Жартівники

23

Настрій у Іллярія покращав і, мов ртуть у градуснику, виставленому на сонце, вмить піднявся до найвищої позначки. Всіма барвами заграв навколишній світ, лунко билось серце, груди розпирав спів і раювала душа.

На городи, річку з урвищем, на ліси безперервним потоком лилося сонячне стеливо, тріщало птаство, всюди панувало умиротворення і благодать. Зі сторони колгоспних ланів легенький легіт доносив пахощі дозріваючого збіжжя, замішаного на прянощах лісових трав і прив'яленого лугового сіна.

«Як гарно, коли ніщо не гнітить душу, не тисне чавуном на голову, не повзає по спині холодний вуж остраху», — тішиться Іллярій, оглядаючи вм'ятини та подряпини на «Мерседесі».

— Доброго вам здоров'я, Іллярію Степановичу! — вітається здалеку, йдучи стежиною поміж городами від річки, онук Прокоповича, Василько — власник невеличкої автомайстерні.

— Дякую, дякую, — усміхається Іллярій, а в думці враз визріло: «А ось і вирішення проблеми!» — Рибалив трохи?

— Скоріше відпочивав, сидів над вудочкою і думав. Хіба нині щось упіймаєш у затруєних гербіцидами, змитих дощами з колгоспних полів, водах?

— Твоя правда, синку. Ще з-пів віку такої «любові» до природи й ми переродимося на мутантів. Ет! — махнув рукою. — Послухай, Васильку, в мене є до тебе діло…

— Проблеми з авто? — прищурює блаватні очі Василько. — І де це ви так черконули?

— То мій нащадок розважався.

— Як для вас, то зроблю, що комар і носа не підточить.

— Ні, Васильку! Я хочу її позбутися і то негайно. Давай ми зараз відженемо й заховаємо у твою майстерню. А там собі як хочеш ремонтуй, чи так продавай, лише би мій Роман не довідався, що машина в тебе.

— За що йому така кара?

— Мені ввірвався терпець! Ось ти, наприклад, зумів організувати своє життя, маєш копійку, ще й батькам допомагаєш. А мого, окрім спідниць та випивки, ніщо не цікавить. Бачиш оцю вм'ятину? Якби не стальні канати, злетів би в урвище. Хай би сам, а то забрав би з собою ще одну невинну душу… Забавку таку, бачиш, собі вигадав! А без авто, Васильку, ці фокуси в нього не вийдуть… То ми домовились?

— За яку ціну продавати?

— Скільки даватимуть… Зрештою, ти ж краще знаєш ціни автомобільного ринку. За послугу, ремонт, як гонорар, візьмеш собі двісті баксів. Влаштовує?

— Цілком! — Василько закидає вудки на плече й усміхається. — Під'їжджайте до воріт нашої дачі, я швиденько переодягнусь і відвезу вас до Тернограда…

За квартал до тихого завулку, Іллярій попрощався з Васильком. Мугикаючи пісеньку про звабницю Марі, затюпав угору до ошатного особнячка, огородженого металевим плотом з гострими шпичаками.

Будиночок потопав у густому садку, що стелився уверх до підніжжя високого горба, замаєного кучерявим чубом мішаного лісу. Ще десять літ назад, цей закуток старого міста над ставом, був оазисом спокою і тиші. Нині вже й сюди насувається місто, підминаючи акуратні, різностильові будиночки дев'ятиповерховими близнюками.

Тут, заховавшись від міської суєти, працюючи в садку, на грядках, обдумував власні ідеї, котрі в тиші кабінету набирали реальних обрисів…

Літ з двадцять назад, коли він, завдяки вдалим операціям, здобув собі славу непересічного нейрохірурга, йому запропонували переселитись у п'ятикімнатну квартиру, в кварталі у центрі міста, де проживала вся місцева еліта.

Після деяких вагань він чемно відмовився від цієї пропозиції. Його селянська душа ніяк не хотіла вростати у безбарвне нудне життя городянина, котрий, забившись у кільканадцять метрів кам'яного мішка, можливо й ніколи не бачив, як сходить сонце, світить місяць, не відчув яке це неперевершене диво — гроза. Ні, не могла його душа позбавити себе щоденного споглядання безміру неба, такого мінливого в різні пори року й години дня, із незбагненого розумом дива, розлиттям барв заходу й сходу сонця. А чи зректися пряних пахощів саду, ароматів квітів, що вакханалією барв палахкотять перед будинком від ранньої весни до пізньої осені. Чи досвіткових пташиних хоралів, коли сонце щойно протирає заспані очі й ледь-ледь починає жевріти лісова чуприна горба, у підніжжі якого, охоплений вінком саду, й притулився двоповерховий старовинний особнячок. Іллярій і місце під дачу облюбував на ділянці, від котрої усі відмовились. До неї, густо порослої чагарником, треба було прикласти огром праці, аби окультурити під город. Та він праці не боявся…

Син безталанної, затурканої сільської дівчини, що з ревнощів сама собі винесла смертний вирок, навела емгебістів на криївку, в котрій знаходився її «кривдник», ймовірний батько Іллярія… І він, кругле байстря, поневіряючись по кутках близьких і далеких родичів, маючи від природи чіпкий розум, безмежну жагу до знань, завдяки титанічній праці над собою, видерся зі злиднів, піднявся і закріпився на верхньому щаблі суспільного визнання. І ось тепер його власне чадо може своїми нерозумними витівками, звітам струсити, як грушу з гілки. «І звідки це в нього? Часом не тече у жилах неврівноважена бабина кров, що штовхає робити шкоду не лише самому собі, але найближчим людям?

Але нічого! Я таки наверну його на праведний шлях. Наверну! Нехай Ада скаче драбанта, я більше їй не буду потурати й не поступлюся ані на йоту. Це — однозначно!»

Іллярій ходив садом, милувався кожним деревом. Ось цю грушу він привіз з рідного села, а оці дві стрункі сливи, плоди яких завбільшки з людський кулак, подарував вдячний батько, якому він поставив на ноги спаралізованого сина, зробивши операцію, на котру не наважувались київські професори…

Ступав неквапом, усміхався щасливо приємним спогадам. Ось тут, він уже немолодий чоловік, щойно одружений з Адою, по своїй суті ще дівчиськом, з якимось сп'янінням зривали одне з одного одяг і, викинувши його на уже росяну траву, зайнялись коханням…

Словом, зараз цієї недільної днини, Іллярій мав свято у душі й, плаваючи на хвилях приємних спогадів, раював собі наодинці серед дерев улюбленого, викоханого власними руками, саду…

Ада, що напівлежала на балконі у кріслі-гойдалці, підставивши сонцю зваби розквітлої у повну силу тридцяти восьмирічної жінки, деякий час з подивом спостерігала за чоловіком. Його поведінка видалась їй дивною.

Щезнувши за світ сонця, Іллярій, замість того, аби насамперед поспішити, як це робив завжди повертаючись, до неї, пішов блукати садом. Це спочатку її просто заінтригувало, але що довше він ходив, до всього приглядаючись, почало непокоїти. Накинувши поверх темно-синього бікіні халат, Ада вступила у повстяні тапочки й спустилася униз.

— Ільку, з тобою усе гаразд? — наблизилась до чоловіка.

— А чом би й ні? — жваво зблиснули очі, він підступив до дружини й обняв за плечі. — Пригадуєш он ту галявинку?

— Та ну тебе! — притиснулась до нього, відчувши з його настрою, що її хвилювання були безпідставними. — Ти чому пішки, віддав машину Роману?

— Ні, машини більше нема.

— Як це нема?

— Її украли, — відпустив Адині плечі й розвів руками.

— Як… украли?

— А як крадуть? Від нині наш син їздитиме тролейбусами.

— Ти продав його машину!

— Його? — набрижив зморшки на чолі й пильно поглянув на Аду. Від цього погляду вона знітилась і змінила тему.

— З дівчиною що?

— З якою? — зморшки розправились, в куточках вуст зайнялась лукава посмішечка. Йому кортіло ще трошки поблазнювати, подражнити свою дружину, оцей згусток дозрілої жіночої вроди. — А-а-а… Та це ж «газетний трюк», то чого б тобі забивати ним собі голову?

— Ти ж учора не знаходив собі місця.

— «Вчора була субота, а нині неділя… — приємним баритоном заспівав Іллярій, — чом на тобі, козаче, сорочка не біла…»

— Та що це з тобою, ти п’яний?

— Ну то що?

— Нічого, — сказала розгублено.

Гулко гримнула вхідна металева хвіртка й до них рушив Роман, з приклеєною до обличчя зверхньою посмішечкою.

— Предки, привіт!

— Привіт, нащадку, привіт! — кпинить Іллярій.

— Мамо, що з ним? — з виду відклеюється посмішечка. — Як там, батьку, твоя втікачка?

— Моя? То вона від мене втекла? — тішиться, як мала дитина, Іллярій з дещо збентеженого сина. — То від такого бевзя, як ти, усі шарахаються навсібіч, як вода з-під коліс. Від мене у житті ще жодна спідниця не втікала…

— Іллярію! — терпне Ада від його слів.

— Еге ж, їх твоя лисина, як магніт цвяшки, притягує до тебе! — регоче з вдалого кпину Роман.

— Та перестаньте, ви! — Ада зовсім розгублюється. — Скачуть один перед одним, як молоді півники.

— Тебе ще цікавить чи вона жива? — перепитує у сина й косує на Аду. — А ти як би хотів?

— Про мене, Семене…

— Уже дала свідчення.

— Проти кого?

— Та не проти мене ж.

— Звідки вона знає, хто я такий? — підсмішковується Роман зверхньо, так само, як тоді на дачі.

— Не дуже оскіряйся! На ось поглянь! — він видобув фотографію й подав Роману.

Той витріщився на кольорову світлину, на котрій він стоїть на ґанку поряд з батьком, а за стіною кукурудзи біжить гола дівчина.

— Мало того, — Іллярій тицьнув пальцем у постать дівчини, — у неї в сумочці був портативний магнітофон і вся твоя галіматня про серце та печінки внесена слідчим до протоколу допиту. Босаки, стрічка, фото долучені до речових доказів, а це вже тобі не смішки. Будь-яка спроба вбивства строго карається, а вбивство заради гендлю людськими органами, сам розумієш на що тягне…

— Що ти таке кажеш, Іллярію! — затерпла Ада. — Що ж тепер з цього всього буде?

— Те, що має бути! Посадять твого бовдура!

— Нашого…

— Ні, твого! — враз чомусь скипів Іллярій. — То ти його розпанькала. Аякже — єдинак! Тепер і жни, що посіяла… Я ж навіть пальцем не поворушу, аби щось зробити. Я вас обох попереджав? Попереджав! Я забирав був у нього машину? Забирав! Хто її завжди повертав? Хто?! З мене вистачить, аж тепер він мене дістав!

— Тату, мамо, перестаньте! Посадять! Знайшли проблему! Викручусь… Мені зараз потрібна машина. Де мій «Мерседес»?

— Твій? Ти на нього заробив? Подякуй мені, що дихаєш свіжим повітрям, а не запахами параші. Бо хто знає, як все обернеться завтра.

— Невже, Іллярію, нічого не можна вдіяти? — переляк у Ади проминає і вона готова сама кинутись в оборону свого сина. — У тебе ж навколо знайомі.

— Знайомі, знайомі… — злегка буркотить Іллярій й намагається зняти напругу з трагікомедії, котру сам затіяв. — Завтра прокурор вирішить, чи брати під варту, а чи лише підпис про невиїзд.

Роман, що від початку розмови не сприймав усього всерйоз, і не йняв віри жодному батьковому слову, несподівано відчув, як острах заповзає під шкіру. І не арешт його лякав, а інше. Вистачить лише поголосу про нього, як хисткий місточок, налагоджений поміж ним і Антоніною, полетить у провалля.

— Послухай, батьку, я кілька разів намагався тобі щось сказати, але ти все гарчиш на мене та гарчиш. Не всі можуть бути такими прямими стовпами, як ти, то постарайся сприйняти свого сина таким, яким він уже вдався. Чия в тому вина, розбирайтесь поміж себе. В одному мати має рацію: ти справді відома й досить впливова у місті людина. Попри твою славу й в мене високий рейтинг, особливо серед, як ти щойно виразився, спідниць. Ото ж ти виплутуєш мене з цієї халепи, я ж, для твого заспокоєння, наважуся на відчайдушний крок і негайно одружуюсь!

— Ти одружишся? Та яка піде за такого телепня!

— Будь спокійний, коли скажу, то вухам своїм не повіриш.

— Ну, ну то вже цікаво.

— Ще й як! — він витримав паузу й видихнув. — Донька мера!

— Якого ще мера?

— Нашого міста, шанованого усіма пана Лисенка.

— Ти що, забагато випив? Адо, що він таке верзе.

— Дитина каже правду. Він давно з нею водиться.

— Ну то що, батьку? Якщо згода, наступної неділі можемо йти на оглядини.

— Ти це серйозно? — не вірить Іллярій. — Хочеш позбиткуватися наді мною?

— Ні, батьку. Цього разу це не жарт. Ну то що, приймаєш мої умови й усе владнаєш?

— Ну, коли це справді так, то я згоден… А ти не посміхайся, не посміхайся! — весело гримнув на Аду. — Ти ще натерпишся від нього, через свою доброту. Ще не раз згадаєш мої слова…

— То де мій «Мерседес»?

— Я його справді продав.

— Жаль, — несподівано для Іллярія надто флегматичне прореагував Роман на це.

— Переб'єшся.

— Авжеж… — підлабузнюється Роман, — їздять же люди тролейбусами, а я що гірший? А зараз дозволь, я візьму твій раритет.

— Гаразд, бери. Тільки сьогодні, й тільки один раз! І гляди, там муфта веде й слабкі гальма.

— Хіба на тому драндулеті розженешся…

— Побалакай, то я передумаю.

— Іди вже! — Ада підштовхнула сина. — У батька зм'якне серце і, як весільний подарунок, купить інше авто…