У тиху серпневу ніч, над принишклим селом, стомленою спекою землею, крізь навстіж відчинені вікна, лине з танцювального залу пісня у чудовому виконанні солістів гурту «Тихий дощ» Стефанії Шолудяк та Павла Доскоча. У вакханалії спалахів різнобарвних ліхтарів італійської світломузикальної установки, кружляють пари, пливучи на легеньких хвилях такого старого й такого вічно юного вальсу…
А в кабінеті Нестора, як у фронтовому штабі, витають слова: «напад», «контратака», «оточення», «знешкодження»… Ще і ще раз уточнюються варіанти можливого розвитку подій, якщо справді соловейки налетять на КСК. Усі з нетерпінням чекають повідомлення, як на фронті донесення розвідки, із залізничного переїзду за півтора кілометра від Вишеньок, де виставлено дозір. Над розгорнутою переносною радіостанцією чергує Василь Смичак.
Ось, нарешті щось клацнуло, зашипіло й у гучномовці забринів Тарасів голос.
— Несторе Григоровичу, щойно проскочили! Шість тачок, це щонайменше півкопи рил… Ми за ними…
— Дійте! Як тільки в'їдуть на територію КСК, закривайте капкан.
— «Кобза», я «Струна», — почав Василь. — Повідомлення чув?
— «Струна», «Кобза» на зв'язку, все чув. Уже сиджу в кабіні «Камаза».
— «Чуб», я — «Струна». Як у тебе?
— «Струна», «Чуб» стирчить з кабіни «Кіровця».
— Ждіть команди від Тараса, кінець зв'язку.
— Ну, друзі, як що це справді соловейки, а не просто випадкова група легківок, то через хвилину-півтори, вони вже будуть тут. Можливо, ще все обійдеться миром. «Беркут», Василю, викликай, як розпочнеться бійка. Діємо, особливо на початку, строго за планом: усі тихі, смирні, налякані до смерті овечки. І щоби соловейки не робили, ніхто передчасно не ув'язується. Розпочне Сиволапка, це й буде сигналом для вас усіх!
— Несторе, їдуть! — кивнув Василь на монітор, де вже гойдалися відблиски фар.
Сподіваючись на соловейків, Василь, зі своїми гуртківцями, змонтував ще одне «телеоко» на в'їзді до суточків, що вели до КСК. Виїхати назад звідси можна було лише цією ж вуличкою, або прошмигнути у просвітку повз корпуси КСК — просто в поле. Цим і вирішили вони скористатись, утворивши «капкан».
Вискочивши з вулички, легковички, мов для параду, вишикувались на площі перед входом до КСК. Одночасно, наче крила в хрущів, почали розпростиратись на обабіч дверцята, й на площу висипало біля тридцяти лобуряків. Група, десь у півтора десятка, направилась до вхідних дверей, а решта, перебіжками, почали розсмоктуватися попід розчинені вікна танцювального залу.
— Ну й жуки! — вигукнув Грицько. — Ти бачив, Василю, що вони собі гадають? Сподіваються, що ми коміть-голів будемо втікати крізь вікна…
— Пора! — сказав Нестор. — Ще раз нагадую: жодних передчасних дій! Усі смирні, тихі…
— Ягнятка! — сміється енергійний Грицько. — Все, Несторе Григоровичу, зіграємо, як по нотах! Ето будет їх послєдній решітєльний бой!
— Прошу, Грицю, тільки зі своєю вдачею не зарвися передчасно! Пам'ятай — розпочинає Сиволапка…
— Ну, соколи! — командує Грицько й півтори десятка «сакурівців» зводяться на ноги. — За мною!
— Сокіл солов'ю не товариш! — кинув навздогін репліку Михайло.
— Василю, як відеосистема? — ніяк не вгамується Нестор.
— Працює у режимі запису.
— Що ж, сестрички, ходімо! Ти, Неоніло, мигцем змінюй у дверях контролера, а ти, Зоряно, — в танцзал, — розпорядився Нестор, коли «сакурівці» безгучно розсмокталися в численних лабіринтах КСК, аби в потрібний момент дати відсіч соловейкам. Ще раз глипнув на монітор — з десяток здоровенних рил уже піднімались сходами до парадного входу.
Перша дія розпочалася…
Пливуть, кружляють у вальсі пари.
Неоніла вже стоїть на місці контролера, у дверях до танцзали. Нестор причаївся у закутку на сходах, що ведуть з другого поверху до фойє, і спостерігає за вхідними дверима.
Ось група соловейків укотилась до середини й розбрелась по фойє, четверо, ігноруючи Неонілу, намагаються увійти до танцзали.
— Е-е, перепрошую! — Неоніла перед самим носом зачинила двері. — У нас вхід по квитках. Он — каса.
— Потім, кицюнько, потім, — здоровенний гевал міряє зверху вниз зугарну постать дівчини й широко усміхається. — Ми тільки глянемо…
— Нема на що глядіти, це ж не концерт, — впирається дівчина.
— На вроду тутешніх кицьок позиримо…
— Візьміть квитки й зирте хоч до ранку.
— А ти не піддатлива, хоч і вродлива…
— Ану, брись отсюдова! — опецькуватий з таранкуватим лицем замахнувся, мов довбешкою, на дівчину рукою і вона, зробивши на лиці смертельний переляк, відскочила від нього й плачливим голосом скривдженої дитини загукала:
— Несторе Григоровичу! Несторе Григоровичу-у!
— Що сталося? — збіг зі сходів хлопець.
— Ось ці, четверо, — добре грає роль переляканої Неоніла, — прорвались без квитків…
— Заспокойся! — Нестор гладить дівчину по плечі, вловлює в оці бадьорий вогник, вступає услід за четвіркою до танцювальної зали, встигає краєм ока завважити, як кілька тіней, що знаходились у фойє, потягнулось за ними. Неоніла, переступивши поріг, зупиняється збоку дверей і, підперши лівою рукою щоку, вже готова щомиті блокувати вихід.
— Агов, панове! — гукнув Нестор у спину четвірці. Враз, на півслові увірвалась пісня, стихла музика, спалахнуло верхнє світло й танцюючі пари застигли у подиві.
— Хто ви такі? Чому, не берете квитки, ображаєте контролера…
— А ти що за єден? — повернув до нього мармизу таранкуватий.
— Директор КСК.
— Ага, це добре. Ти саме нам і потрібний!
Тіні, що тягнулись за Нестором, підскочили до нього, скрутили назад руки, а гевал, з кривим носом на вуграстому обличчі, тицьнув під ніс фотографію.
— Де оця сука?
— Прошу вибирати вирази, ви ж у будинку культури.
— Послушай, дєрєвєнщіна, культурой мінє мозгов не кампастіруй, а гаварі де вона? — прийшов на поміч гевалу таранкуватий.
— Я такої не знаю.
— Не врі, мать твою…
— Зачекай, Барсе, — з-за спини Нестора з'явився Ромчик, що дотепер десь никав непоміченим.
«Ага, ось і ти, голубчику! — тішиться подумки Нестор, бо все йде, як вони й передбачали. — Зараз ти отримаєш свою „суджену“, потерпи ще трошки».
— Ми справді люди цивілізовані й знаходимося у колишній обласній гордості-показусі: сільському КСК, котрий нині очолює майже відомий письменник І.Грек.
— Доброго тобі вечора, Жоро! — вітається Нестор. — Як самопочуття?
— Коли по-чесному, то хреново! Давай домовимося по хорошому. Ти віддаєш її мені, й ми швиденько змотуємося.
— Її тут немає. Поїхала додому.
— Ай, Несторе, негарно. Я ж по щирості, а ти вудила закусив. Не треба цього, адже сам знаєш, що залишиться від твого КСК.
— Правду кажу, нема її тут.
— Ти чо, не відіш? Он жє не понімаєт человеческого язика! — випхався знову наперед таранкуватий і з розмаху тріснув Нестора в лице.
Компанія весело заржала, навколо них утворилось велике коло — усі танцюристи принишкли, притислись попід стіни, й мов уклякли.
— Ну, згадав?! — вишкірився таранкуватий. — Кажи, де вона, а то счас усе перевернем…
— Скільки разів ще потрібно повторити, аби дійшло до вас, що її тут нема.
— Ну й тупуватий же ти, а єщо борзопєісєц! — підступив до них кривоносий і став демонстративно натягувати на пальці масивний кастет. — Скажеш, чи попросити?
— Тут я! — чистим сопрано злетів над занімілою залою Надійчин голосок.
— О, моє серденько! — вигукнув Ромчик-Жора. — Знала б ти лише, як я за тобою скучив! Ну, тюпай до мене, кицю, тюпай…
— А я за тобою як! А ти і не телефонуєш, і не приїздиш! — дівчина сплигнула з естради й рушила до них.
— Надю, не йди, утікай! — далі грає Нестор.
— Закрой стручок! — гаркнув таранкуватий, розпустивши руки, наче справді збирався зловити кицьку й навприсядки пішов назустріч дівчині. — Киць, киць…
Очі в нього захлано горіли, мармиза плавилась в улесливості, а Надійка ступала пружним граціозним кроком з легкою усмішечкою на ледь зблідлому лиці. Нестор добре знав ціну отій посмішечці, коли всі сили, вся енергія концентрується для нанесення одного єдиного удару, й навіть дещо співчував таранкуватому.
Наблизившись на потрібну відстань, Надійка, мов дзиґа, крутнулась на лівій нозі, й правою врізала нападника по таранкуватій пиці! Бризнули шмарки, туша беркицнулась назадгусь, і по залу рознісся сморід.
Ті, що тримали Нестора, з подиву, аж роти роззявили й цієї ж миті скорчились на підлозі від його ударів.
Останнє, що запам’ятав Ромчик, це, як удруге, мов блискавка, спалахнула перед очима Надійчина нога, вдарив грім, якась невидима сила відірвала від землі й він полетів у безвість.
«Один — нуль! Третій раунд!» — сяйнуло й згасло в свідомості…
Ті, що товпились за вхідними дверима, рвонули на допомогу в середину зали, та знову, майже одночасно, залпами, мов постріли, ляснули удари, двоє розпростерлись ниць, а ще двоє відлетіло аж під стіни й скорчились від болю. Це близнючки продемонстрували свою майстерність.
У наступні миті усі четверо кількома ударами поклали на землю решту нападників, що були у середині… Усе йшло, як і було задумано, лише одного не врахував Нестор — ті, що знаходились у танцзалі, враз вийшли із заціпеніння, зірвалися зі своїх місць і почали гамселити соловейків чим попало. Дівчата позривали з ніг туфлі й лупцювали ними, як праниками. Били осатаніло, до нестями, аж поки соловейки перестали подавати ознаки життя…
Ті, що чатували під вікнами, рвонулись на поміч і напоролись на Грицькову групу. Зрозумівши, що непереливки, кинулись до автомашин. Заляскали дверцята, заревли мотори й перша легківка шмигнула у вуличку, але там, перегородивши її впоперек, стояв камазівський самоскид. Заверещали гальма, легківки розвернулись й шарахнулись у другу сторону, та просвіт — виїзд у поле — між корпусами КСК надійно заблокував «Кіровець»…
Лускали лобові скла, тріщали щелепи, знетямлених соловейків витягували з машин. Найбільше перепадало тим, хто устиг схопити в руки приготовлені заздалегідь металевий прут, чи кусок ланцюга…
Через десяток хвилин сакурівці, під командою Грицька, заспокоїли всіх.
Коли приїхав «Беркут», у танцзалі, в переливах світляних барв, кружляли пари. Крізь навстіж відчинені вікна линула у вечірнє небо бадьора мелодія у виконанні Стефанії Шолудяк і Павла Доскоча…
З роз'юшеними носами, вибитими зубами, потовченими, а, можливо, й поламаними ребрами, міцно зв'язані за руки та ноги, соловейки шеренгою лежали під вікнами танцзалу на прохолодній травичці, й насолоджувались майстерністю співу гурту «Тихий дощ».
Не було серед них лише одного Ромчика-Жори…