Години

Місіс Вулф

Вірджинія з Ванессою п’ють у кухні чай.

— У «Герродсі»[40] було чудове пальтечко на Анжеліку, — каже Ванесса. — А от на хлопчиків, на жаль, нічого. Мабуть, я все ж подарую їй пальтечко на день народження, хоч, звісно, вона розсердиться. На її думку, такі речі їй і так повинні купувати, а не дарувати на свята.

Вірджинія киває. Цієї миті вона, здається, не годна вичавити із себе й слова. У світі так багато всього: пальта в «Герродсі»; діти, які завжди будуть незадоволені й розчаровані, хоч що ви для них робитимете; пухкенька Ванессина рука, що тримає чашку, і дроздиця в садку, така прекрасна на своєму смертному ложі, як жіночий капелюшок.

Оця година в кухні.

Ні, Кларисса не помре, не вкоротить собі віку. Хіба вона зможе залишити все й піти в небуття?

Вірджинія готується виректи щось мудре про виховання дітей. Їй ще достеменно невідомо, що саме, та вона не мовчатиме.

Насправді їй хочеться сказати: «Годі! Чашки чаю, пташка в садку, проблема з дитячими пальтами… З мене годі!»

Помре хтось інший. Глибший і розумніший за Клариссу. Той, чий смуток і талант зможуть протистояти спокусам цього світу з його чашками чаю та пальтами.

— Можливо, Анжеліка… — починає Вірджинія, але тут її своїм несподіваним поверненням із Лондона рятує розлючена й сповнена тріумфу Неллі.

Служниця так розмахує пакетом із китайським чаєм та імбирними цукатами, ніби збирається пожбурити його.

— Добрий день, місіс Белл, — озивається вона підкреслено холодним голосом ката.

Ось Неллі з чаєм і цукатами, а ось Вірджинія, загадково щаслива, аж до неба, жива, у кухні з Ванессою цього звичайного весняного дня. Неллі, цій упокореній королеві амазонок, цій вічно обуреній гордівниці, доводиться викладати на стіл усе, що їй загадали купити.

Коли Неллі відвертається, Вірджинія нахиляється і — всупереч заведеному звичаєві — цілує Ванессу в губи. Невинно, зовсім невинно, однак тут, у кухні, за спиною Неллі, у тому відчувається щось заборонене й неймовірно чарівне. Ванесса повертає поцілунок.