Жартівники

8

Два тижні «Мерседес» простояв у гаражі. Обходився Роман і без батькових грошей.

Ада, мимохідь, кілька разів намагалась вивідати, що за кішка пробігла поміж ними, й переступила поріг домашнього кабінету, куди не наважувалась заходити, коли Іллярій працював.

— Іллярію! — Ада взяла дещо офіційний тон, як це робила завжди, коли була чимось стурбована й вагалась радитись з чоловіком чи ні. — Скажи, будь ласка, за що ти відібрав у Романа машину?

— А ти у нього запитай.

— Запитувала… Каже, що ти старий беземоційний вчений сухар, далекий від проблем, запитів та розваг сучасної молоді, до того ж не розумієш жартів.

— Навіть так! — звів угору рудуваті брови Іллярій й на обличчя вибилась глузлива посмішка. — А що ти думаєш про вченого сухаря?

— Гадаю, що ти справді, окрім проблем клініки й майбутніх виборів нічого навкруги не бачиш. І тут дитина має рацію.

— Дитина! — Іллярій вийшов з-за столу й підсунув Аді м'який фотель, запрошуючи сісти. — У його «дитячому» віці, я вже п'ять літ тяжко працював. Тулив докупи кожну копійку, аби мати змогу вчитись… Сучасна молодь! По-твоєму бігати на «тусовки», ковтати «колеса», «сідати на голку», грабувати на вулицях, обирати квартири, ґвалтувати, займатись «ромашкою», то ознака сучасності?

— Хіба наш син такий? — Ада сіла у запропонований стілець і мило надула губки.

— А який! Ти хоча знаєш, чим він живе, що його цікавить?… Хотів би я побачити, якою би виглядала ти, опинившись на місці тих нещасних, під час його «жартів».

— Що ти маєш на увазі. Які ще жарти? Скаже мені з вас хто, що насправді сталося?

— Гаразд, — професор перехилився через стіл, висунув шухляду, знайшов газетну вирізку й подав дружині. — На ось, прочитай.

— Що це?

— А ти читай, читай… Один заголовок чого тільки вартий!

— «Ти живою звідси не вийдеш» — прочитала Ада й стенула плечима. — Що ж тут такого? Я це читала. Звичайнісінький трюк газетярів перед передплатою… Це ж публікації з цієї самої серії, що хтось о дванадцятій годині купає ляльку у зачиненій ванній кімнаті, що марсіанки підстригаються у терноградівських перукарнях, а жінки вагітніють од тисячолітніх мумій… Ех, професоре, професоре… Невже ти віриш у такі небилиці?

— Хіба тут пишеться про марсіанок? Отой Жора, це твій син, а немолодий інтелігентний чоловік, що відвіз нещасну жертву його розваг у місто до самого під'їзду, твій найвірніший слуга — Іллярій Кандиба.

— Що ти мелеш?! — вигукнула Ада й почервоніла від грубого слова, що вихопилось мимохідь.

— Тому я й забрав «Мерседес», аби перестав заманювати дурненьких, не мав на чому відвозити їх на дачу й там «жартувати»… Ось такий «трюк»!

— Ходімо! — Ада рвучко звелася на ноги. — Ходімо поговоримо з ним…

Наступного дня, після сімейної наради-сварки, на якій син поклявся, що більше навіть і думати не буде про щось подібне, Іллярій повернув йому ключі.

Відтоді проминуло три місяці й от маєш! Щойно зателефонував Прокопович, давній приятель і сусід по дачі, котрий з настанням тепла жив тут безвиїзно до морозів, повідомив, що бачив Романа, який на руках заносив у будинок непритомну дівчину.

За містом, на дорозі, що вела у напрямку дач, руху майже не було. Вдалині зблиснула підкова річки, в такт машині, гойдалась зелена стіна лісу, на тлі якої замріли, мов іграшкові, казкові споруди дачного містечка, прозваного в народі «Дачний соціалізм», Іллярій вимкнув сирену й ще додав газу…