Години

Місіс Делловей

Ступивши з квітами в коридор, Кларисса перестріває Саллі. На якийсь короткий момент їй видається, ніби вони із Саллі не знайомі. Перед нею бліда, сивоволоса, нетерпляча жінка із суворим обличчям, кілограмів на п’ять легша, ніж мала б бути. Вигляд цієї «незнайомки» викликає в Кларисси приплив ніжності й невиразного безстороннього осуду. «Яка ж вона схвильована та мила! — думається Клариссі. — От тільки їй не слід убиратися в жовте, навіть у таке темно-гірчичне, як оце тепер».

— Привіт, — каже Саллі. — Чудові квіти.

Кларисса й Саллі похапцем цілуються в губи. Вони завжди щедрі на поцілунки.

— Ти куди? — питає Кларисса.

— У місто. Обідаю сьогодні з Олівером Сент-Івом. Хіба я тобі не казала? Не можу пригадати.

— Не казала.

— Вибач. Сподіваюся, ти не проти?

— Звісно, ні. Завжди приємно пообідати з кінозіркою.

— Я так усе вишарувала, аж самій страшно.

— А туалетний папір є?

— Хоч греблю гати. Я повернуся за кілька годин.

— Бувай.

— Квіти справді чудові, — повторює Саллі. — Чому ж я так нервуюся?

— Ну, мабуть, тому, що обідаєш із кінозіркою.

— Це ж просто Олівер. Мені соромно, що я тебе кидаю.

— Дурниці! Усе гаразд.

— Ти впевнена?

— Іди собі. На все добре!

— Бувай.

Вони знову цілуються. При нагоді Кларисса таки спробує переконати Саллі вивести з ужитку цю гірчичну куртку.

Ідучи далі, Кларисса пригадує ту хвилю радості (до речі, що її викликало?), яка накотилася на неї трохи більш ніж годину тому. Цієї миті, о пів на дванадцяту теплого червневого дня, коридор у їхньому будинку скидається на вхід до царства мертвих. У ніші німує величезна ваза, а в лискучих плитках брунатної підлоги каламутно відбивається тьмяно-вохристе світло поодиноких бра. Ні, не до царства мертвих, далебі: у смерті є бодай перспектива визволення та спочину. А тут лише клубливий пил, тягучі дні, безгомінний коридор, буре світло й слабкий, злегка хімічний запах сирості, що його зможе перебити тільки дух невблаганної старості, втрат та несправджених сподівань. Річард, її вірний товариш і колишній коханець, глибше й глибше поринає у вир недуги та божевілля. Шкода, але Річарда не буде поряд на схилі літ.

Кларисса заходить у квартиру, і їй — о, диво! — відразу ж стає краще. Трохи краще. А там і про вечірку час думати. Щонайменше. Це її помешкання, її й Саллі, і хоч вони живуть тут уже майже п’ятнадцять років, вона досі дивується його красі та їхньому неймовірному щастю. Два поверхи й садок у Вест-Вілліджі! Звісно, вони багаті, непристойно багаті за будь-якими мірками, крім, можливо, нью-йоркських. Вони мали заощадження, і тоді їм нагодився цей скарб із сосновим паркетом та стулчастими вікнами, що дивляться на вимощене цеглою внутрішнє подвір’я зі смарагдовим мохом у невисоких кам’яних жолобах та круглим фонтанчиком, схожим на таріль чистої води, яка жебонить, тільки-но натиснеш на вимикач. Кларисса несе квіти в кухню й натрапляє на записку Саллі: «Обідаю з Олівером — я тобі казала? Повернуся не пізніш як о третій. ХХХХХ[26]». Раптом Кларисса перестає розуміти, де вона. Це ж не її кухня, а кухня когось зі знайомців, досить симпатична, але не в Клариссиному стилі, повна сторонніх запахів. Вона мешкає деінде — у будинку з вікном, по якому обережно стукає гілочка — так, ніби хтось торкається голкою вінілової платівки. А тут, у цій кухні, за скляними дверцятами буфета, неначе священні реліквії, стоять незайманим стосом білі тарілки. На гранітній стільниці вишикувалися старенькі теракотові горщики, поглазуровані всіма відтінками яскраво-жовтого. Кларисса впізнає ці речі, проте вони їй чужі. Вона відчуває присутність власного привиду — її незнищенної й водночас майже непомітної частини, яка нічим не володіє і, немов турист у музеї, з байдужою цікавістю розглядає рядок полив’яних горщиків, стільницю з однією-однісінькою хлібною крихтою та хромований кран із тремтливою краплею, що, поважчавши, падає в раковину. Оце все вони купували разом із Саллі — Кларисса пам’ятає кожний їхній похід по магазинах, — але тепер і кран, і стіл, і горщики, і навіть білі тарілки видаються їй якимись необов’язковими. Справді, то просто результат довільного вибору: одне, друге, так чи ні; і вона чітко усвідомлює, що може легко піти з життя, покинувши оці пусті й випадкові зручності. Вислизнути з нього й повернутися до іншої оселі, де немає ні Саллі, ні Річарда, а є тільки єство Кларисси — дівчини, що обернулася на жінку, досі сповнену сили та надій. Виявляється, весь її смуток і самотність разом із їхніми скрипливими підпорами — ціна, яку вона платить за те, що вдає, ніби живе в оцій квартирі, поміж оцих предметів, з доброю, але дратівливою Саллі. Тож, утікши звідси, вона знайде своє щастя чи щось більше від щастя й стане собою. На якусь мить Клариссу огортає почуття прекрасної самотності та безмежних можливостей.

А тоді воно полишає її. Не слабне й не розвіюється, а просто полишає її, наче поїзд, що зупиняється на маленькій заміській станції та за кілька хвилин рушає знову, поволі зникаючи з очей. Кларисса витягає квіти з паперової обгортки й кладе їх у раковину. Надходить розчарування та неймовірне полегшення. Як не крути, а перед нею її квартира, її колекція череп’яних горщиків, її родина, її життя. Іншого їй не треба. У своєму звичайному настрої, не відчуваючи ні ейфорії, ні депресії, вона — успішна жінка на ім’я Кларисса Вон, професіоналка своєї справи, упорядниця вечірки на честь славетного й смертельно хворого митця — повертається до вітальні прослухати повідомлення на автовідповідачі. Бенкет мине добре чи зле. Хоч там як, а вони із Саллі потім повечеряють. І вкладуться спати.

На плівці незнайомий голос працівника бенкетної служби (у нього такий дивний акцент — ану ж він новачок?) підтверджує доставку о третій годині. Одна із запрошених простить дозволу привести із собою свого гостя, а другий повідомляє, що вранці має терміново поїхати з міста до друга дитинства, у якого через СНІД несподівано розвинулася лейкемія.

Клацнувши, автовідповідач вимикається. Кларисса натискає на кнопку, щоб перекрутити плівку на початок. На ланч покликано саму Саллі — цим, либонь, і пояснюється її забудькуватість. Клариссу Олівер Сент-Ів, скандальна особа й герой, не запросив. Свого часу на сторінках журналу «Веніті фейр»[27] Олівер яскраво заявив про свою належність до сексуальної меншини, і його позбавили головної ролі в дорогому трилері, але він ніколи не зажив би такої шаленої популярності, коли б не став гей-активістом, а й далі зображав гетеросексуалів у фільмах категорії «Б»[28]. Саллі познайомилася з Олівером на дуже серйозному ток-шоу для інтелектуалів, де вона була одним із продюсерів і куди Олівера нізащо б не покликали, якби він просто грав ролі другого плану в низькопробних бойовиках. Тож Саллі стала тією, кого він запрошує на обіди, хоча Кларисса також бачилася з ним кілька разів і на одному з доброчинних вечорів вони — як їй пригадується — навіть вели тривалу й напрочуд інтимну розмову. До того ж вона героїня роману — хіба це не цікаво? (А втім, книжка, звісно ж, провалилася, та й Олівер навряд чи любить читати.) У кожному разі, Олівер не сказав Саллі: «Неодмінно візьми із собою ту цікаву жінку, що з нею ти живеш». Мабуть, він дійшов висновку, що Кларисса — тільки дружина, звичайнісінька дружина. Кларисса повертається в кухню. Ні, вона не заздрить Саллі (заздрощі нижчі від її гідності), але не може позбутися відчуття, що неувага Олівера Сент-Іва — своєрідний показник загального збайдужіння до її персони, і, сором признатися, це зачіпає її навіть тепер, коли вона ладнає вечірку на честь чоловіка, що міг би стати визначним митцем, однак не доживе, певно, і до кінця року. «Яка ж я примітивна, украй примітивна!» — думає Кларисса. Та все ж. Оліверове незапрошення видається їй такою собі міні-демонстрацією здатності суспільства обходитися без неї. Те, що Олівер Сент-Ів знехтував її товариство (хай навіть несвідомо чи просто через непам’ятливість), чимось скидається на смерть, точнісінько як дитяча діорама історичної події в коробці з-під взуття — на саму подію. Так, то лише крихітна кольорова недоладна саморобка — самісінька повсть і клей. Одначе… «Ні, це не провал, — заспокоює себе Кларисса. — І немає нічого ганебного в тому, щоб бути собою та стояти в цьому помешканні, підтинаючи стебла квітів». Це не провал, хоч тепер доводиться докладати більше зусиль, щоб просто існувати, щоб почуватися вдячною та щасливою (яке жахливе слово!). На тебе більше не дивляться на вулицях, а коли й дивляться, то без ніякого сексуального інтересу. Тебе не запрошує на ланч Олівер Сент-Ів. За вузеньким кухонним вікном пропливає й гуде велике місто. Коханці сваряться, касири вибивають чеки, жінки ходять по магазинах і наглядають новий одяг, літня пані під аркою на Вашингтон-сквер виспівує своє і-і-і-і-і-і-і, а ти підрізуєш троянду й ставиш її у вазу з гарячою водою. Ти чесно намагаєшся бути цієї миті саме тут, у цій кухні з квітами; намагаєшся обживати й любити ці кімнати тільки тому, що вони твої і що за ними — коридор із брунатною підлогою та вічно засвіченими підсліпуватими бурими лампами. Бо навіть якби дверцята трейлера розчинилися, жінка всередині — хоч Меріл Стріп, хоч Ванесса Редґрейв, а хоч і Сьюзен Сарандон — була б лише жінкою в трейлері, і ти все одно не наважилася б зробити те, що хотіла. Не кинулася б до неї просто на вулиці, не обняла б її й не заплакала б із нею. А як чудово було б поридати в обіймах безсмертної та воднораз стомленої, переляканої жінки з трейлера! Ну, та дарма! Головне, що ти, жива-живісінька, клопочешся тут, у своїй кухні — так само, як Меріл Стріп і Ванесса Редґрейв клопочуться деінде, коли із Шостої авеню долинає гуркіт машин, а срібляні леза ножиць вганяються в темно-зелене стебло.

Того літа, як їй було вісімнадцять, здавалося, що можливо все. Уявлялося цілком природним поцілуватися на березі ставка зі своїм похмуро-суворим найкращим другом, а потім спати разом, дивовижно поєднуючи хтивість із цнотливістю і мало журячись тим, що це, зрештою, означає. «Річ, звісно, у будинку», — міркується Клариссі. Якби не той будинок, вони б і далі були просто трьома студентами, що полюбляли курити марихуану та сперечатися десь у гуртожитку Колумбійського університету. Усьому виною будинок. А почалася ця історія з фатального зіткнення автівки стареньких тітки й дядька з продуктовою вантажівкою на околиці Плімута, і Луїсові батьки запропонували синові та його друзям провести літо в раптово спустілому будинку з іще свіжим салатом у холодильнику та приблудним котом, який чимраз нетерпеливіше чекав недоїдків біля кухонних дверей. Саме будинок і погода, їхня екстатична нереальність, обернули Річардові приятельські почуття на доволі страдницьку форму кохання, а згодом привели Клариссу сюди, у нью-йоркську кухню, викладену італійськими кахлями (насправді плитки виявилися холодними та мазкими), де вона цієї миті підтинає квіти й силкується — майже безуспішно — не думати про те, що Олівер Сент-Ів, активіст і кінозірка-невдаха, не запросив її на ланч.

Кларисса намагалася себе переконати, що це було не зрадою, а лише розширенням меж можливого. Вона не вимагала від Річарда вірності — Боже збав! — і зовсім не претендувала на те, що належало Луїсові. І Луїс начебто не мав щодо цього ніяких сумнівів (чи принаймні відганяв їх), хоч нескінченні рани, яких він завдавав собі того літа всяким інструментом та кухонними ножами, і два візити до місцевого лікаря для накладання швів не могли, звісно ж, бути випадковістю. Минав 1965 рік; гадалося: що більше любові витрачаєш, то більше її прибуває. Цілком закономірно. А чому б тоді не любитися з усіма-усіма, поки хочеш ти й хочуть тебе? Отож Річард, не припинивши стосунків із Луїсом, поринув у роман із Клариссою, і в цьому, здавалося, не було нічого поганого та неподобного. І не те щоб секс і кохання не таїли в собі ніяких проблем. Наприклад, з Луїсом у Кларисси нічого не вийшло. Вона не приваблювала його, а її не поривало до нього — попри всю його славетну вроду. Вони обоє кохали Річарда, обоє хотіли Річарда — власне, тільки це їх і об’єднувало. Не всі люди можуть бути коханцями, і Кларисса з Луїсом не були такі наївні, щоб випробовувати долю й перти на рожен після фіаско, якого вони, обкурившись, зазнали в Луїсовому ліжку, що його аж до кінця літа господар ділив тільки з Річардом, коли той, певна річ, не ночував із Клариссою.

Скільки разів із того часу вона питала себе, що сталося б, якби вона не пішла від Річарда, якби відповіла на його поцілунок на розі Блікер-стрит та Макдуґал-стрит, якби вони удвох поїхали куди-небудь (куди?) і вона не купила ні пакетика ладану, ні альпакової куртки з ґудзиками у формі трояндочок? Чи досягли б вони разом чогось… більшого та неймовірнішого, ніж мають сьогодні? Важко було розлучатися з мріями, що те відринуте майбутнє, сповнене зрад та нещадних баталій, могло б привести їх до садків і просторих сонячних кімнат десь в Італії чи Франції, що їхня така палка та глибока дружба переросла б у велике й міцне кохання, яке супроводжувало б їх аж до могили, а може, і далі. Вони потрапили б, либонь, у зовсім інший світ. Її життя зробилося б таким захопливим та небезпечним, як сама література.

«Або й ні, — каже собі Кларисса. — Тоді ж я була геть інша. Тепер я шанована жінка з пристойною квартирою та стабільним ніжним шлюбом, організаторка вечірки. Зайди в коханні надто далеко — і відразу втратиш громадянство тієї країни, яку сам для себе створив. А потім тільки плавай від пристані до пристані, от і все».

Однак відчуття втрачених можливостей остаточно її не полишає. Та й що може зрівнятися зі спогадами про спільну юність! Мабуть, річ таки в цьому. Річард був тим, кого Кларисса покохала в найперспективніший момент свого життя. Річард у підрізаних джинсах і гумових капцях стояв поруч із нею присмерком біля ставка. Річард назвав її місіс Делловей, і вони поцілувалися. Річардові губи притислися до її розтулених губ, а язик (збудливий і такий рідний, просто незабутній) сором’язливо пробирався далі й далі, аж поки вона зустріла його своїм. Вони поцілувалися й гуляли коло ставка. А за якусь годину повечеряли й добряче хильнули вина. Клариссин примірник «Золотого щоденника»[29] лежав на пощербленому білому нічному столику в мансарді, де вона, як і раніше, спала сама, бо Річард тоді ще не проводив кожну другу ніч у неї.

Клариссі здавалося, що це початок щастя. Її часом і досі — через тридцять із чимось років — проймає думка, що так воно й було, що отой поцілунок і прогулянка, оте передчуття вечері та книжки — її єдиний досвід щастя. Вечеря задавнилася, Лессінґ затьмарили інші письменники та письменниці, ба навіть секс, коли вони досягли з Річардом цієї стадії, вийшов палким, але незграбним і недостатнім для задоволення, більше ніжним, як пристрасним. Єдине, що не зблякло в Клариссиній пам’яті й за три з гаком десятиліття, — поцілунок на клаптику всохлої трави й прогулянка коло ставка під комарине бриніння в сутінковому повітрі. У цих двох подіях досі вбачається якась виняткова довершеність — частково, либонь, тому, що вони заповідалися на щось більше. Тепер Кларисса знає напевне: та мить якраз і була щастям. Більше воно ніколи не стукало в її двері.