Жартівники

30

Нестор виїхав на пряму автостраду, що вела з міста, розтинаючи його навпіл, коли на тротуарі навпроти кнайпи з грізною назвою «Беркут» побачив знайому постать і різко загальмував.

— Додому? — прочинив передні дверцята.

— Ти Несторе? — здивувався Гриша, сідаючи в машину. — Не впізнав, багатим будеш!

— Чому піший, де «Нива»?

— Помпа полетіла, а жінка ще зранку поперла на «Тойоті» в Терноград… А ти куди гасав?

— Дивився концерт випускників училища культури.

— Вже працюєш? У Біляка?

— Атож. Маю у КСК ще два вакантні місця, то придивлявся, кого ж запросити.

— І щось вибрав?

— Вибрав. Дві сестрички-близнючки.

— Вродливі?

— Супер! Тільки є невеличке «але.»

— Вже розприділили?

— У цих вільні дипломи.

— Тоді в чому річ? Ти ж холостяк…

— Їм пропонують роботу в «Зоні ризику».

— Та-ак, — протягнув Гриша, глибоко вдихнувши. Там дівчата заробляють скажені гроші… Ти ще там не був, не бачив їхніх шоу?

— Ні. Я взагалі не знаю, що то воно за клуб такий? Правда, дівчата дали мені рекламний відеоролик, хочу переглянути, може щось почерпну для себе корисного. Я ж відкриваю у КСК казино…

— Звідти ти нічого не почерпнеш. Там розваги не для простих смертних.

— Звідки знаєш? Може, став «новим українцем»?

— Ні, Несторе, не став, але їхні шоу бачив. Мій давній знайомий, колишній інструктор райкому партії, працівник «Зони ризику» запросив поглянути розваги, як ти кажеш «нових українців»… А клуб, це насамперед нічний заклад з елітним рестораном, вишуканими стравами, першокласною обслугою, естрадою, з напівголими співачками, де лише за вхід беруть двадцять п'ять баксів… Але це не головне, в програмі розваг клубу є конкурси, в яких пропонують відвідувачам випробувати себе… Для тих, хто зацікавиться будь-яким конкурсом є спеціальна кімната, на зразок відеозалу, де за помірну ціну показують тих, хто бере участь у конкурсах.

— І ти де опинився, серед спостерігачів чи серед учасників?

— Серед спостерігачів, звичайно. — І знаєш, кого я там бачив?

— Де там?

— Серед учасників конкурсу.

— Цікаво ж кого.

— Скажу, не повіриш! Нашого колишнього директора, твого «найлєпшого друга» — Яська!

— І що той спідничник там робив?

— А що спідничник уміє? Гвалтував.

— Як це? — здригнувся Нестор, чомусь згадавши афганські жахи, коли озвірілі від крові нелюди ґвалтували жінок та дівчат-підлітків, перед тим як вбити.

— А як ґвалтують? Правда, у клубі усе відбувається по взаємній згоді…

— Чекай, яка згода, коли ґвалтують.

— Ну, учасниця знає, що її намагатимуться зґвалтувати за певний проміжок часу.

— А якщо не зґвалтують? Тобто той, що ґвалтує не вкладеться у час?

— Тоді його на цілий тиждень припнуть до ліжка, й віддадуть для забави п’ятьом лярвам.

— Чекай, як це припнуть, до якого ліжка?

— Бачиш, інтер'єр кімнати, де відбувається цей чудернацький конкурс, обладнаний під студентський гуртожиток: металеві ліжка, шафа, тумбочки, табуретки… Словом, як у справжньому гуртожитку, там його й припнуть наручниками… Ось у кімнату, обладнану під гуртожитську, увійшла дівчина, а можливо й молода жінка, рухлива, широкі стегна, повні груди, з-під короткої суконьки зблискують звабні ноги, сидиш перед екраном і відчуваєш, як твій дурний починає розпирати штанку, так і хочеться опинитись там, побіля неї…

— Тоді в чому річ? — знаючи Гришову пристрасть до жінок, злегка підтрунює Нестор. — Було взяти участь у конкурсі.

— Та ти що! Там знаєш які внески? Щоб купити квиток учасника цього конкурсу, треба мені продати 15! тонн пшениці. Та це ще півбіди, а ну, коли та, котру я собі виберу, володіє чим-небудь, і я не справлюсь, мало того, що пропаде пшениця, мене за тиждень заклюють.

— Але ж ти любиш оте патлате плем'я…

— Е-е, голубе, тільки не п'ять лярв на один раз, і щодня цілий тиждень.

— Траплялися такі випадки?

— Авжеж. Розповідав мені товариш, що його знайомий, коли програв цей конкурс, півроку не міг дивитися на жінок.

— А Ясьо?

— От слухай далі. Пролунала сирена, годинник у кутку екрану почав відлічувати час. Спритна й рухлива дівчина, раз-по-раз вислизає з рук довготелесого Яська. Ось він, ловлячи її, розпанахав навпіл суконьку, вона вмить скинула її, залишившись у бікіні, й тепер ловити її стало ще трудніше. Гасають по кімнаті, все летить шкереберть, перевертаються ліжка, падають зі стіни полички, ось дівчина, приловчившись, врізала ногою нападника у пах, аж присів бідолаха. Та відпочивати ніколи, час катастрофічне зменшується. Знову біганина, дівчина перечепилась ногою за матрац, упала й Ясьо навалився на неї усією своєю вагою. Кілька спроб звільнитися, і вона перестала чинити опір.

— Чому? Для чого ж вона тоді гасала, як ненормальна?

— Бачиш, згідно правил цього конкурсу, коли чоловік протримає одну хвилину притиснутою спиною до підлоги чи ліжка — вона піддається. Гра припиняється. Екран гасне. А переможець отримує своє: учасники займаються сексом.

— Що ж опісля?

— Дівчина отримує гроші, й готова, при бажанні, грати з новим відвідувачем, якщо він вибрав саме її.

— Де власники клубу беруть учасниць?

— У них довгий список, тут безпечніший заробіток, аніж у борделях Турції, Греції чи інших країнах. Будь яка вродлива жінка може прийти усього один раз і підзаробити…

— І що там усі такі конкурси?

— Та ні. Ти маєш плівку, то побачиш усі конкурси, що лоскочуть нерви… Та мені найбільше подобаються ті, де жінки є. Ти ж знаєш, як люблю я оце патлате плем'я… Можеш прийти з дружиною чи коханкою і взяти участь у іншому конкурсі. Досить оригінальному. Тобі затикають вуха, зав'язують очі, а дружину чи коханку роздягають і ставлять її серед десяти інших, однакових на зріст й тілобудову голих жінок, й ти мусиш лише через дотики рук чи якогось восьмого відчуття, вгадати, котра з них твоя.

— Коли не вгадаєш?

— Тоді її віддають хлопцям зі служби безпеки.

— І що вони з нею зроблять?

— Нічого. Вона мусить задовольнити когось із них. Повинен у їхньої чоловічої половини служби безпеки бути стимул до праці, окрім платні. Правда, програна жінка чи коханка має право вибору. Робиться все це під строгим медичним контролем, із запобіжними засобами, без усіляких збочень, якщо цього сама не захоче твоя жінка. За її бажанням до неї пустять двох, а навіть і трьох, яких вона собі уподобала. Перед участю у цьому конкурсі обоє дають розписку, а чоловік має можливість за допомогою прихованої телекамери, заплативши, звичайно, окремо спостерігати за розвагою власної пасії, давши ще одну розписку тримати це в секреті від своєї жінки. Скажи, хіба не лоскоче нерви, коли бачиш, як твоя половина звивається у чиїсь руках, чуєш її солодкі стогони…

— І що, жодна після такого конкурсу не була клепаною?

— Каже товариш, ще не було такого випадку. Можливо бояться потрапити, після скарги дружини, це також обумовлено правилами, на «перевиховання» до рук охоронців. Зрештою, коли ти ревнивий Отелло, то не записуйся у члени, а раз став ним, то дотримуйся розроблених правил поведінки.

— І багато їх там?

— Досить. Вважай, що всі власники отих СІЇ, барів, крамничок не лише з обласного центру, а навіть районів є постійними членами. Ось так і розважаються…

— Гаразд, про моральний не кажу, а юридичний бік справи?

— Клуб зареєстровано, програми затверджені. Тут діє тверде, всупереч назві, правило — немає смертельного ризику. Навіть після найскладніших конкурсів, всі залишаються живими, хіба що злегка підкалічені чи подряпані.

— Ми ж українці, мирна нація, а не якісь там янкі, що прагнуть крові, як це показано у фільмі «Людина, що біжить», — наголошував товариш, показуючи мені черговий конкурс. У спортзалі високо під стелею висить пачка баксів, до яких слід добратись по канату за тридцять секунд. Устигнув — твої гроші, а ні — канат автоматично відчіпляється і ти падаєш на голу підлогу спортзалу… І ще спостеріг мій товариш, що багато членів клубу, раз переживши шок серйозного випробування, стають іншими людьми. Починають цінувати життя, займаються благодійністю, дарують квартири забутим бідним родичам, а чоловіки-егоїсти, після пережитих потрясінь, починають по-іншому ставитись до власної жінки, обожнювати її, ту саму, котру ще вчора готовий був програти в конкурсі…

— Здається мені, — лукавить Нестор, — що тобі не завадило б там випробувати себе…

— Так 15 тон пшениці, — не то жартома, не то всерйоз каже Гриша й просить: — Зупини мені он на тому роздоріжжю.

— Може підкинути додому?

— Та ні, я піду погляну висадки. Он бачиш зеленіють, густі, мов сосновий ліс!

— Що ж, урожаю! Приїжджай на відкриття казино, я запрошення вишлю.

— Приїду з жінкою, з дітьми. Зіграємо кілька партій у більярд. Гадаю не забув ще колишніх наших баталій ледь не до світанку?

— Не забув. Веселі то часи.

— Еге ж. Особливо для мене, коли жінка по два дні не розмовляла, гадаючи, що я в коханки затримуюсь.

— Аж поки сама не прийшла опівночі…

— Ну що ж, бувай! — Гриша відчинив дверцята машини. — А близнючок намагайся затягнути в КСК.

— Старатимуся. Знаєш, я уже бачу в мріях їх у веселковому сяйві кольорів на підмостках сцени…

— Що ж, спасибі, що підвіз, — тисне руку й, хряснувши дверцятами, йде на своє поле.

Нестор увімкнув швидкість, і постать колишнього парторга, нині процвітаючого фермера, що крокував обніжком, почала зменшуватися, маліти…

Нестор стояв у своєму кабінеті біля навстіж розчиненого вікна, дивився униз на акуратні пірамідки темно-зелених туй, і думав, після щойно переглянутого відеоролика про клуб «Зона ризику», що ж він зможе протиставити отому паскудству? До вуха, з суміжної кімнати для гурткової роботи, доносились звуки акордеона й дитячі голосочки, що виводили гаму. На тлі чистих дискантів ще контрастніше проявлялась картина апокаліпсису української культури, в час, коли мелодійну пісню витискає низькопробна «попса», мудру книжку — бульварні романи, а економічна розруха й параліч влади лише поглиблюють ці процеси.

Ураз Нестор завважує на стежині, що плентається впоперек шкільного саду, натоптувану постать голови профкому й фігурку… Надійки.

— Оце так, — промимрив і пішов назустріч гостям.

— Добрий день, сину! — ще здалеку вітається Попель. — Познайомся: Надійка Сиволапка.

— Дуже приємно: Нестор! — хлопець подав дівчині руку. В обох з очей ледь не бризкають краплі сміху, та заклопотаний голова цього не помічає.

— Вона щойно закінчила бібліотечний відділ Трибільського училища культури й буде працювати у нас.

— Ой, Іване Михайловичу, ви навіть собі не можете уявити, який я радий цьому вашому повідомленню! — насправді радіє Нестор, бо збитошна дівчина й там, в училищі культури, навішала «локшини на вуха», що їде на роботу в свій Самборів.

— Надійка — донька сестри моєї дружини, й тепер, сину, зможеш утворити ще гурток бального танцю. Надійка, ти не зважай на фах бібліотекаря, ще прекрасний хореограф… А бачив би, як вона сама танцює! А ще зможе організувати й провести серед наших сільських дівчат конкурс краси.

— Та це ж якийсь самородок! — заледве утримується хлопець, аби не розсміятися. — Справжній вундеркінд, вірніше вундермитхен…

— Ти що, маєш у цьому сумнів? — мабуть, вловлює заклопотаний голова нотки іронії у голосі Нестора й докірливо косує на нього оком.

— То ви запропонували їй у нас роботу?

— Що там запропонував. Скажу тобі по секрету, спеціально тримав у нашій профбібліотеці місце, заки вона закінчить училище. Пощо має десь, бідолаха, тинятись по світу? А тут, як вдома. Тут вона народилась і жила, аж поки не перебрались у місто…

— Тепер житиме у вас?

— Звичайно… Правда, мушу тебе застерегти, вона дівчина з норовом, але сподіваюсь, що порозумієтесь. Вона трудяга…

— Коли перебиратиме бібліотеку?

— Скоро. Поїде додому відпочити після навчання і першого серпня приступить.

Попель поглянув на годинник.

— У мене засідання профкому. То ти, як господар, покажи їй наш КСК, коли вона тут жила, його ще в планах навіть не було.

— Хіба ніколи не приїжджала до вас у гості?

— Ні, чому, приїжджала, навіть на танці сюди бігала… Але це було одне, приїхала — поїхала, а тепер їй тут жити й працювати… Ну, я мушу бігти, — зробив кілька кроків й обернувся. — А ти гляди, не ображай отут її.

— Та що ви, я ж стерегтиму, як зіницю ока! Такий скарб, таке сонечко, — він міцно обняв дівчину й вони розцілувались, а у ошелешеного Попеля очі ледь рогом не стали. Він якусь мить простовбичив, тоді стенув плечима й заквапився на своє засідання.

— Що ж тебе принесло? Справді на оглядини? І це не чергова твоя витівка?

— Ні, Несторе. Я справді тут працюватиму, багата бібліотека. Вже сьогодні здала документи й заяву директору радгоспу.

— А що сестрички?

— Підуть до тебе, але теж поїдуть на деякий час додому.

— Ти хоч би заяви від них прихопила, аби я був впевнений…

— Вони самі привезуть. Ми ж збирались усі разом, та їх несподівано узяли на чергування.

— Могли ж відмовитися.

— Могли, але послуга за послугу… Клуб у скруті завжди допоможе нам… Не журися, ми в Триболях пробудемо ще три дні, докінчимо ремонт, аж тоді роз'їдемось… Я могла й з ними завтра приїхати, але мені терміново потрібний, зі стоп'ятидесяти відсотковою гарантією фотоапарат. Ти зможеш мені допомогти?

— Може відеокамеру?

— Ні, фотоапарат.

— Де вестиметься зйомка?

— Це секрет.

— Я не про це. У приміщенні чи на пленері?

— У приміщенні.

— Я дам тобі портативний «Кодак». Вмонтовано спалах, автоматичний відсік витримки та протягання плівки, ширококутний об’єктив…

— Підійде. Особливо добре, що ширококутний об'єктив.

— Ти назад чим їхатимеш?

— Автобусом.

— Якщо не заперечуєш, то я відвезу тебе.

— Не заперечую… А тепер показуй свої володіння, — взяла Нестора під руку. — Звідки почнемо?

— Он з того корпусу, там спортивний зал й плавальний басейн.

— Тоді ходімо.