Жартівники

40

Лише сонце піднялось над, замаєними стягами, селом, що потопало в густих садах, злегка покраплених жовтизною спілих плодів, як на стадіон почав сходитися народ.

На імпровізованій сцені — з двох бортових камазів — учасники гурту «Тихий дощ» настроювали апаратуру; зблискуючи розмаїттям вишивок, походжали учасники світсько-парохіяльного хору; швендяли, пурхаючи, мов метелики, хлопчики та дівчатка з танцювальних гуртків; розіславши на траві, схожі на арбалети, з рамочними антенами приймачі, кружком сиділи юні «лисолови»…

На футбольному полі, поближче до воріт, розкинули курені козаки, виставивши біля чавунних гармат дозорців з піками, з шаблями та пістолями при боці.

На біговій доріжці розгорнули лотки продавці з усіляким крамом. Стояли тут візочки з морозивом, соками, газованою водою та хлібним квасом. У затінку дерев диміла похідна солдатська кухня, біля якої поралось два кухарі в білих халатах; поруч з кухнею шкварчали шашлики.

За межами футбольного поля, у тіні струнких тополь, що кільцем охопили стадіон, розкрили великі барвисті парасолі над яскравими пластиковими кріслами та круглими столами, представники пивзаводу «Бровар».

Біля високого, вкопаного в землю, навоскованого стовпа, на якому вже розгойдувались призи, крутились дітлахи й навіть пробували залазити на нього…

Розгорялась тиха серпнева днина, люд усе прибував і прибував. З’явились перші делегації від сусідів, прибули представники з тресту та райдержадміністрації.

З репродукторів линули народні, стрілецькі та сучасні українські пісні…

Десята година. Під зазивну й бадьору мелодію пісні: «Ой, у лузі червона калина…» на імпровізовану сцену, де вже вишикувався хор, піднімаються керівники радгоспу, села, тресту, передовики виробництва, гості, представники райдержадміністрації.

— Шановна громадо, співвітчизники, українці! — злетіло жайворонком увись патетично-патріотичне слово диктора. — Сьогодні ми зібрались на оцій, осяяній літнім сонцем благословенній землі, аби під шелест, милих кожному українському серцю, знамен кольору неба й стиглого зела, урочисто відзначити знаменну подію — другу річницю від дня проголошення АКТУ про незалежність.

— А зараз, — далі бринить патетично голос диктора, — право підняти прапор нашої незалежної України надається: Матвієві Кибі — старшині січових стрільців, Володимиру Фурику — члену УПА, Василю Трачу — воїну другої світової війни, кавалеру трьох орденів Слави, Мирославі Головко — доярці, ветерану праці, представникам молодої генерації: Тарасу Смалю — механізатору радгоспу, Зої Барабаш — майбутньому прозаїку, учениці одинадцятого класу…

Лунає Гімн. Повзе угору синьо-жовте полотнище, гримить салют з козацьких гармат.

— Зараз до слова запрошується, — знову бринить голос диктора, — директор радгоспу Віталій Пилипович!

— Дорогі односельці, трудівники ланів та ферм, робітники радгоспу, — почав Біляк, — словом усі ті, хто самовідданою працею, я не постидаюсь цього затертого слова, спромігся на трудовий подвиг! Ми вперше, за всю історію радгоспу, виростили й зібрали в цьому році нечуваний урожай: 70 центнерів з кожного гектара. З кожного! Це і є нашим найкращим подарунком молодій державі. Для мене, як керівника, найбільше щастя привітати вас з оцієї трибуни з такою чудовою перемогою!

Складаю слово подяки гостям, що прийшли розділити радість потрійного свята: Дня незалежності, Свята обжинків, і, так би мовити, другого відкриття спортивно-культурного комплексу.

Колись казали: буде хліб — буде й пісня. Сьогодні, живучи серед таких працелюбів, я сміливо кажу: є пісня — хліб буде! Тому прийміть усі мій низький сердечний уклін! Віталій Пилипович поклав на груди руку й низько вклонився. Коли вщухли оплески, нарешті можна було розчути голос диктора: «Наказ директора радгоспу „Вишневий“ 23 серпня 1992 року… З нагоди другої річниці від дня проголошення Акту про незалежність НАКАЗУЮ: за багаторічну сумлінну працю, за найвищий намолот серед жниварів не лише району, але й області, нагородити комбайнера радгоспу Василя Ходака автомобілем „Нива“, за друге місце — Михайла Левицького мотоциклом „К-71Ю“, за третє — комбайнера Петра Довганя нагородити кольоровим телевізором…»

Диктор читав прізвище за прізвищем; несподіванкою для Нестора стало, коли в наказі прозвучало і його прізвище: за відродження КСК нагородити персональним комп'ютером; спеціальним призом від відділу внутрішніх справ, фотоапаратом «Кенон» було нагороджено керівника спортивно-мистецької школи «Сакура» Неонілу Прокопів, за сприяння у ліквідації злочинної банди; членам шахового клубу «Гамбіт» вручили кваліфікаційні квитки, призи й обладнання…

Після закриття офіційної частини свята, розпочався концерт. Найбільший успіх випав на гурт «Тихий дощ» — морозом поза шкурою і рашпілем по нервах продерли дошкульні слова пісні «До українців». Коли ж балет у складі чотирьох дівчат, що супроводжував виконання інших пісень «Тихого дощу», кланявся ошелешеній публіці, що ревла й свистіла од задоволення, на підмостки по трапу збіг високий чорнявий хлопець з цілим снопом квітів. Розділивши снопа на великі букети, вручив кожній виконавиці, й сказав у мікрофон не зовсім зрозумілу загалові фразу:

— Дівчата, давайте жити дружньо! — і під новий сплеск емоцій, збіг униз…

Після концерту розбрелися хто куди: чоловіча половина роїлась навколо бочки з пивом; жінки з дітьми тирлувались біля продавців ласощів: цукерок, жувальної гуйки, печива, морозива та газованої води; підлітки намагались, під підбадьорливі вигуки, видертись на стовпа; група парубків, натхнена показовим виступом сакурівців, змагались у атлетизмі, піднімаючи штангу та гирі; проводився бліц-турнір з настільного тенісу, волейболу, бігу, стрибків у висоту та довжину; в басейні усі, хто краще плавав за сокиру, також виборювали нагороди; власники щасливих лотерейних квитків тягнули на мотузках свої виграші: хто теличку, хто вівцю, а хто ніс у мішку кувікаючий приз…

Під вечір для любителів бойовиків та мультиплікаційних фільмів, розчинили двері два відеозали; перші відвідувачі товпились у вході до казино. Хоча вхідні квитки не були дешевими, бажаючих потрапити у такий незвичний для села заклад, спробувати щастя у рулетці, чи обіграти автомат, а то просто замовити столик, послухати пісні у «живому» виконанні, й потанцювати, не бракувало.

Не обійшлось без невеличкого й смішного інциденту: дещо захмелілий водій радгоспу, повнуватий середнього зросту старий парубок, прозваний Колобком за свою огрядність, розштовхуючи усіх, намагається без квитка пройти у казино.

— Моє село, мій радгосп, мій клуб і ти ще будеш з мене гроші правити? — суне сто кілограмовою тушею на Надійку, котра, в перші хвилини напливу маси людей, допомагала контролеру. — Ану поступися, а то ненароком розчавлю!

І враз наче уперся в стіну, роззявив рота й застиг. Дівчина, під сміх присутніх, поклала на голову долоню, а пальці другої руки на підборіддя й, клацнувши щелепою, закрила рота. Парубок зі шумом втягнув повітря і відступив у сторону.

— Міль пардон, мадам! Мій клуб, мій радгосп, моє село і я йду за квитком… Напруга останнього тижня, а особливо сьогоднішнього дня, спала, й Нестор відчув себе, мов породілля: розслабленим, стомленим, і… страшенно голодним.

— Ось де він! — наче з-під землі, біля шинквасу казино виріс Гриша, коли хлопець замовляв собі обід. — Ходи до нас. Таку подію варто, як слід замочити!

— Що правда, то правда! — погоджується Нестор, ступаючи за Григорієм до столика, де вже сиділи Микола з дружиною, Гришова донька та жінка. — Нині справді можна!

— Ну, оскільки ти іменник, — Микола подає Несторові ледь не повний фужер пуншу, — мчи до дна!

— У здоровому тілі — здоровий дух! — додає Гриша. Лише встиг Нестор пообідати, перекинутись кількома словами зі старими приятелями, як до столу підбігло патлате біляве хлоп'я.

— Несторе Григоровичу, — шморгнуло носом, — казала Наталка, аби ви негайно прийшли до репетиційної.

— Щось трапилось?

— Не знаю… Казала негайно…

— Що ж, вибачайте, мушу йти — робота! — Нестор підвівся з-за столу. — Приїжджайте в будь-який вихідний. Тоді у мене буде час погомоніти з вами.

— А погомонимо! — згоджується Гриша. — На відміну од «Зони ризику», я тут буватиму часто…

У коридорі Нестор зіштовхнувся з Наталкою. Перегнувшись у стані, дівчина несла важкий пластиковий кульок.

— Що трапилось? — забрав у дівчини вагу.

— Нічого… — чомусь сором'язливо опустила очі.-Ми от всі зібралися… Може пообідаєш разом з нами? Якось не гарно без тебе…

— Що ж ти мені про це раніше не сказала! — Нестор відчуває приплив ніжності, вільною рукою бере дівчину за стан і злегенька притискує до себе. Вона не пручається, пригортається до парубка всім єством, хлопець відчуває упругість її перс, нахиляється й цілує у смачні дівочі вуста. Пристрасно відповівши на поцілунок, Наталка вивільнюється з обіймів, обсмикує суконьку, глипає оком вподовж довгого коридору, чи часом хто не побачив і йде попереду хлопця.

Увійшли до репетиційної кімнати, де, за накритим столом, уже сиділи близнючки, Павло, Стефка, Василь, Надійка і… Роман, що натхненно щось нашіптував у вухо Неонілі.

— Та-ак! — весело протягнув Нестор, віддав Наталці пакет і, киваючи на стіл, що вже вгинався від усякої всячини серед батареї пляшок, додав. — Невже ми, браття, все це подужаємо?

— Щоб не було мало!

— Сьогодні можна!

— Розслабитись..

— Ну й колективчик підібрався!

— Ціни йому нема! — озвався Роман. — Коли можуть на сцені, тоді чому бути слабаками за столом? До того ж у них сьогодні свято, одне з тих, що ніколи не забудеться! А це, — показав рукою на батарею вишуканих напоїв, — аз грішний жертвує на олтар власної провини з вдячністю у знак цілковитого взаємного примирення! Все забуте, ніхто не в кривді! Правда, дівчата, мої ви сестри дорогії? Ото ж прошу наповнити сі кришталеві чари й випити за мир, за щастя і добробут кожного з нас зокрема й усіх разом!

Наступного ранку Нестора викликав до себе Біляк і, лише той переступив поріг, запитав:

— Скільки коштуватиме видання твого роману?

— Я не знаю, — стенув плечима здивований Нестор. — Гадаю десь біля двох, двох з половиною мільйонів.

— Ось тобі рекомендаційний лист, їдь у «Збруч» і привозь рахунок.

— А яким тиражем видавати?

— Хоч з десять-п'ятнадцять тисяч! Як гадаєш?

— Вистачить і п’ять, — мнеться Нестор, — коли ж буде попит, тоді можна перевидати…

— Ти на це не бери! Ніхто не знає, що буде завтра. Є нагода — видавай!

— Що ж, спасибі! Я зараз же поїду…

— Ти що, хворий? Чому в тебе такий засмучений вигляд?

— Минеться. Мабуть перевтома виходить… Погуляли вчора трошки…

— Не крути, я ж по очах бачу, мучить щось. Кажи в чому річ?

— Засіла мені в голову одна ідея… Її реалізація дасть змогу швидко заробити гроші для повного фінансування КСК.

— Це вже цікаво, — Біляк прискалив око. — І що для цього потрібно?

— Позика. Бажано безпроцентна…

— І багато?

— Навіть дуже… Десять тисяч американських доларів!

— Та-ак! — Біляк зловив себе рукою за підборіддя й на якусь мить задумався. — Сума кругленька. І на який термін ти збираєшся позичати?

— Максимум на два роки.

— І що ж це за ідея?

— Хочу придбати автоматизовану фотолабораторію.

— А що воно таке, просвіти мене трошки?

— Комплекс з двох машин, що обробляють кольорові фотоплівки й друкують фотознімки. В Тернограді вже встановлена така машина, то там клієнтів тьма, двері не зачиняються. А погляньте, яка якість друку, яке насичення кольорів! — Нестор поклав перед Біляком кілька фотографій.

— Та-ак, — знову протягнув Біляк. — Далеко ми, друже, залишились, коли їхні машини роблять такої якості фото.

— Ваша правда! Поки в нас кібернетику називали продажною дівкою імперіалізму, закривали наукові центри, експериментальні лабораторії, кляті імперіалісти, без всесвітнього єдиновірного вчення, забігли в технології так далеко вперед, що навряд ми коли-небудь їх наздоженем.

— То кажеш, десять тисяч? — Біляк вийшов з-за столу й закрокував по кабінету. — Знаєш що, я позичу тобі ці гроші, але за однієї умови… Тільки зрозумій мене правильно, оскільки це стосується твого особистого. Я волів, аби ти чим скоріше одружився. Це буде стовідсотковою гарантією, що нас не покинеш, надто ти вже припав мені до душі! А ми тобі, як у старі добрі часи, справимо весілля, вручимо ключі від котеджу, і дружині, якщо це буде наша сільська дівчина, подаруємо легкове авто. Що ти скажеш на це?

— Я, Віталію Пилиповичу, звідси нікуди не втечу, будьте певні! — усміхається Нестор. — Щодо одруження, хоча я уже раз попікся, але ж не залишусь у вічних холостяках…

— Тоді домовились! Я даю, тобто позичаю, грошей, а до кінця року, максимум до весни наступного, ти одружуєшся. Згода?

— Слово джентльмена!

Час летів.

Зрушений з місця маховик набирав обертів і гроші почали робити гроші.

Василь Смичак, зі своїми радіолюбителями, відкрив телерадіомайстерню; кіно-фотостудія обслуговувала, за викликом, весілля, інші родинні свята, знімаючи на відеоплівку; прибуток від фотолабораторії покривав витрати на утримання усього персоналу КСК і сплати ренти; звільнили від оплати за навчання дітей у музичній школі для батьків-робітників радгоспу; запрацювали самоокупні курси машинопису, комп'ютерної грамоти та крою і шиття…

— Ну, Несторе! — ледь не просльозився Біляк, коли Нестор повністю розрахувався за взятий кредит. — Ти перевершив усі мої сподівання! Що то значить, коли людина вільна, розкріпачена й має з того власну вигоду й зиск!

— Без жодних гасел!

— І треба ж було стільки літ брести наосліп!

— Накреслюючи світлий путь іншим! — й обидва розсміялися.

— Віталію Пилиповичу, я перед вами боржник, поки що не виконав умови нашої попередньої угоди, але як ще дасте один кредит, у суботу несу заяву!

— А тепер на що?

— Змонтуємо в райцентрі ще одну машину… В Тернограді вже встановили шість, скоро почнуть по райцентрах монтувати. Хотілося б їх випередити…

— І знову не дотримаєш слова?

— На цей раз дотримаю! Запитайте в Стефки, сьогодні ввечері йду до її батьків…

— Ти з нею одружуєшся?

— З її сестрою…

— Гаразд, бери ще одну машину…

З огляду на навколишні події, коли в Тернограді над соловейками закінчився суд, у районі почали коїтись дивні речі: ні з того ні з сього в своєму кабінеті повісився прокурор, подейкували, що влип у якусь фінансову махінацію і збанкрутував; через деякий час, утопився у річці суддя, поїхали веселою компанією на пікнік з ночівлею і повернулися без одного; спалахнули й згоріли дві бензозаправочні станції «нового українця», колишнього директора радгоспу, Яська…

Словом, незалежна Україна пливла у невідоме життя.