Жартівники

15

Надійка відірвалась од читання і підвела голову. Над нею стояв, усміхаючись, Нестор.

— Невже цікаво?

— Ой, Несторе, я навіть не чула як ти увійшов… Я, мабуть, дурне й нерозумне дівчисько, й мені таки слід говорити тобі «ви».

— Чому б це, раптом?

— Бо ти справді, — у неї в очах заграли бісики, — такий стари-ий! Там, у лісі, ти казав правду, але я не вірила…

— Говори так як є. Страх не люблю, коли мені кажуть «ви».

— Чому?

— Мав справу з десятикласницею, що все говорила «ви»… Опісля, до мене ще майже три роки звертались тільки на «ви», ввічливо й в купі з означенням «громадянин»…

— З отою школяркою, що Гриша втріскався? — вона поклала долоню на стосик прочитаних аркушів.

— Ти справді уважно читаєш.

— Несторе, — вона відкинулась на спинку й випрямила ноги, й хлопця вразила їх довершеність (там, у яру, йому було не до споглядань дівочих зваб). Особливо гарними були коліна, що не випинались гостро, як у переважної більшості дівчат, а були круглими, повними й гнучкими, мов у акробатки чи балерини. Складалося враження, що ці ноги можуть згинатися навіть уперед. — А у неї щось під упаковкою було?

— Було.

— А в мені є?

— Не знаю. Перші враження завжди помилкові.

— А перші які?

— Гаразд, ходи вже.

— Куди?

— На руки, знесу униз. Вода вже нагрілась.

Дівчина зводиться на ноги, обминає Нестора й, ледь накульгуючи, прямує до коридору.

— Іди, іди. Там Софійка з коцюбою чекає…

— Гаразд, неси вже, коли так дуже хочеться…

— Сідай, доню, отут, — Софійка показала на оббитий цератою пуф, перед яким стояла повна каструля буро-малинової рідини й наповнювала ванну кімнату пахощами лугу в пору цвітіння трав.

— Пахне, як гербата, — Надійка сідає на м’який пуфик, пальчиками ніг мацає чи не гаряче й устромляє у розчин ногу.

— Вимочиш, напускай води, лізь і купайся, — сказав Нестор, коли баба пішла, й показав на пласку коробочку з рядком різнокольорових гудзичків. — Буде щось потрібно — натиснеш отой синій і закличеш мене. Синій, запам'ятай.

— А якщо зелений?

— Твоє прохання почує хіба що корова у хліві.

— Синій — то твій кабінет?

— Яка ж ти здогадлива! — він зняв з руки годинник і почепив на гачок біля коробочки. — Через півгодини почнеш напускати води, а ще через десять хвилин лізти у ванну…

Нарешті випала вільна хвилина. Нестор піднявся на гору і сів до столу. Вийняв з машинки аркушик, перечитав написане й задумався.

Йому завжди з трудом дається опис подій свідком котрих не був сам, чого не переживав, тому завжди важливо було для нього оглянути бодай місце, де відбулися ті події, що ніяк не хотіли лягати в рукопис.

Заплющився.

У пам’яті спливли картини: на плато копошаться дрібні фігурки «стрибків», лунають якісь команди, чуються поодинокі постріли. Ось виїхав танк, ворушить хоботом гармати, готовий заплюватися порціями смерті.

— Егей! Крот, Волк, Півень, послєдній раз предлагаю сдаться! — відлунює у верховіттях лісу, підсилена репродуктором пропозиція. — Вам усєм гарантована жізнь! Счітаю до десяті…

— Побратими, в бокову штольню! — наказує Півень…

Стемніло.

Спливла інша картина — куток криївки: стомлені, присмалені порохом, зарослі обличчя і тільки очі — гарячі, живі, докірливі… Встали, закинули на плечі автомати.

— Хлопці, ви куди? — шепоче Нестор.

— Ми ще прийдемо до тебе, чуєш! Тільки не гний…

Нестор струшує видіння, закладає чистий аркушик і у вечірній тиші, як скоростріл, застрочила друкарська машинка.

— Ну, нарешті! — щасливо видихнув хлопець, коли епізод, що дотепер упирався, ліг й міцно вплівся у тканину твору.

На пульті перед хлопцем замигтіла лампочка й у тиші кабінету роздався напівшепіт.

— Несторре-е, ти мене чуєш?

— Чую, серденько! — хлопець аж бринів од напливу щастя. Розповідь зрушилась і тепер, як сувій полотна, швидко розгортатиметься.

Ну з чим, як не з всеспалимою любов’ю, ще можна порівняти таку блаженну мить, таку глибоку насолоду від творення…

— Мені потрібна твоя допомога.

— Яка?

— Я не влізу у ванну, боюсь упасти.

— Натисни жовтий ґудзичок і попроси бабу Софійку.

— Несторе-е…

— Як я до тебе зайду?

— Ногами. Не соромся, ти вже бачив мене голою.

— То була інша ситуація.

— Я не вкушу, й не зваблюватиму… Чесне піонерське, я справді боюся упасти…

Нестор узяв з тумбочки хрустке простирадло й, мугикаючи щось бадьоре собі під ніс, спустився униз. Коли прочинив двері, гола дівчина стояла перед великим, у весь зріст дзеркалом, і, заклавши за голову руки, розвузлювала волосся. Зараз Нестор зовсім іншими очима подивився на оцю вже зрілу жінку, на бездоганну поставу, й вперше завважив, що все, до найменшого шматочка, тіло вкривав рівномірний, кавового полиску, загар, включаючи й перса. На руках, спині, черевному пресі, ногах чітко випинались, з-під засмаглої шкіри, як у культуристки, горбочки та пасмуги мускулів.

«А вона знається зі спортом» — скокнула приємна думка.

Тим часом дівчина опустила руки, стріпнула головою і лляного кольору волосся лагідною хвилею спало на плечі.

— Я готова.

Він узяв її на руки й поволі опустив у наповнену по вінця ванну. Стуливши губи, дівчина поволі присіла, занурюючись у воду, а тоді лягла навзнак і заплющилась од насолоди, що гарячою хвилею прокотилась тілом.

— Спасибі, — прошепотіла й відкрила очі. — Постій, куди ти? Що — соромишся мене?

— Ні.

— Я тебе збуджую?

— Скажи, ти часом не нудистка? — пропустив мимо вух провокаційне запитання, бо треба бути євнухом, аби нічого не відчувати такої миті. Однак і спокусити себе не дозволить, надто багато чому навчило дотеперішнє життя.

— Звідки ти узяв?

— По засмазі.

— Ні, не нудистка. Але ми з подругами вважаємо, що купатися, а тим більше засмагати в купальнику то анахронізм.

— Переконала. До спорту яке маєш відношення?

— Змалечку люблю. У здоровому тілі, здоровий дух, чи не так? Ну, куди ж ти? Побудь же зі мною. Спину потреш, поговоримо…

— Про що?

— Про мене, а чи про тебе. Скажімо, тебе не дивує моя поведінка?

— Як тобі сказати?

— Кажи, як є.

— Взагалі жінкам, тим більше дівчатам, притаманна сором'язливість…

— Чого позбавлена я. І тобі це здається підозрілим?

— Ні. Тобто так. Це, або гра досвідченої куртизанки, себто нової українки, або ти досі знаходишся під дією отруйного газу.

Дівчина весело засміялась.

— Ні, Несторе, не дія газу, не гра і я не нова українка. І повір, як зможеш, з чоловіками ще теж нічого не мала… Просто така я вже, надто життєрадісна, надто непоступлива в головному, надто люблю життя, можу і вмію володіти собою. А після відбіркових змагань у конкурсі краси прилюдна оголеність уже мене не шокує, бо що, зрештою, можеш побачити ти, як чоловік, більше, окрім кольору шкіри, постійно закритих перс у дівчини, котра зняла купальник. Клаптик кучерявої борідки на лобку? Тим більше, що з моєю поставою нема чого соромитись, бо лише Венера, або Афродита, що виходить з піни морської, змогли би скласти мені конкуренцію, — весело засміялась дівчина, дивлячись на дещо спантеличеного хлопця. — Несторе, я не дитина, й бачу, що тобі приємно зі мною, хочеться дивитись на мене оголену, але ти надто вихований, аби відверто пожирати мене хтивими очима, хоча, мабуть, нелегко у цю мить, будучи поряд, стримувати в собі самця… Я не можу тобі всього передати словами, але це я відчула зразу, підсвідомо, ще там, у яру, як тільки прийшла до тямки, що ти напрочуд товариська, сердечна людина. Ти не цураєшся жартів, з тобою добре, легко й цікаво вести оцей небезпечний для дівчини флірт. Це так рідко трапляється у наш жорстокий час… Ось, бачиш, я вже визнаю, що закохалась у тебе.

— З першого погляду й по самі вуха, — Нестор присів на пуфик.

— Еге ж… Я уже люблю тебе.

— Нічого. Це минеться, як тільки повернешся до своїх.

— Скажи, а ти не хотів би, аби я стала твоєю? Аби пестила, кохала палко, беззавітно й до самозабуття, і ми могли б це почати негайно… Скажи, ти не любив би мене?

— Хто згорів, того не запалити…

— Фе, Несторе, плагіатом тхне! Хоча, як на мене, щось ти надто швидко згорів. Чоловіки й у глибокій старості ще прагнуть жінок, особливо молодих. І знаєш чому? Бо в жінці є щось таке, таке неосяжне, божественне, недарма ж стільки творів мистецтва присвячено їй.

— Еге ж, найбільше шедеврів у художників та поетів. Це ж неперевершені мастаки вихваляти упаковку…

— Несторе-е..

— Ну скажемо трошки інакше. Вихваляти не упаковку, а м'ясо і яке воно рум'яне, біле, пухке й має таке пишне волосся, такі очі, такі руки…

— Знову плагіат! Тепер уже із Франка.

— Ти диви! — видихнув хлопець.

— Не сподівався, що в мене під упаковкою, чи пак м’ясом, щось та є?

— Каюсь, грішний, — сміється хлопець. — Гаразд, купайся, а я піду. Відпустиш?

— Зажди, потри ще тільки спину, — вона подала намилену пухнасту мочалку.

— Несторе, — вигнувши луком спину, яку щиро натирає хлопець, невгаває Надійка, — ти не відповів на одне моє запитання.

— Яке ж це?

— Чи я тебе збуджую. Ти, часом, не гей?

— Ні. Але після Афгану, я довго не міг спокійно дивитись на жінок.

— А це ж чому?

— Тобі б краще цього не знати.

— Я ж не дитина, — вона випрямилась, заклала за голову руки, і хлопець почав намилювати тверді, мов з каміння, груди, горбкуваті пасмуги мускулів на животі.

— Гаразд. Я зразу, після призиву, попав у спеціальний винищувальний батальйон, якому було дано завдання стирати з лиця землі цілі поселення, разом з дітьми, стариками, жінками… За те нам, отим звироднілим головорізам, дозволяли, як винагороду, ґвалтувати тамтешніх дівчат, жінок, яких зразу ж, пристрілювали…

— Боже мій! — опустила руки й звела на Нестора очі із застиглим у куточках жахом. — Невже це правда?

— Правда, Надю, страшна, неймовірна, але правда! Кругом смерть, крики, постріли, вогонь, плач приречених і… ґвалтування… Не кожна нормальна людина здатна таке перенести… Це з часом пригоїлось, але тут новий підступний удар — Неля! Все спливло з новою силою і, як кошмар, довго переслідувало мене… Там у Афгані, були серед нас і совістливі, так «діди» ледь не під дулом заставляли ґвалтувати, аби всі були однакові.

— І як же ви, після цих страхіть, служили далі?

— Батальйон розформували зразу, як тільки закінчились оті «розчистки територій»…

— І ти робив це?

— За невиконання наказу, це ж була війна, розстрілювали. Правда, я не ґвалтував, а «діди» мене побоювались…

— Надю, тобі погано? — враз завважив зміни на обличчі дівчини.

— Не зважай. Це зараз пройде… Вже проходить… І, будь ласка, вибач мені, і за ґея, і що змусила роз'ятрити старі болючі рани… Так, життя, все таки складна штука… Та будь певен, що ближче ми пізнаємо одне одного, то менше матимеш підстав для розчарувань… Коли чесно, то ти справді мені подобаєшся…

— Знову? — Нестор завважує в очах дівчини жваві іскорки.

— На цей раз без жартів.

— Але ж я старий. Десять літ, дитино, то все таки десять літ.

— Старий у двадцять вісім? Та ще шістдесятилітні діди беруть собі за дружин вісімнадцятилітніх… А з нас вийде класна, надідеальна пара! Сам кажеш, що окрім оспіваного поетами «м'яса», у мені щось є, а ти ж ще сотої частини про мене не знаєш. Скажу тобі по щирості, я до безтями залюблена в книжку й буду тобі добрим помічником у твоїй справі, стану особистим секретарем, добрим ангелом-хоронителем…

— Гаразд, янголе-хоронителю, нахилися, нехай змию мило й піду. А то ще трохи й почну вірити у щирість твоїх слів. А це вже небезпечно. Попереду ніч, а навкруги ліси…

— І ми всю нічку будемо не тільки цілуватись, — весело сміється дівчина від лоскітливого доторку рук, що ніжно змивали милиння. — Мені сьогодні вже один наспівував цю пісеньку.

— Масажист?

— Він, клятий… До речі, ти вже твердо знаєш хто він?

— А так. Синок Іллярія Кандиби… Ну, а тепер бувай. А то, не приведи Господи, наднесе лихе Софійку, влетить нам безсоромним…

— Спасибі, Несторку, — звела на хлопця повні щастя очі. -- За все, за все, а за те, що помив, зокрема. Мені так було добре, коли твої руки торкались мене… Тепер іди, а я ще поніжусь трохи, а тоді покличу…

Нестор зайшов до літньої кухні. У печі весело потріскували дрова, на плиті сичали, пересварюючись, каструлі, а на одній, найсердитішій, аж покришка підстрибувала, випускаючи клубки пари, як злості…

— Як там Надійка? — щурить очі баба Софійка, ріжучи велику цибулину до миски з покраяними помідорами та огірками.

— Купається.

— Не залишай її надовго одну.

— З нею усе гаразд. Я щойно звітам.

— Тоді полізь на хатнє горище. Там, на третій поличці, зліва від сходів, у целофановому мішечку є гіпс…

— Навіщо він вам?

— Накладу лангету. Суглобу треба дати повний спокій. До речі, її родичі вже знають, що з нею сталося?

— Ні, вони живуть у Самборові. А вона — у Триболях на квартирі.

— Повезеш її сьогодні проти ночі?

— Ні, нехай у нас побуде.

— Ти хочеш цього? — Софійка витерла тильною стороною долоні сльози, котрі вичавила цибуля.

— Намочіть ніж у холодній воді, — усміхається Нестор.

— Це допоможе, як мертвому кадило… А хто її родичі?

— Батько — журналіст. Мати — вчителька української мови та літератури.

— А вона?

— Майбутня бібліотекарка… Незабаром державні екзамени.

— Що ж, раз ти цього хочеш, то нехай побуде у нас, — Софійка ножем перемішала у мисці салат, поглянула на Нестора й усміхнулась. — А хочеш, то на довше затримаю? Роздивишся, що й до чого… Ану, якраз підійде.

— Дякую, але вона надто молода, як на мене.

— Молода? Мені ще п'ятнадцяти не було, як віддалась. А в її літа вже двоє діток було; твій батько та стрий Михайло… Іди заглянь до неї й принеси гіпс.

— Як ти тут? — запитав Нестор, прочинивши двері до ванної кімнати. — Ще жива? Ще не втопилась?

— Ні, хто має висіти, той не втоне… А після сьогоднішніх пригод, я житиму сто літ… Заходь, не заглядай.

— Ніколи. Іду за гіпсом, буде Софійка лангету накладати.

— Невже, це так серйозно?

— Напевне… Баба знає у тому толк. Уже поставила на ноги не одного з тих, від кого відмовились лікарі. Така вона у мене…

— Чи не занадто ви мною переймаєтесь?

— Бачиш, вона не проти бачити тебе моєю дружиною. А що воно буде за пара такому парубку, коли кульгатиме…

— Виходить у твоєї бабці кращий смак, аніж у тебе?

— До чого тут смак. Вона стоїть на сукрайку життя, жде і не діждеться тої миті, коли візьме на руки правнука, продовжувача роду… От і багнеться чим скоріш мене одружити…

— Тоді бери мене.

— Я візьму, але кропиви, тоді знатимеш.

— Ой, не роби цього, краще іди вже за своїм гіпсом. Я буду чемна-пречемна…

Коли Софійка наклала гіпсову пов'язку, змастила подряпини й синяки червоною, як нектар, що пахнула медом і зіллям, рідкою маззю, Нестор відніс дівчину до свого кабінету. Тоді прибрав з письмового стола друкарську машинку й вийняв з шухляди товстого зошита.

— Літописцю, що ти зараз робитимеш?

— Кину кілька слів у щоденник.

— Про мене? — у щедрій блакиті очей замерехтіли темні цяточки, ніби їх полишила невидима шпильочка.

— Хіба нема більше про що?

— А прочитати даси?

— Ти ж уже читаєш, — кивнув на розгорнуту папку.

— Хіба «Четверте пришестя» — документальна річ? — вірить і не вірить дівчина. — Я гадала, що це такий художній прийом…

— Ні, на відміну од художніх творів, тут усе правда.

— Ти хочеш сказати, що в художніх творах нема правди, що там суцільна брехня?

— Найсправжнісінька! Тільки так майстерно склепана, що виглядає правдивішою за правду.

— Е-е?

— От тобі й «е-е»! Ну, звідки, скажімо, я можу знати, що думав мій дідусь, отам у криївці на Лисій горі, перед тим, як приставив собі до скроні дуло пістолета? Про те, що життя прекрасне, й він розстається з ним в ім’я великої мети — волі України? А може каявся, що прийнявши Декалог, мусить тепер, не докохавши, не доживши, обірвати нитку життя, аби не здатись живим у руки катів?

Ти, читаючи, сприймеш усе те, що я набрехав за чисту правду. І це буде правда. Така магія мистецтва… Чому живуть сотні літ твори, що становлять окрасу світової літератури? Та тому, що, не зважаючи на безсовісну брехню, вони правдиві, вони якби поза часом і простором… А щоденник — це документ, це зупинена мить. Неупереджений свідок певного історичного проміжку часу, й ніщо більше…

— Нащо вибрав таку форму?

— Свідомо, про це ж я у передмові згадав… От, скажімо, відзначатиме колись Україна столітній ювілей своєї незалежності, й хтось з прийдешніх літераторів, чи як вони тоді зватимуться, задумає написати роман чи повість, і намагатиметься змалювати образ когось із нас, тих, хто робив у провінції «безкровну» революцію, і для нього ці записи будуть безцінними… Мав би я зараз під рукою щоденник отих партизан, знав би про що вони думали перш, аніж пристрелити себе, й не ламав би голови, як описати їхній стан…

— Над правдою-брехнею?

— Еге ж, — Нестор раптом розсміявся. — От уже вдруге ми залізли з тобою у високі матерії.

— А це тобі ні про що не говорить? — лукавить дівчина й з півусміхом розглядає зроблений з гіпсу, картону та бинтів білий чобіток. — Про спорідненість наших душ, про те що…

— …У тебе під упаковкою щось є, і ти не лише «м’ясо» з гарним волоссям, гострими персами й синіми очима… Тільки не забувай, що однойменні заряди завжди відштовхуються…

— Ой, Несторе! — весело зблискує синім, наче барвінок, оком Надійка. — Це вже про щось мені говорить! Бачу певні зрушення у сторону прогресу. Зроби останнє зусилля і визнай чесно, як перед Всевишнім судом, що під упаковкою щось є.

— Визнаю!

— І що ти трішечки-трішечки уже закоханий у мене…

— Теж визнаю… А зараз, будь ласка, читай і, що більше це будеш робити, то тіснішою ставатиме упаковка.

— Та вже читаю. Що з тобою вдієш, з сухарем отаким? — вдавано зітхає дівчина й бере рукопис.