачов примчався гасити пожежу.

Один з виступаючих сказав:

— Ось вам, Михайло Сергійовичу, домашнє завдання: добряче поміркуйте над словами Гімну: „…навєкі сплотіла велікая Русь“.

Зал вибухнув реготом. Горбачов прокоментував:

— Пір во время чуми…

З цим і поїхав у Москву. Тепер що, силою „советского оружія“ будуть зганяти непокірних овечок до загальної кошари?

Схоже, що прокидається Україна. У Чернігові їхав якийсь партійний функціонер, попав у невеличку аварію, а з „Волги“ викотився на дорогу дефіцит: балик, сири, коньяки, шампанське, ковбаси… Словом те, чого давно не бачить на прилавках магазинів робочий люд. Це була іскра! Якби не члени „неформальних об’єднань“, як пише газета, розлючений люд розніс би будинок обкому партії… Довелось через нерозторопність якогось клерка, першому та голові облвиконкому, заплатити ситими місцями та портфелями.»

25 січня

«Отець Келеман виголосив, що його парафіяни однозначно підтримують греко-католицький обряд.

— Я чув, що ти ведеш агітацію, аби мене не обрали депутатом? — каже до мене сьогодні голова сільради. Старається придобритись до рухівців, привіз безкоштовно п'ять тонн цементу для відновлення могили-пам'ятника Січовим Стрільцям.

— А що тут такого? — знизую плечима. — Демократія ж… Гриша, що стояв неподалік, лише підсмішковувався.»

12 лютого

«На своєму Пленумі ЦК КПРС зреклася своєї „керівної й направляючої“ ролі.

Президія ВР УРСР зареєструвала, нарешті, „Всенародний Рух за перебудову“, — як він формально називається.»

14 лютого

«Степан Лєшко заявив, що виходить з Руху.

— Ти казав, що будемо займатись розширенням кругозору, вивчатимемо історію України, релігії, а тепер збираєтесь висловити недовіру директору та його адміністрації. Я проти нього не піду.

— Чому? Ти сам бачиш, до чого довели господарство.

— Ану не зіпхаєте? Тоді він мене наступного дня звільнить з роботи…

Степан виконроб-будівельник, і, підписавшись під резолюцією Руху, сам собі „виявлятиме“ недовіру.»

26 лютого

«Збори тривали аж шість годин! І що найнесподіваніше для мене це те, що обидві москальки Ніна й Наташка підтримали резолюцію Руху, аби директору та його команді виявити недовіру. Однак, отой холуй — головний інженер радгоспу, що вів збори, Павло Чюрпак, відмовився поставити резолюцію на голосування й втік зі сцени. Почалась метушня, крики, вмішався Шпінь, зневірені робітники почали розходитись… Так наш добрий намір провалився…

— А ми на Раді трудового колективу поставимо це питання, — розраджує мене Гриша. — Ніна — голова Ради, то ми його протягнемо… Я готуючи збори, — жалкує Гриша, — допустився стратегічної помилки. Слід було самому вести їх, а не доручати Чюрпаку…

Того дня, після зборів, до мене підійшов Шпінь і похвалив роботу будинку культури. Особливо йому приємно, що саме наш будинок культури виставив у Тернополі вертеп, і показав усій області, де справді ведеться робота по відродженню народних традицій та звичаїв.

— То нащо було їсти одне одному печінки?

— Таке життя, — розвів руками».

4 березня

«Рада трудового колективу радгоспу висловила недовіру капітану та його команді. Тепер слово за генеральним директором.

— Ідіть директором радгоспу й там витрачайте запас енергії, — кажу до Стакана Гавриловича. Не хоче. У неділю — вибори».

5 березня

«За нього проголосувало 59 чоловік, проти — одинадцять. Таки виконав свою „програму мінімум“ — порвався у депутати. Тепер наступний етап — видертись на голову сільради.

Зате Гриша потерпів повне фіаско, як до сільради, так і до районної.

Може й Стакан би програв, як би його конкурент, перед самими виборами, не зняла своєї кандидатури. Я розмовляв з нею, навіщо вона це зробила.

— A-а, він мене колись учив… Живемо по сусідству…

Словом, тут не обійшлося без Сари — натисла, й молода жінка здалась. Вона вчителька, а Сара — завпед…

Дивлюся на можливих кандидатів на голову сільради, і як мені не прикро, але з-поміж усіх, надаю перевагу таки Стакану Гавриловичу. Себе не рахую, надалі залишуся на позиціях „соціал-демократа“.

— А я таки вийшов! — тішиться Стакан і весело зблискує оком.

— Степане Гавриловичу, — пропоную жартома, — я рекомендуватиму вас на голову сільради, а ви за це візьмете мене секретарем.

— Ми з тобою не спрацюємося.»

6 березня

«Мені серйозно пропонують, новообрані депутати дати згоду на голову сільради, і я починаю вагатися. Та коли згадаю про засмічені лісосмуги, вулиці, словом про отой „зразковий порядок“, скільки силоньки та нервів доведеться покласти, запитую сам у себе: „Нащо воно тобі? Зараз ти людина вільна, маєш час на творчість, а там матимеш цілодобове пекло.“»

11 березня

«Литва оголосила про свою незалежність. Від нині, закони будь-якої іншої держави не чинні на її території, як заявлено у декларації.

Що ж робитиме Горбачов?

Завтра з’їзд Рад, на якому обиратимуть Президента СРСР.»

13 березня

«Однозначно — на голову сільради не йду. І більше про це навіть думати не хочу.»

14 березня

«Стакан Гаврилович повернувся з району.

— Структура місцевих рад буде така: вводиться нова посада — голова Ради — на громадських засадах, голова виконкому та секретар так як були, залишаються платними. Виконком обиратиметься не з депутатів…

— Я думаю тебе поставити головою Ради, сам залишусь головою виконкому…

Ось так. Стакан уже все наперед вирішив, а я ще переймався.»

15 березня

«Вчора допізна дивився комедію з Москви про вибори президента. Три кандидатури. Двоє знімають свої, й Горбачов, уже в котре, залишається в гордій самотині, його і обирають.

Литва розпустила діяльність військкомату. Підприємства „союзного значення“ переходять у їхню власність. Вимагають негайно вивести з їхньої території „іноземні війська.“»

17 березня

«Усе відбулося за сценарієм Стакана Гавриловича. Він залишився головою виконкому. Мене обрали головою Ради (щось нове і через це я погодився, адже пост цей формально вищий за пост голови виконкому). Галина (якась родичка Стакана) що пропонували секретаркою, на сесію не прийшла. Поїхала в Югославію за „шмотками“.»

21 березня

«І обрання районного керівництва пройшло за схожим сценарієм. Головою Ради обрано першого секретаря компартії Моспана.

Ось для чого так нагло ввели цю посаду. Після відміни 6-ї статті, партія втратила силу, й тепер через своїх ставлеників у Радах, і далі проштовхуватиме „мудрі“ ідеї…

На підсумковій нараді в обкомі профспілок визнали, що в нашому клубі проводиться справжня робота по відродженню народних традицій та звичаїв.

Виступила Люба й сказала, що знімає з контролю наш будинок, а на третій квартал виділила новий кольоровий телевізор і відеомагнітофон.

У кіосках Тернополя з'явились у продажу напівголі красуні з не дуже вдалою назвою: „Відеокліп“. Не за горами той час, коли продаватимуть фотографії зовсім голих.»

11 квітня

«Обласна Рада постановила, щоб на території області над усіма установами підняти синьо-жовтий прапор. Державним гербом рахувати тризуб, виконувати гімн „Ще не вмерла Україна“. Під постановою підпис: В. Острожинський — голова Ради, секретар обкому компартії України.

Ось так. Це не голі красуні.

Галина — новообраний секретар сільради, повернувшись з Югославії, відмовилась іти працювати секретаркою, до того ж заявила, що складає з себе повноваження депутата. Я, як голова Ради, тепер маю призначити додаткові вибори на її округу.»

4 травня

«На секретаря сільради знову преться… Наташка! Вже накерувалась у профкомі. Причина? Тепер секретар у сільській Раді отримує більше, як голова профкому. Вміють же люди! А я воюю з вітряками та вірю в химери! Однак постараюсь перерізати їй дорогу, відомщу за отой профком, коли мені пропонували „красіво уйті“.

Згідно з новим положенням всі сесії веде голова Ради. Маю попередню домовленість з більшістю депутатів, що підтримають кандидатуру Марійки — акушерки медпункту, котра дала на те свою згоду. Це добра, щира жінка й за неї проголосує більшість.»

14 червня

«За Наташку проголосувало аж двоє! На місце Галини обрали депутатом рухівця…

І все ж, я зречуся цього поста. Більша частина депутатів — байдужі люди, й навіть слухати не хочуть, а не те, аби вірити, що в селі можна щось змінити. В тому числі й „аппарат“: голова виконкому, бухгалтерка, й новообраний, з мого ж подання, секретар.

Голова виконкому не сприймає жодної моєї ініціативи, а лише чекає і ревниво виконує вказівки району. Тоді що ж це за самоуправління?

На наступній сесії подам заяву на звільнення.»

28 червня

«Посварився з Наташкою. Після невдачі з поверненням у секретарки, вона знову закусила вудила.

— Чому ви не оплатите Кокульському за керівництво хором?

— Нехай піде з концертом на ферму, тоді заплачу.

— З хором на ферму? Та маєте любимчика Білошийкіна, нехай збере агітбригаду й виступає не лише на фермі, а на тракторній, в автопарку, нехай виїде в поле…

— Заставте його, нехай збере.

— Як заставити, коли ви всі мої розпорядження анулюєте? За Беняка я був директором, а відколи ви стали головою профкому, Білошийкін що хоче, те робить, а ви ще йому потураєте… Поверніть мені права директора БК, або я піду геть.

— То йдіть!

Що ж, мабуть, назріла пора „уйті красіво“, а Наташка з Білошийкіним нехай керують…»

1 липня

«Ще отой „патріот“ Кокульський, бачить, що москалиха не хоче йому заплатити, тероризує мене, вимагає 300 крб., а ні, то лишає хор. Це такі в нього „громадські засади“.

Тут підіпхалась Зонька:

— Як так не хоче заплатити? Прийдіть завтра до мене в медпункт, підемо разом до Наташки й про все домовимося.

Я, дурний, послухався її поради й пішов. Там уже була Наташка. Склали договір, оскільки Кокульський не є працівником будинку культури, і я пішов у контору до головбуха. Коли повернувся, Наташки вже у медпункті не було.

— Де її вхопило? — запитую у Зоньки. Поряд з нею стоїть продавець промтоварного — Мироська, ще одна підлабузниця, й шкірить передні кливаки.

— Ну що, знайшов Ніну, є гроші? — пропускає мимо вух моє запитання Зонька.

— Є. Потрібно ще, на касовому ордері, поставити Наташкин підпис. Де вона?

— От бачиш, — гне Зонька далі, — як треба робити! Я коли йду до свого начальника щось просити, то ще здалеку кланяюсь…

— Певно! Буду я на своїй землі усіляким зайдам кланятись! На відміну від тебе, я нікому й ніколи не лизав і не збираюсь лизати п'ят, тим більше отій рудій сучці…

Тут з тріскотом розчиняються двері, що ведуть до суміжної кімнати, звітам, як ошпарена, вискакує Наташка: очі — два мечі, ластовиння — смола!

— Я на вас у суд подам!! — дзявкнула високим надривним голосом.

Я здогадувався, що Зонька „сексотить“, що допомагає їй Білошийкін, але ніколи б не подумав, що здатна на таку підлоту — навмисне спровокувати!

— Пізнаю кагебіський вишкіл! -- вихопилось у мене. Я з ненавистю блимнув на Мироську, що все ще оскіряла передні кливаки — могла ж попередити про те, що Наташка заховалась — повернувся і пішов.

Назустріч учасник хору, тракторист Ілько:

— Читали хлопці на бригаді твою статтю. Добре написано. Всипав ти їм перцю!

Це він про надруковане в обласній газеті оповідання „Сухозлітка“.»

5 липня

«Оповідання наробило шелесту у селі. Плутаючи його зі звичайною публікацією, люди однозначно вирішили, що це написано про наш радгосп.

В оповіданні головний персонаж каже про директора радгоспу, що той „позвозив шлюх зі всього району“. Оскільки Ясьо любить „скакати в гречку“, й у деякій мірі є прототипом, у селі одностайно вирішили, що газета пише про нього.

Контора збунтувалась. Оскільки серед них нема місцевих, ламають голови, кого ж конкретно я маю за „шлюх“…

Отже, окрім Наташки, ще й ці подаватимуть на мене в суд.»

7 липня

«Прийшов до мене Стах Доскоч — його вуличне прізвисько Канарейка. Таке ж прізвище головного персонажу з оповідання „Сухозлітка“. Розказує, що його викликав директор до контори, і допитувався, чи він таке говорив, як це написано в газеті.

— Ти чому йому не відрубав, що ти Доскоч, а не Канарейка, й що розповідь в оповіданні не про тебе?

А взагалі йому приємно, багато фактів з його життя перейшло в оповідання до головного персонажу.

— Я розумію, що ти мене похвалив. Тільки стережися! Вони всі страх які люті, й точать на тебе ікла…»