Жартівники

34

— Розминка закінчена, всім спасибі! — скомандував Нестор, почекав, поки всі розсядуться на гімнастичних лавах. — Сьогодні опрацюємо основні блоки захисту, від ударів знизу, але спершу дозвольте представити вам нового тренера вашої групи Зоряну Боднарчук.

Всі враз скерували свої погляди в дальній куток спортивного залу, де, звісивши з купи матраців засмаглі, в коричневих босоніжках ноги, сиділа чорнява дівчина, що прийшла разом з Нестором, і під час їхньої півгодинної розминки читала книжку.

— На маєш! — косує оком на зугарну постать вчорашній солдат пограничної служби, міцної тілобудови парубок, і на гарний вид вибивається розчарування. — Ви це серйозно, Несторе Григоровичу? Та я її, як муху розчавлю ненароком, лише своєю вагою.

— Люблю відчайдухів! — Зоряна скидає босоніжки й виходить на килим. — Прошу до мене.

— Вибачте, дівчино, але я не хочу брати гріха на душу. Запросіть Тараса, він удвічі легший за мене.

— Свисни, Ванька, ти дурніший! — огризається Тарас. — Нахвалився, то йди і чави.

— Що ж, «єслі женщіна просіт», — парубок глибоко зітхнув, підморгнув товаришам і в перевалочку попрямував у центр килиму, зробив поклін і зробив основну стійку.

— Тебе як звати? — відповівши на поклін, цікавиться дівчина.

— Григорій. Просто Грицько.

— Скажи, Грицю, ти твердо засвоїв попередні уроки?

— Авжеж.

— Всім увага! Ми зараз нагадаємо основні блоки захисту від ударів зверху й збоку. Ото ж, Грицю, ти б'єш, а я захищаюсь.

— А може навпаки? — починає фліртувати хлопець з новим, молодшим за віком, тренером.

— Тобі ще вчитись і вчитись, аби поставити блок моїм ударам. То ж поки побережи себе.

— Та невже? — не йме віри, що ось таке «курчатко», як він подумки назвав про себе Зоряну, може справді щось йому заподіяти. — Хотів би я це побачити.

— Ще матимеш час.

— Але…

— Все, по розмові! Урок почався, працюй будь ласка, Грицю, працюй, — владно наказала дівчина.

Вона стоїть від хлопця на відстані в якогось півтора метра, спокійна, розслаблена, підперла однією рукою щоку, поклавши другу на пояс і, порівняно зі статурою хлопця, виглядає дівчиськом, правда ладно скроєним й достобіса вродливим, мабуть саме це й збиває з пантелику й Грицько ніяк не наважується зробити перший крок.

— Я не можу, — щиро зізнається і переступає з ноги на ногу.

— Що не можеш?

— Вдарити не можу… ви хоч і тренер, але дівчина, до того ж гарненька, а я страх як люблю гарненьких. Все своє свідоме життя боронив дівчат, а тепер мушу вдарити… Куди бити, чим, як?

— Ну, що ти як шмата! — Зоряна зробила випад і пацнула розпростертою долонею по виду. — Ну ж бо бий, а ні, то вдарю по-справжньому.

— Якщо так — начувайтесь! — він затанцював, роблячи оманливі випади, а тоді б'є збоку по корпусу ногою. Зоряна уникає удару, підсікає опорну ногу, й він, під лункі оплески присутніх, падає на спину. Зірвавшись на ноги, цілиться стиснутим кулаком в обличчя. Вона перехоплює руку, й красивим прийомом перекидає парубка через себе, притримуючи, аби зменшити силу удару від падіння.

— Досить, Грицю, спасибі! — ще після кількох невдалих спроб ударити знизу, зверху, збоку, підсумовує Зоряна й звертається до всіх. — Ось ви мали змогу переконатися, що за досконалого володіння технікою захисту, а це, насамперед повинно стосуватися дівчат, ви зможете при першій же спробі нейтралізувати чи то звичайного хулігана, чи ґвалтівника. Що ж робити далі, ми будемо розучувати… Несторе Григоровичу, що вони ще знають?

— Нічого, окрім способів захисту від ударів збоку та зверху… Правда Григорій, Тарас, Василь, Іван, он і Михайлик ще, знають багато дечого, але безсистемне, шматками. Вони й складуть наш кістяк команди, котра поїде восени на змагання…

Поки Нестор говорив, Грицько, як кішка до горобця, підкрався до Зоряни ззаду й схопив руками за шию. Дівчина блискавично зігнулась, штовхнула тазом, упала на нього згори спиною і за усіма правилами зробила больовий прийом. Хлопець дико, як поранений звір, заричав, щосили замолотив рукою по килимові й замолився.

— Ой, Зоряно, мамцю моя, відпустіть! Досить!

Зоряна красивим акробатичним стрибком звелась на ноги, подала руку й допомогла піднятися з килиму.

— Не жартуй більше!

— Не буду. Прошу вибачити, я повністю визнаю свою провину.

— Яку?

— Що мені ще не під силу розчавити вас. Спасибі за науку! — він наблизився до дівчини, й під гучні оплески поцілував у руку. — 3 цієї миті я визнаю вас як свого наставника.

— Що ж, продовжимо заняття. Стали всі по парах. Тарас, Іван, прошу до мене…

— Успіхів вам! — бажає Нестор. — Бачу, всі тепер переконалися, що Зоряна не лише вчителька танців, але знаючий тренер. Прошу любити й поважати.

— Що ж, любити можна, — кидає репліку Грицько. — От страшнувато бути її хлопцем, а тим більше чоловіком. На цю роль, хіба що ви підішли б Несторе Григоровичу.

— Та ти що Грицю! — заперечує Тарас. — Уяви собі картину, що творитиметься у хаті, коли поміж ними виникне сварка! Ні, чоловіком у нашої Зоряни мусить бути тихе, покірне телятко, таке, як я, наприклад. Скажіть, Зоряно, ви б пішла за мене заміж?

— Це ж так несподівано, — усміхається дівчина. — Треба подумати.

— Подумайте, звичайно, що подумайте… Я — одинак, у мене двоповерхова хата, «Мерседес», а про портрет мій і говорити нічого — Ален Делон!

— Завтра прийду на оглядини, — обіцяє великодушно. — А зараз працюємо…

— Несторе Григоровичу! — з кінця довгого коридору загукав керівник ВІА, лише він устромив ключа у двері кабінету. — Ви кудись йдете?

— Та ні, прийшов.

— Можна до вас на хвилинку?

— Заходь, Павле.

— Кави хочеш? — ввімкнув Нестор самовар з водою.

— Ні, спасибі, тут така справа… Я помагав Надійці наводити порядок у бібліотеці й наткнувся у журналі «Київ» на добірку поезій Віктора Баранова, й, коли прочитав його вірш «До українців», хвилини зо дві не міг промовити слова… Ви знайомі з творчістю цього поета? Ось тут на шостій сторінці, — Павло подав Нестерові одинадцяте число журналу за 1990 рік. — То не вірш, оголений нерв! Наш національний біль! Дивуюсь, як це ж досить цього вірша не помітили. То як Гімн, як набат, і він має стати щоденною молитвою, як Отче Наш, для кожного українця, він, як попіл Клааса мусить стукати в кожне серце… А під силу це зробити лише пісні! Повірте мені, я, мов корок з роздротованої пляшки, вилетів від Надійки, сів до піаніно й блискавично текст ліг на музику, котра, здається, гучала вже давно в моєму серці, гучала можливо від дня мого народження…

Послухайте, що з того вийшло. Вірш, як на пісню, трохи задовгий, десять куплетів, але викинути нічого не можна, що дуже рідко трапляється… Ось послухайте хоча би оце, — тихо, але натхненно, заспівав Павло приємним баритоном:

— Ну, як вам, Несторе Григоровичу? — Павло замовк, дивився на Нестора, завважував як змінювався вираз його обличчя, коли той учитувався у текст вірша.

— Так, Павле, пісня справді вдала.

— Включимо й до програми святкового концерту?

— Авжеж.

— Тоді я побіг.

У самоварі закипіла вода. Нестор вчинив каву, сів до столу й поклав перед собою журнал. Щодалі читав, то відчував, як тиха творча заздрість пробуджується у душі до цього поета. На одному подихові дочитав…, закрив журнал, незмигно дивився поперед себе й думав, що поетам все таки легше упхати в свої твори актуальну публіцистику, чого не зробиш у белетристиці: доки прозовий твір напишеться, доки дійде до читача, — втратить актуальність. А тут ось кілька віршованих рядків, сторінка журналу чи газети, і вже перо — багнет!

У двері постукали.

— Заходьте.

— От добре, що я тебе, нарешті, спіймав! — Василь Смичак тисне руку. — Така от справа: обласний радіоклуб, на честь другої річниці від дня проголошення Незалежності, проводить змагання «Полювання на лисиць». Цікавились, чи я не зможу виставити своїх «мисливців»? От і хочу з тобою порадитись.

— А наші, що вже можуть змагатися?

— Можуть! Правда, на призові місця не сподіваюсь, але у хвості не будемо…

— Гаразд, Василю, заявляй!

— Можна? — у двері просунулась голова повнуватого на виді хлопця, що був старостою шахового гуртка, котрий за браком серйозних суперників, уже з десяток літ поспіль грає у турнірах за листуванням.

— Заходь, Сергію, заходь.

— Здоров, Радіоль! — вітається він зі Смичаком. — Ще не спіймав в ефірі якої француженки, чи американки?

— Спіймав! Тільки нічим добратися. Може позичиш коня?

— А ти її до нас у гості запроси, у них же гроші кури не гребуть, мають за що роз'їздити по всьому світу. Га, Несторе Григоровичу, ото був клас! Наш Василь і француженка… Гляди тільки, аби не попалась чорна, як чобіт, та ще й з товстими, мов п'явки, губами… А я ось з чим до вас, Несторе Григоровичу. Філько тричі підряд пропустив турнір. То що з ним зробити? Виключити з секції, чи в не зіграних партіях поставити програш?

— Що з ним, може захворів?

— Де там! У танцювальний утік… Неоніла Прокопівна його переманила.

— Що вдієш, — зітхнув Нестор і подумав, що ще не один учасник, насамперед з хлопців, утече в гуртки, де керують близнючки. — А щодо Філька, ти шаховий кодекс знаєш? Ото й дій згідно з ним…

— І ще, останній тур я хочу перенести з неділі на середу, акурат випадає свято Спаса, й зекономимо кілька днів. Я хочу, аби в районі встигнули виписати класифікаційні квитки до 24 серпня. Щоб урочисто, під фанфари, їх вручити разом з присвоєнням спортивного розряду…

— Перенось… Щодо квитків, то мій клопіт, ти вчасно здай таблицю й фотографії. А щоб більше не втікали, скажи, що всім, під час свята будуть вручені призи. Як індивідуальні, так і колективні. Зокрема для вашої секції таким колективним призом будуть демонстраційні дошки, шахові столики та годинники. Коли ж наша секція займе бодай третє місце в районних змаганнях, їй призом буде комп'ютер. Це слово Біляка, а він слів на вітер не кидає…

— Оце клас!

— Ще щось у тебе є? Нема? Тоді, хлопці, йдіть, я ще попрацюю над сценарієм. Не забудьте, усі збираємося о восьмій у кабінеті художнього керівника.

— Пацанчики, привіт! — зіштовхується у дверях з хлопцями, секретарка директора радгоспу Стефка. — Одержали втик?

— Хто одержав, а хтось таки получить! — Сергій намагається ляснути дівчину по випуклому задку, та вона, вивернувшись, уникає ляпасу.

— Ну й прудкий! — сміється білозубе. — Моя тобі рада: запишися у секцію до Зоряни, бо до тридцяти горбатим станеш через оті шахи. Теж мені спорт!

— Ось, Несторе Григоровичу, — Стефка поклала на стіл теку, коли хлопці зачинили за собою двері. — Ваше «Четверте пришестя», вичитуйте в останній раз і можете шукати друкарню.

— Спасибі, дитинко! — Нестор цілує дівчину в щічку, розв’язує тасьми й дивиться на останню сторінку рукопису. — Ти про себе не забула?

— Ні, що ви! — весело блимає оком. — Я ж, заради безсмертя, і напросилась вам.

За характером відкрита, жвава, непосидюща Стефка, підійшла до пульта, клацнула вимикачем відеосистеми. На моніторі висвітилась кімната, де вів репетицію гурт «Тихий дощ»…

— Несторе Григоровичу, що це? — притишила гучність Стефка й кивнула на монітор, де, у два голоси, пісню вели Наталка й Павло.

— Нова Павлова пісня. Готує до свята.

— Павлова? — Стефка вимкнула монітор. — Що ж, працюйте, а я біжу, бо Павло мене зжере з потрухами. Спеціально заходив до мене у контору, й наказував, аби я часом не надумала спізнитися… Вам багато часу потрібно на вичитку? Як зробите, то передасте через Наталку, — вже у порозі усміхається непосидючка, грюкає дверима й лише луна погналася за нею довгим коридором.

Технічних помилок не було зовсім. Стефка справді була висококваліфікованою друкаркою і на сторінки, що лягали зі стосика на стосик майже без виправлень, любо було дивитися. Що там дивитись — милуватись.

У двері знову постукали.

«Життя, як на вокзалі, — Нестор заклав за голову руки й потягнувся. В очі потрапили стрілки годинника, виявляється він уже добрих дві години чопів над рукописом. Задоволене посміхнувся — понад усе любив такий час, такий настрій, коли працюється, і години мигтять, як шпиці в колесі. — Що ж, на сьогодні досить…»

— Прошу, — склав прочитані аркушики текстом до тексту і зав’язав папку.

Увійшла Зоя — староста «Проліску» — літературного гуртка, засідання якого два рази у місяць вів Нестор.

За два літні місяці, що проминули від їхнього знайомства, дівчина змінилась, аж наче подорослішала: бездоганні форми набрали ще більшої привабливості.

«Боже, як швидко квітнуть дівчата! — подумав з гіркотою. — І відцвітають! Змигне, спалахне, як зірниця в небі, і згасне оця благословенна пора, пора розквіту, й починає в'янути. Ламаються гнучкі форми, округлюються до колоди, й робиться з чарівного дива розбухла, з животом, як нецьки, дебелими, мов наповнені зерном сіви, грудьми, діжа…

Як же блискавично плине час! Як плине!! Здається що ото вчора, він разом з Гришею, милувався крізь вікно радіорубки бездоганним станом Нелі, а нині її тіло вже доточують черви…»

Хлопець аж здригнувся від такої картини, уявивши, як у колись гнучкому тілі, кишать ці слизняки.

— Добрий вечір! — весело вітається Зоя, й враз усмішка сповзає з лиця. — Що з вами, ви хворий?

— Звідки ти взяла?

— Вигляд надто кислий.

— Старію, дитинко, старію.

— Так раптово? З вами справді все гаразд?

— Все, Зоєчко, все. Я, мабуть, перевтомився. Зараз піду, поплаваю у басейні й поверну бадьорість.

— Підемо разом? — під вузькими пиявками брів, розквітлими блаватами, горять темно сині очі.

«Ось і цій, мабуть, лише натякни й піде, як мовиться, на край світу… Молодість, нічого не вдієш, — зітхнув Нестор, ще не вивільнившись повністю з полону попередніх нерадісних думок. — Це ж їй скільки зараз? Господи, на одинадцять літ молодша, і я вже для неї вуйко. Ти всім, отут, голубе сиз, уже вуйко! А ще трохи і не спам'ятаєшся, як дідом станеш…»

— Кави хочеш? — стріпнув з себе залишки оцих думок, і приязно всміхнувся оцьому юному, до того ж із задатками Божої іскри, створінню.

— Ні, дякую… Ви обіцяли перечитати мої твори. То вже маєте для цього час?

— Ох, Зоїнько, я вмерти, мабуть, не матиму його. Багато в тебе?

— Повістина й кілька оповідань… Ось — вже передруковані…

— Ще почекати можеш?

— Ні! Батьків товариш післязавтра їде у Київ. Нахваляється, що в нього ціла купа знайомих редакторів, і обіцяє неодмінно десь прилаштувати… Я ж не хочу виглядати в нічиїх очах дилетанткою, і лише передам ті твори, що, на вашу думку, готові до обнародування.

— Гаразд, давай сюди! Завтра зранку зайдеш до мене на квартиру, там про них і погомонимо. Домовились?

— Еге ж! А тепер що, йдемо плавати? — густішають сині блавати.

— Плавай, лебідонько, без мене, — сміється хлопець і проводжає дівчину до дверей.

Тільки сів до столу, розв'язав папку із Зоїними рукописами, як увійшла Наталка.

— Господи, та що ж це таке! — стогне Нестор.

— Що трапилось? — зупинилась здивована.

— Нічого, проходь. Нині день відкритих дверей, ідуть, мов прочани по свячену воду.

— Така твоя доля, як каже моя бабця, — Наталка підійшла до самовара й помацала тильним боком долоні. Тоді взяла чисту філіжанку й стала робити каву. — Ти будеш?

— Ні, пив щойно.

— Тоді працюй, я не заважатиму. Посиджу трохи на канапі, щось теж стомилась сьогодні…

— Так, у ці передсвяткові тижні ми всі будемо, мов загнані коні…

У коридорі знову роздались лункі кроки, долинув веселий безтурботний сміх і до кабінету гуртом увійшли Зоряна, Надійка й Неоніла.

— Ось так би і давно! — Нестор зав'язав папку й шпурнув у верхню шухляду свого письмового стола. — А то цикають по одному.

— Наталко, що це з ним?

— Не посварились, часом?

— Та ні, я щойно увійшла.

— Сідайте вже, сороки! — Нестор відкинувся на спинку стільця. — Що скажете доброго?

— Пора, шановний директоре, на тренування! — нагадала Неоніла.

— Хіба сьогодні середа?

— Завтра буде друга, — сміється Надійка.

— Тоді — вперед! Поки гасають по області «соловейки», нам треба підтримувати форму. Дорогих гостей можна сподіватись будь-якого вечора.

— Ходімо, Наталочко, з нами, — Зоряна бере дівчину під руку. — Будеш нам за рефері, а опісля позмагаємося у плаванні.

У приміщенні комплексу було порівняно тихо, настала година телесеріалів, що майже одночасно демонструються по всіх чотирьох каналах. Хто пішов додому, хто, після репетиції, залишився у кімнатах біля телевізора, і дивився свій облюбований серіал. У фойє клацали ручки ігрових автоматів, хто з хлопчиськів мчався на авто, а хто намагався потопити кораблі. Кількоро стрибало біля тенісного стола й четверо грали у більярд.

У спортивному залі скрипіли тренажери й сошли найзавзятіпіі. На татамі з роздягальні вийшли дівчата й розпочали розминку. Враз перестали скрипіти тренажери, мокрі від поту, мов скупані, хлопці та дівчата поспішили подивитися мистецтво єдиноборств. Захоплено горіли, особливо у дівчат очі, коли Неоніла, Зоряна та Надійка, кожна окремо влучно відбивалась від двох атакуючих. Нестор ухитрявся одбиватися і від усіх трьох… Та найцікавішим для спостерігачів був момент, коли майстри закінчували тренування двома-трьома вправами з «повним контактом.» Тоді постійним об'єктом атаки, зазвичай, був Нестор. Завдяки вишколу старого японця, він значно винищувався над дівчатами, тому старався бути поблажливим і намагався менше контактувати, хіба що прийом з боку дівчат змушував це зробити…

Після плавання у басейні, коли наставала пора зачиняти КСК, усі п'ятеро йшли додому. Спочатку проводжали Надійку до житла Попеля, Наталку до її обійстя, а тоді утрьох — на котеджі.

З появою у Вишеньках цих трьох чужих дівчат, сільські найяріші парубки втратили сон, і лише усвідомлення, що красуні володіють «смертельною зброєю», утримувало від негайного зізнання у «палкому коханні», яке завжди відчувала на собі будь-яка дівчина, з'явившись у чужому селі.

«Може Грицько, Тарас та інші так до самозабуття тренуються, аби найближчим часом наважитись підступитись до котроїсь з них», — останніми днями дивні думки забрідають у голову старому парубкові. Не сьогодні-завтра, а дівчатам доведеться виходити заміж, скидати з себе напругу тренувань, бодай на той час, аби привести на світ потомство…

Можливо, саме ці хлопці стануть їм чоловіками, лише він, надалі нудитиме світом. Правда, в селі, як це мало місце у випадку з Нелею, кимось уже поширюється чутка, що він от-от засватає старшу Шолудякову дівку. Навіть баба Софійка, коли до неї прибилась ця новина, нічого не сказавши хлопцеві, потайки придибала у Вишеньки, провідала своїх ще живих колєжанок, а тоді, як сніг на голову, з'явилась у будинок культури.

— Мила моя Софійко! — зачудувався Нестор, коли в порозі побачив рухливу бабину постать. — Проходьте, сідайте, — цілує хлопець у зморшкувате лице.

Баба, роззираючись навкруги, перескакує оцінюючим оком на блискучі офісні меблі, на пульт відеосистеми, поволі підступає до канапи, хреститься перед образом Богоматері з дитятком на руках, а тоді сідає, витягнувши худі маленькі ноги, взуті в повстяні тапочки.

— Яким же вітром вас завіяло? Не могли зателефонувати, я би приїхав за вами?

— Прийшла подивитись, що ти отут витіваєш, начисто забув дорогу на хутір?

— Не забув, дорога моя людино! Все ніколи було, та вже видряпуюсь з худерлиці. Як тільки відбудемо свято Незалежності…

— … Настане пора готуватись до іншого, — сміється баба.

— І все таки з’явиться трохи часу… Тим більше гряде осінь, доведеться порати город, готувати на зиму сад… Тоді я не вилазитиму з хутора… Справді, що ви робите у Вишеньках?

— Навідалась до Горпини Гладійової. Колись партизанили разом. Уже відтоптала, небога, свій ряст, догоряє свіча, і зілля моє не допомагає… Ая, минаємося ми, дитинко, покоління моє минається. А на наше місце виповзає усіляка нечисть. Нині, вже кожен другий житель України «постраждав» від совітів, а вояків УПА з'явилось утричі більше, аніж їх було насправді в ті буремні роки…

Баба на якусь мить задумалось, очі заслав туман, вона глибоко вдихнула, зітхнувши важко, видихнула й продовжила.

— Та все це піна, колись вляжеться… Ти мене весь час мучив, хто навів енкаведистів на криївку, але я справді не знала, вірніше не була певна.

— Тепер знаєте?

— Знаю… Сьогодні Горпина, відчуваючи, що ступає на стежину до Господа, порушила клятву й відкрила цю таємницю. Вона вела протокол СБ, коли допитували нашу колишню зв'язкову Магушку, котра видала криївку, де перебував Ясень.

— Нащо вона це зробила?

— З дурного, з бабського розуму… Коли в неї під серцем забилася дитина, стала вона вимагати від нашого побратима Кирила Ясеня, аби той визнав дитину своєю. Мало того, залишив ліс і, зголосившись перед окупантами, пішов до неї жити в село.

— Дитина була його?

— Можливо. Хто сьогодні скаже. Їх справді бачили часто разом, але не міг Кирило особисте поставити вище загального й відмовився залишити загін. Розлючена Магушка вислідила бункер й навела енкаведистів саме тоді, коли хлопці повернулись з походу.

— Не розумію її дурного вчинку.

— Як згадує Горпина, Магушка на допиті весь час твердила, що емгебісти обіцяли нічого групі не заподіяти, а Кирила відпустять… Саме тоді був такий період у політиці совітів, що вони для того, аби зломити відчайдушний опір повстанців, відпускали додому тих, хто прийшов до них з провиною. Вони тоді широко трубили, що це були неграмотні селяни, котрих бандерівці силою затягнули в підпілля, їм совітська влада все прощає, нехай сміливо зголосяться… Вони насправді відпускали тих, хто ховаючись від призову до совітської армії, пішов у ліси, а молодих хлопців брали на службу до армії… Одного лише не враховували, що такі, як Кирило Ясень, твій дідусь та їхні товариші, живими не здавались…

— Що Магушці присудили?

— Стратили, — глибоко зітхнула баба Софійка.

— Жорстокою же була ваша служба безпеки.

— Така була пора. Цього вимагав Декалог, кожен, хто прийняв присягу, знав, що і як має робити, й що його чекає у випадку свідомої зради…

— Що ж сталося з дитиною Магушки?

— Хлопчик виріс біля маминої сестри, вивчився, став професором.

— Ви його знаєте?

— Його багато знає. Це — Іллярій Кандиба.

— Що-о?! Пан професор — син поклепачки? А він хоча про це здогадується?

— Ні. Цього до сьогодні ніхто не знав, тепер знає двоє: я і ти. Іллярію відомо, що його маму вбили бандерівці. Її прізвище викарбовано на стелі біля пам’ятника загиблим у другій світовій війні. Там вказано, що загинула від «рук буржуазних націоналістів». Довгий час більшовики підносили її на щит, як «героїню», — це ж усім відома Люба Балабан. Її іменем називали піонерські дружини, згадували на всіх урочистостях з нагоди більшовицьких свят, і лише наприкінці сімдесятих винюхали, що вона довгий час була націоналісткою, і про неї перестали згадувати…

— Несторе Григоровичу! — хряпнувши за собою дверима, в кабінет стрімко ввірвалась Надійка, й, мов на стіну невидиму наткнулась, зупинилась на долю секунди, а тоді, з розпростертими руками, кинулась старенькій на шию і тричі поцілувала.

— Ой, бабо Софійко! Невже це ви? Ну, як ви там у своєму Едемі?

— І ти тут, донечко? — стара докірливо поглянула на онука. — А отой бусурмен, хоч би заїкнувся.

— Він не винен! Я, бабцю, щойно тиждень, як прийшла сюди.

— Що нога?

— Клас! А щодо Нестора — він ґречний і гарний ваш онук.

— Еге ж, хоч до рани прикладай! Вишеньки гудуть, що от-от одружується, а мені хоч би слово сказав…

— Може хоча скажете з ким? — Нестор глипає на бабу й стенає плечима.

— Звичайно скажу, зі старшенькою Петра Прокопового… Його батько, до речі, був у боївці з твоїм дідом… Правда, загинув на тиждень скоріше…

Увійшла Наталка й теж з несподіванки зупинилась біля дверей.

— Прошу любити й жалувати, старшенька Петра Прокопового, — напускає серйозності Нестор, — а це, Наталю, знаменита цілителька баба Соня.

— Бабцю Соню, то ви його бабуся?! А оце і є отой жених, якого ви мені сватали? — зашарілась Наталка.

— Що все це має означати? — на лиці в Нестора деяка розгубленість. — Звідки ви знаєте одна одну?

— Її і Стефцю я знаю от з такісіньких, — баба Соня підняла долоню сантиметрів на тридцять від сидіння канапи.

— Коли наш батько впав зі скирти, і сам Іллярій виявився безсилим, його, через рік поставила на ноги твоя бабуся… Ви давно з дому? — враз, наче щось пригадавши, питає Наталка.

— Вранішнім автобусом.

— Вип'єте кави? З моїм, за вашим рецептом, пляцком?

— Вип’ю, дитинко, й пляцка скуштую… Люблю працьовитих…

— Ну, майбутня жіночко, похвалися перед бабою своїм кулінарним таланом, то дітей наших бавитиме, — сміється Нестор.

— Краще візьми отой столик і перестав сюди, — командує Наталка, — а ти, Надю, дістань цукор, ложечки… Я біжу до себе за пляцком…

— Скажіть, бабо Софійко, — уже сидячи навколо столика за ароматними філіжанками напою, цікавиться Наталка. — Правду кажуть, що ви не справжня його бабця?

— Правда, донечко, Нестор — сирота, й доводиться онуком моєму рідному братові…

— Що на хуторі нового? — змінює напрям неприємної, для себе розмови, хлопець.

— Ой, дитинко, ледь не забула! Скарав Господь твого кривдника Стакана Гавриловича.

— Як це? Був з вигляду здоровий, як бугай.

— Від надміру горілки віддав дияволові душу. Захворів на цукровий діабет… А оце з весни почала чорніти нога…

Сара навколішки мене просила, але я, нехай простить мене Матінка Небесна, не пішла. Завезли в лікарню, а там свою справу знають, — іронічно всміхається Софійка. — Давай на стіл і будуть втинати. Стакан відмовився.

— Чому? — запитала Надійка.

— Він знав, що ампутація нічого не допоможе. Нога не заживе, а продовжуватиме гнити далі… Отож, повернувшись додому, послав одного ранку Сару до крамниці, а сам перехилив пляшку горілки, доповз до криниці й кинувся сторч головою!

«Що ж, — подумки зітхнув Нестор, — і ще й така сторона медалі!»

— Спасибі діти, за гостину, а пляцок твій справді преподобний! — стара підвелась з канапи, повернулась і перехрестилась до образу. — Буду я помаленьку йти, а то автобус останній утрачу…

— Не кваптеся, ми вас відвеземо, — Нестор вийняв зв’язку ключів і подав Надійці. — Збігай у гараж і прижени машину. А ти, Наталю, тим часом покажи бабі наші володіння…