Жартівники

37

Робочий день закінчився. Іллярій скинув халат, причесався перед дзеркалом і намірявся іти, коли в двері постукали.

— Заходьте!

Поріг переступив молодий чоловік з виразними очима, що як зорі, світилися крупинками карих іскорок. За ним — синьоока пишногруда молодиця з вогкими, повними чуття вустами на вродливому обличчі, вела за руку хлопчика у великій шапці кучерявого волосся.

— Чим можу служити?

— Нічим! — чоловік підступив до столу, поклав пляшку шампанського й коробку цукерок. — Ми от були в місті, вирішили вступити і подякувати вам.

— Мені, за що?

І враз Іллярій пригадав, як ранньої весни, ці двоє, вихудлі, змучені горем істоти, дивились на нього з розпачем, як на останній порятунок, а він, відчуваючи свою безпорадність, через брак необхідного обладнання, нічим не міг запобігти їхньому горю.

— Вибачте, ви так змінились, що й не впізнав зразу.

— Завдяки вам, професоре, та милосердним людям, ми воскресли. Ось наш синочок!

Хлопчина вийшов наперед, не відпускаючи маминої руки, примружив одне око, й запанібратськи підморгнув професорові. Усі дружньо засміялись.

— Можу сказати, що там, похвалитись, що вже сьогодні подібному лихові я зміг би зарадити й в нашій клініці. До речі, ви може маєте з собою синову справу?

— Звичайно, — чоловік подав професорові товстий пакет. Іллярій швидко погортав, у кількох місцях затримався, помугикав щось собі під ніс, а тоді повернув.

— Прекрасно! Тепер до сто літ житиме. Чи не так, козаче?

— До двісті! — поправив хлопчина й додав. — Я не козак, а Стефанко.

— А цукерки, Стефанку, любиш?

— Люблю.

— Тоді візьми, — Іллярій подав малому подаровану коробку цукерок. — А ви заберіть шампанське…

— Та що ви, професоре! Що шампанське в порівнянні з оцим дивом! — жінка взяла сина на руки. — Скажи професорові дякую.

— Данке шон!

— Рости великий! — усміхається професор і не дивується з хлопчини, що майже півроку перебував на лікуванні у німецькій клініці.

— Вибачте нам, професоре, ми від щирого серця, — глухо озвався чоловік, відмовляючись узяти назад шампанське, — на щось більше…

— А Господі! — похопившись, вигукнув професор. — Та хіба я про це!

Він відчинив дверцята шафи, вийняв фужери, розкоркував пляшку й наповнив їх.

— За здоров'я вашого сина, за ваше сімейне щастя і за майбутнє благополуччя для нас усіх! — тихий подзвін розлився у кабінеті.

— Ну, ми підемо, — по хвилі сказала молодиця. — А то, аби часом, наш автобус не втік.

— Ходімо, я вас підвезу на автостанцію.

— Та що ви, професоре!

— Ходімо, ходімо, мені ж додому їхати повз автостанцію…

Щось сьогодні Аду турбувало — Іллярій це зрозумів, лише переступив поріг будинку: на ще не зів'ялому виді дружини вляглася тінь смути.

— Вечеряти будеш? — зустріла у дверях.

— Щось не хочеться зараз. Може трохи пізніше. Роман уже повечеряв? — пильно поглянув на Аду.

— Його нема, поїхав кудись. Ну з'їж хоч що-небудь, дивися, як ти з отою клінікою змарнів.

— Скоро поправлюсь, уже все позаду… А зрештою, зроби мені кави.

— До кабінету чи вип'єш на кухні?

— Ходімо на кухню.

— Іллярію, я хочу з тобою поговорити, — почала несміливо Ада, запаливши конфорку на газовій плитці. — Про Романа. Дивний він якийсь став…

— Та невже? — кинув гострої іронії з-під кущуватих брів. — І коли ти це завважила?

— Я серйозно.

— І я серйозно! Цілий рік те й роблю, що намагаюсь серйозно на вас вплинути, і ніяк це мені не вдається. Весь час тільки чую від тебе: «Дитина… дитина…» А ти хоч знаєш, де зараз твоя дитина?

— Казала ж тобі, що поїхав.

— Куди, з ким, ти цим поцікавилась?

— Не маленький же! Треба ж розвіятись, дитині, після такого скандалу.

— Еге ж розвіятись! Дуже вже це його пече: йому хотілось в Канари, а не дружини. Сам мені в цьому признався. І давно поїхав?

— Зразу пополудні. Іллярію, з ним справді щось коїться. Нехай раніше були пустощі, а тепер він став неврівноваженим, дивним. Сьогодні, чогось никав по всіх кімнатах, а то подовгу стояв у задумі, втупившись в одну точку… Як тільки вчув шум машини, кулею вилетів з хати! Ох, не подобається мені ця його нова компанія! А ти, бачу я, зовсім збайдужів до нього, й цим потураєш у всьому.

— Еге ж, потураю! Цікаво, хто йому позавчора дав сто п'ятдесят баксів?

— Ну, я дала…

— Цікавилась нащо?

— Казав, у казино заборгував.

— Ну й молодчина! А тепер поцікався у мене, нащо були ці гроші йому потрібні? Гадаєш, він їх у мене не канючив? Ти хоча туманне поняття маєш, де він зараз перебуває і що робить?

— Звідки мені знати! Тільки чує моє серце, що з ним щось не все гаразд.

— Добре воно чує! Та, на жаль, трохи запізно проросло в ньому це почуття тривоги. Він, з бандою якогось Флібустьєра, поїхав грабувати будинок культури в село Вишеньки.

— Як грабувати?

— А як грабують? Влітають у зал серед розпалу танців, під страхом зброї ставлять усіх лицем до стіни і здирають годинники, кульчики, персні, дорогі кофти, шапки, куртки, взуття і змиваються… Ти коли-небудь чула про банду соловейків?

— На базарі… Якась жінка розповідала… Там ще одного хлопця з їхнього села вбили…

— Ну от! А зараз твій син може вже душить за горло якусь нещасну жертву!

— Іллярію! — скрикнула Ада й безсило опустилась на кухонну табуретку. — Як ти можеш!

— Можу! Закони банди жорстокі, новачка випробовують на вірність і доручають у першій же справі довести її ділом. Я довго й вперто намагаюсь зупинити Романа, а ти все, через свою сліпу любов, йдеш мені наперекір! — Іллярій підійшов до плити й вимкнув газ. — Не дала б ти йому грошей, він не взнав би адреси дівчини, а не знаючи, сидів би десь у кнайпі, чи вештався містом.

— Якої ще дівчини?

— А тієї самої, що весною тріснула його щипцями по башці й втекла з дачі, а оце недавно піднесла Антоніні весільний дарунок…

— Чого ж він ще від неї хоче?

— Відкрутити голову! Правда, як я розумію, чужими руками. А тим покидькам це зробити, як раз плюнути. За гроші вони рідного батька заріжуть.

— Хіба у тієї дівчини є такі великі гроші?

— Господи! — стогне Іллярій. — За гроші твого сина. Вірніше, за твої гроші! До речі, він у тебе багато на цей раз виканючив?

— Просив п'ятсот баксів.

— Ось бачиш! Це бандитська вартість людського життя! І ти дала йому їх?

— Звідки вони в мене?

— Приобіцяла?

Ада опустивши голову, підвелась з табуретки, підступила до плити й стала готувати каву. Лице її палало.

— Невже насправді вони хочуть вбити дівчину?

— Це залежатиме від настрою твого сина! А він обіцявся переді мною, відкрутити їй голову.

— Господи! То чому ти сидиш і нічого не робиш?

— А що маю робити?

— Як що! Виклич міліцію!

— І що їй сказати? Що мій син у складі банди соловейків поїхав грабувати, а, можливо, й убивати?

— А що ж тепер буде? — великі очі наповнились слізьми, котрі от-от рясним дощем поллються на землю. — Іллярію, та зроби щось! Може ще не пізно?

— Заспокойся, — сказав розважливо. Йому стало жаль Аду, що в порівнянні з його віком, життєвим досвідом, була теж ще дитиною. — Я вже зробив усе що міг! Готуй каву, ідемо в кабінет і будемо ждати.

— Ждати?! На що, Іллярію ждати?

— Якщо все складеться так, як передбачалось, то з Романом і тією дівчиною нічого не станеться.

— Ти в цьому певен?

— Я певен у людині, котра пообіцяла мені це. Наберися терпіння, мила, — розчулився Іллярій і цілуючи Аду в лице, відчув під губами солоний присмак сліз. — Справді, все буде гаразд!

У кабінеті Ада вмістилась на канапі, підкупивши під себе ноги, задумалась, на личко вибилась осмута, куточки вуст опустилися. Складалось враження, що всю зграбну постать чавив невидимий тягар.

Чекати довелось довго. Лише десь пів на першу, коли Ада, скрутившись калачиком міцно спала, а Іллярій намагався зрозуміти зміст того, що читали очі, тишу розітнув міжміський дзвінок. Ада схопилась на канапі й залупала з спросоння очима, як сова на світлі.

— Слухаю. Ага. Трошки пом'ятий? Це піде йому лише на користь! Обезболююче? Прихоплю… Що? Ні, виїжджаємо негайно… Коли зачиняєтесь? О другій? — Іллярій зиркнув на годинника, — хвилин через сорок будемо.

— Збирайся, ідемо! — поклав Іллярій трубку. — Заберемо своє чадо.

— Заберемо? З ним що, не все гаразд?

— Трохи… Може хоч це його спам’ятає?

— Спам'ятає! Це я тобі обіцяю, — враз весело сказала Ада, з плечей якої наче гора звалилась.

— Еге ж… А як поплачеться тобі в камізельку, знову будеш потурати…

Було за північ, коли з тихенького завулочка виїхала пошарпана професорова «Лада», вилетіла на автостраду й мимо клубу «Зона ризику», Дачного соціалізму, взяла курс на велике осяйне коло місяця, що висів над обрієм, зачепившись краєм за зазубні старовинної фортеці княжого міста Триболі…