Години

Місіс Вулф

Вона скидає очима на настільний годинник. Минуло майже дві години. Вона досі сповнена сили, хоч знає, що написане сьогодні завтра може видатися їй пустим та роздутим. Гадана книжка завжди краща за ту, що лягає на папір. Вірджинія відпиває ковток холодної кави й дозволяє собі перечитати те, що вийшло.

Здається, непогано, а деякі частини просто неперевершені. Звісно, вона ж покладає такі великі надії на цю книжку, мріє, щоб це був її найкращий роман, — роман, який урешті виправдає всі її сподівання. Та чи може один-однісінький день із життя звичайної жінки стати за основу для цілого роману? Чи досить цього? Вірджинія стукає по губах великим пальцем. Кларисса Делловей помре — у цьому вона впевнена, хоч поки ще важко сказати, як і навіть чому. Найімовірніше, вкоротить собі віку. Авжеж, саме так.

Вірджинія відкладає ручку вбік. Якби її воля, вона б працювала весь день, списала не три, а тридцять аркушів, проте вже після перших кількох годин у ній щось спотикається й не дає ступити через край, щоб не звести всю справу нанівець. Дуже легко впасти у вир незв’язності та нелогічності, з якого можна вже ніколи не виборсатися. Водночас їй страшенно шкода витрачати дорогоцінний час на щось інше, крім писання. Вона не полишає роботи навіть під загрозою рецидиву. Спочатку повертаються головні болі, не схожі на ті, що їх зазвичай називають цією словосполукою (одначе вигадувати якийсь новий термін для них завжди видавалося Вірджинії занадто мелодраматичним). Вони просочуються в неї. Не просто завдають муки, а вселяються всередину, наче віруси в тіла своїх жертв. В очах починають танцювати такі болісні вогняні пасма, такі сліпучі риски й цятки, аж їй доводиться нагадувати собі, що, крім неї, їх ніхто не бачить. Біль огортає її, витискаючи те, що недавно ще було Вірджинією; його атака така блискавична, а зубчасті обриси такі чіткі, що їй він давно вже уявляється самостійним живим створінням. Вона не раз бачила його, коли прогулювалася містом із Леонардом: над бруківкою линула іскриста сріблясто-біла наїжена постать, драглиста, мов медуза. «Що з тобою?» — питав Леонард. «Голова болить, — відповідала вона. — Не зважай».

Головний біль завжди поряд, готовий напасти щомиті, і хоч якими довгими бувають періоди свободи, Вірджинія відчуває їхню тимчасовість. Іноді біль лише частково поймає її, на вечір чи день-два, а потім відступає. Часом залишається й посилюється, аж поки подається сама Вірджинія. У такі моменти біль неначе виповзає з її черепа назовні. Усе довкола палає й пульсує, заражене нестерпним блиском. Усе аж здригається, і Вірджинія молиться про темряву, як заблуканий у пустелі мандрівник — про воду. Світ, виявляється, позбавлений темряви, як пустеля — води. Навіть якщо зачинити віконниці, навіть якщо міцно склепити повіки. Темряви нема, є тільки невідчепні спалахи сяйва більшої чи меншої інтенсивності. Коли опиняєшся в цьому безжально яскравому просторі, оживають голоси. Іноді це ледь чутне низьке бурчання, зіткане із самого повітря, іноді вони долинають з-за меблів і просочуються зі стін. Голоси невиразні, але, безперечно, сповнені прихованого змісту, явно чоловічі, старі-старезні. У них завжди вчувається злість, осуд та розчарування. Часом вони ніби перешіптуються між собою, часом декламують якийсь текст. Зрідка їй навіть удається розібрати те чи те слово. Раз вона почула «кинутися», двічі — «додолу». А якось — Вірджинія може заприсягтися — зграйка горобців за вікном співала грецькою мовою. У ці хвилини вона почувається тяжко нещасною і здатна накричати на Леонарда чи на когось іншого, хто — сичачи й крешучи іскри, наче пекельник, — трапиться під руку. Такий стан інколи триває дуже довго, година за годиною, сповиваючи її, немов кокон лялечку. Кінець кінцем за якийсь час вона приходить до пам’яті, скалічена й трепетна, однак сповнена проникливості й готова, трохи відпочивши, поринути знову в роботу. Вона страшенно боїться оцих своїх провалів у біль та сліпуче світло й воднораз припускає, що їх не уникнеш. Уже кілька років Вірджинія живе без нападів. Ніхто краще за неї не знає, з якою раптовістю біль може повернутися, але при Леонардові вона намагається бадьоритися. Щоб нарешті переїхати до Лондона. Краще збожеволіти в Лондоні, ніж зачахнути в Річмонді.

Не без вагань Вірджинія вирішує, що на сьогодні досить. Такі сумніви роздирають її не вперше. А може, попрацювати ще годинку? Що це — розважливість чи лінощі? Вона каже собі, що таки розважливість, і майже вірить у це. Своїх двісті п’ятдесят слів вона написала. Годі. Треба сподіватися, що й завтра вона сидітиме на цьому самому місці, при тямі та здоровому глузді.

Вона бере чашку із захололою кавовою гущею і, вийшовши з кімнати, спускається в друкарню, де Ралф перечитує коректу після Леонарда.

— Доброго ранку, — кидає Ралф Вірджинії нервово-жвавим голосом.

Його широке, вродливе, зазвичай безтурботне обличчя взялося рум’янцем, а лоб аж паленіє, і Вірджинія доходить висновку, що для Ралфа цей ранок зовсім не добрий. Мабуть, Леонард нагримав на нього за недогляди, сьогоднішні чи вчорашні, і от Ралф тепер вичитує гранки й стріляє своїм «доброго ранку» з удаваним запалом висвареної дитини.

— Доброго ранку, — відповідає вона тоном, сповненим доброзичливості, але підкреслено позбавленим спочуття.

Оці всі асистенти, молоді чоловіки та жінки, з’являються й тікають; недавно Леонард найняв ще Марджорі (з її огидною манерою розтягати слова; до речі, де вона?), бо чимало завдань Ралф уважає нижчими від своєї гідності. Немає сумніву, що незабаром Ралфа й Марджорі також тут не буде, і коли Вірджинія прийде сюди іншим разом, то вже хтось новенький невдоволено-стримано зичитиме їй доброго ранку. Вона знає, що Леонард може бути різким, скупим на похвалу й надзвичайно прискіпливим. Вірджинія бачить, що цим молодим людям часто доводиться непереливки, проте ніколи не стане з ними супроти Леонарда. Їй менш за все хочеться бути комусь за няньку й потурати чиїмось запопадливим усмішкам та благальним поглядам. Зрештою, Ралф — то Літтонів клопіт, а Літтон прихильний до нього. Та попри все і Ралф, і його наступники не затримаються й рушать у великий світ — ніхто не тішить себе ілюзіями, що вони довіку прислужуватимуть у друкарні. Так, Леонард буває деспотичним чи несправедливим, але він її компаньйон та опікун, і вона нізащо не зрадить його ні задля неопереного красунчика Ралфа, ні задля Марджорі з її голоском хвилястої папужки.

— На вісім сторінок — десять помилок, — каже Леонард, і складки коло його рота стають такими глибокими, що в них може вміститися монетка.

— Добре, що ви їх помітили, — мовить Вірджинія.

— Що ближче до середини, то їх, здається, більше. Як гадаєш, погано написаний твір може накликати біду?

— О, як би я хотіла жити у світі, де це було б реальністю! Піду прогуляюсь, провітрю голову, а тоді приєднаюся до вас.

— Ми вже добряче посунулися вперед, — каже Ралф. — До вечора, мабуть, упораємося.

— Нам пощастить, — кидає Леонард, — якщо ми впораємося до вечора наступного тижня.

Він супиться; Ралфові щоки червоніють іще більше. Вірджинія припускає, що Ралф, набираючи текст, виявив страшенну недбалість. А правда — спокійна пухкенька пані в солідній сірій сукні — сидить поміж цими двома чоловіками. Ні, правда не на боці Ралфа — цього молодого піхотинця, закоханого, безперечно, у літературу і з не меншою пристрастю в бренді й печиво, що чекають на нього після робочого дня; цього добросердого пересічного хлопця, який, проте, навряд чи зможе за призначений йому земний час уславити одну з пересічних справ пересічного світу. На жаль, правда й не на боці Леонарда, неповторного й невтомного Леонарда, що не відрізняє невдач від катастроф, над усе ставить творчі звершення й тиранить інших, бо щиро вірить, ніби йому до снаги зліквідувати та викорінити людську безвідповідальність і посередність.

— Я впевнена, — каже Вірджинія, — що можна надати книжці більш-менш пристойного вигляду вчасно й таки зустріти Різдво.

Ралф усміхається до неї з таким неприхованим полегшенням, що їй раптом хочеться дати йому ляпаса. Він переоцінює її симпатію: вона сказала це не заради нього, а заради Леонарда — точнісінько як її мати, що дивилася крізь пальці на помилки слуг за вечерею й переконувала чоловіка та решту присутніх, буцім розбита супниця не віщує нічого лихого, бо їхнє коло любові й терпіння непорушне та всі вони в цілковитій безпеці.