Години

Місіс Вулф

Вона йде вздовж Маунт-Арарат-роуд і обмірковує самогубство Кларисси Делловей. Кларисса закохається — у жінку. Ні, краще в дівчину; авжеж, у дівчину, з якою вона познайомиться ще жовторотою юнкою; це буде одна з тих пристрастей, що спалахують замолоду, коли щиро здається, ніби любов і всякі ідеї — твоє особисте відкриття, щось таке, чого до тебе саме так ніхто зроду не переживав і не усвідомлював; за того короткого юнацтва, коли вільно робити й говорити майже все: приголомшувати, кидатися з кулаками, відмовлятися від запропонованого майбутнього заради іншого, грандіознішого та дивовижнішого, виплеканого у твоїх мріях і належного тільки тобі, а не якійсь там тітці Гелені, що сидить вечорами в кріслі й розважає вголос, чи варто молодим жінкам читати Платона та Морріса. Отже, юна Кларисса Делловей кохатиме іншу дівчину й віритиме у своє успішне, сповнене пригод майбутнє, але врешті, як більшість молодих жінок, схаменеться (що на неї вплине — поки важко сказати) й одружиться з путнім чоловіком.

Так-так, схаменеться й одружиться.

Проте до старості вона не доживе. Укоротить собі віку — мабуть, через якусь дрібницю (треба тільки, щоб вийшло переконливо — трагічно, а не комічно).

Певна річ, це станеться нескоро. Вірджинія сподівається, що, поки вона добереться до того епізоду, багато чого виясниться. А наразі, гуляючи Річмондом, вона намагається зосередитися на першому Клариссиному коханні. На тій дівчині. Зухвалій і привабливій. Вона шокуватиме тіточок, ставлячи у великі вази з водою жоржини та мальви із зітнутими головами. Так завжди робила сестра Вірджинії — Ванесса.

Вірджинія проминає огрядну жінку — завсідницю тутешніх крамничок, дебелу підозріливу літню пані, з величезною тканою сумкою та двома мопсами на повідках коньякового кольору, яка демонстративно ігнорує її. Очевидно, Вірджинія знову мимоволі говорила вголос. О, тепер вона й сама немовби чує промимрений уривок фрази шокуватиме тіточок, що тягнеться за нею шлейфом. Ну, і що з того? Віддалившись, Вірджинія різко обертається, щоб перехопити крадькуватий жінчин погляд, але зустрічається тільки з вологими очима одного з мопсів, який, важко сопучи, дивиться на неї з-за свого брунатного плеча.

Вона доходить до Квінз-роуд і повертає назад додому, згадуючи Ванессу та безголові квіти у вазах.

Річмонд, звісно ж, не найгірше місце на світі, однак це лише звичайнісіньке передмістя з усіма характерними ознаками: тут і віконні горщики з квітами, і живоплоти, і домогосподарки з мопсами на повідках, і дзиґарі, що лунко відбивають години в порожніх кімнатах. Вірджинія думає про кохання дівчини. Як же їй обридла ця річмондська атмосфера! Вона так скучила за Лондоном. Часом їй навіть сняться центри великих міст. Хоч у Річмонді, де її тримають останні вісім років тільки тому, що тут немає ні дивниць, ні чудес, вона майже звільнилася від головного болю, голосів і нападів люті. Та все ж її єдине бажання — повернутися до небезпек, які таїть у собі великоміське життя.

На сходинках до Хоґарт-хаус Вірджинія зупиняється, щоб пригадати, хто вона така. Багаторічний досвід навчив її, що від жінки при здоровому розумі обставини вимагають певного перевтілення — не так заради свого чоловіка та слуг, як насамперед для міцності власних переконань. Вона — письменниця, а Леонард, Неллі, Ралф та інші — читачі. Героїня її нового роману — спокійна мудра чутлива жінка, яка тяжко хворіла, а тепер готується повернутися в Лондон, де вона вітатиме в себе гостей і відвідуватиме вечірки, писатиме вранці та читатиме пополудні, обідатиме з друзями й матиме бездоганний вигляд. Є в цьому всьому справжнє мистецтво — і в порядкуванні бенкетами, і в додержанні підбадьорливої правильності. Чоловіки, звісно, можуть пишатися своїми щирими, пристрасними оповідями про долі людства й уважати за теми, варті великої літератури, лише війну та пошук Бога, однак Вірджинія певна, що, якби чоловічу репутацію похитнув хибний вибір капелюха, англійська література разюче змінилася б.

Кларисса Делловей, на її думку, заподіє собі смерть через щось таке, що іншим видаватиметься дурницею. Можливо, вечірка зійде нанівець або чоловік знову не помітить її зусиль, докладених до самовдосконалення й облагодження їхньої оселі. От тільки треба передати всю глибину й реальність Клариссиного розпачу попри уявну незначущість причини, переконати читача, що домашні поразки для Кларисси не менш гіркі, ніж програні битви для якого-небудь генерала.

Вірджинія заходить до будинку. Вона цілком контролює персонажа на ім’я Вірджинія Вулф і, як личить цьому персонажеві, знімає й вішає пальто, а тоді спускається в кухню, щоб обговорити з Неллі меню ланчу.

У кухні Неллі розкачує тісто. Неллі така, як завжди, — огрядна та розчервоніла, велична й невдоволена, буцім славній епосі доброзвичайності та блаженства, у якій минуло все її життя, настав кінець — остаточний — хвилин за десять до вашої появи. Вірджинія не надивиться на неї. Як їй удається щодня, щогодини триматися однаковісінько?

— Добрий день, Неллі, — вітається Вірджинія.

— Добрий, пані.

Уся увага Неллі прикута до тіста, наче під качалкою проступають ледь помітні, проте розбірливі письмена.

— Це пиріг на ланч?

— Так, пані. Я вирішила приготувати м’ясний пиріг. У нас була баранина. А з вами порадитися мені не вдалося, бо ви працювали від самого ранку.

— Пиріг із бараниною — це чудово, — озивається Вірджинія, дарма що їй ледве вдається залишатися в образі.

«Їжа не гріх, — нагадує вона собі. — Головне — не думати про тлінь та фекалії. І про своє відбиття в дзеркалі».

— Спочатку суп із хрінниці, — каже Неллі, — потім пиріг, а на десерт ці, як їх… жовті груші, коли, звісно ж, вам не хочеться чогось вишуканішого.

Ось тобі й маєш, виклик кинуто. Коли, звісно ж, вам не хочеться чогось вишуканішого. Так підкорена амазонка, стоячи на березі річки в шкурах власноруч убитих та оббілованих тварин, жбурляє грушу до золотих черевичків королеви зі словами: «Ось, беріть. Коли, звісно ж, вам не хочеться чогось вишуканішого».

— Груші то й груші, — мовить Вірджинія, однак подумки протестує проти груш, бо вони, звичайно, зовсім не те, що треба, принаймні сьогодні.

Якби Вірджинія по-хазяйському прийшла в кухню ще зранку, щоб замовити ланч, Неллі могла б подати на десерт будь-що — хоч бланманже, хоч суфле, а хоч і ті самі груші. Вірджинія ж легко могла спуститися в кухню о восьмій ранку й заявити: «Не клопочімося сьогодні. Нехай на десерт будуть груші». Натомість вона навшпиньки прокралася до свого кабінету, боячись, що її письменницьке натхнення (оцей крихкий імпульс, оце яйце, ризиковано вдержуване на ложці) від поганого настрою Неллі може розвіятися. Неллі, певна річ, відчуває все і, пропонуючи груші, натякає Вірджинії на свою могутність, на те, що знає її таємниці і що королевам, які дбають про розгадування загадок у своїх покоях більше, ніж про добробут підданців, нема чого вередувати — хай удовольняються з датків.

Вірджинія злегка піднімає брижик розкачаного тіста й береться розминати пальцями.

— Ти не забула, що о четвертій приїде Ванесса з дітьми? — питає вона.

— Я пам’ятаю, пані.

Неллі майстерно підхоплює тісто, кладе на деко й починає бгати з нього пиріг. Ці спокійні, вправні рухи нагадують Вірджинії сповивання дитини, і на мить вона відчуває себе малим дівчам, яке з трепетом і благоговінням спостерігає за впевненими материними руками.

— До речі, гадаю, треба ще купити китайський чай та імбирні цукати.

— Китайський чай, пані? Імбирні цукати?

— Ванесса востаннє гостювала в нас понад два тижні тому. Я б воліла подати їй до чаю щось краще за вчорашні недоїдки.

— Але ж китайський чай та цукати можна купити лише в Лондоні, тут такого не продають.

— Поїзди ходять щопівгодини, автобуси — щогодини. Тобі ж усе одно, мабуть, треба по щось їхати до Лондона.

— Та воно то так. От тільки… уже пів на дванадцяту, а обід зовсім не готовий. Місіс Белл приїде о четвертій. Ви ж сказали — о четвертій?

— Авжеж, о четвертій. І до четвертої ще майже п’ять годин, бо тепер рівно вісім хвилин на дванадцяту. Поїзд, що відходить із Річмонда о пів на першу, привезе тебе в Лондон на початку другої. Ти швиденько купиш чай та цукати, виїдеш поїздом з Лондона о пів на третю й уже на самісінькому початку четвертої здорова-здоровісінька повернешся сюди. Чи я помиляюся?

— Ні, не помиляєтеся, — відповідає Неллі.

Вона бере з миски ріпу та спритним ударом ножа відтинає хвостик. «Отак, — думає Вірджинія, — вона хотіла б перерізати й мою горлянку. Одним махом, ніби заколоти мене — це черговий хатній клопіт, що його треба впорати до спання». Ось як Неллі б убивала, упевнено й уміло, немов просто б куховарила, механічно додержуючись рецептів, вивчених хтозна-коли. Атож, вона б радо черконула Вірджинію по горлянці, як оце ріпу, бо Вірджинія знехтувала свої обов’язки, і тепер її, Неллі Бокселл, дорослу жінку, карають за те, що вона насмілилася запропонувати груші. Невже так важко знайти спільну мову з прислугою? Мати Вірджинії чудово давала собі з цим раду. І Ванесса. Чому ж у Вірджинії не виходить бути водночас твердою й доброю до Неллі, щоб викликати до себе повагу та любов? Вірджинія знає, з яким виглядом і поставою їй слід з’являтися в кухні. Знає, що її тон має бути навчальним, але не зверхнім, наче в гувернантки, що звертається до улюбленого вихованця. «Чому б нам не вигадати щось краще за груші, Неллі? Містер Вулф сьогодні не в гуморі, і боюся, що самими грушами його настрою не підсолодиш». Це ж так просто!

Клариссу Делловей вона наділить здатністю ладнати з прислугою, особливим умінням поєднувати чуйність та силу. Слуги обожнюватимуть її та завжди робитимуть більше, ніж вона попросить.