Години

Місіс Браун

Вона повернулася пізніше, ніж планувала, проте не так пізно, щоб вигадувати якесь виправдання. На годиннику майже шоста. Лора прочитала вже мало не половину книжки. Дорогою до будинку місіс Летч вона поринає в щойно прочитане: ось Кларисса й божевільний Септімус, ось квіти та вечірка. У її уяві одна за одною спливають картини: людина в машині, літак, що виписує літери в повітрі… Вона опиняється на межі фантасмагорії та реальності, у світі, де чудово поєднуються Лондон двадцятих років, бірюзовий готельний номер і її автівка, що їде оце знайомою вулицею. Лора неначе обертається на іншу людину й водночас залишається собою. Ось вона — лондонська аристократка, білолиця, чарівна й злегка фальшива. Вона — Вірджинія Вулф і воднораз невиразна подоба себе, жінка, мати, водій, згусток живої енергії, подібний до Чумацького Шляху, подруга Кітті (яку вона поцілувала і яка, мабуть, незабаром помре); її руки з кораловими нігтями (один із них надщерблений) і діамантовою весільною обручкою стискають кермо «шевроле», коли блідо-блакитний «Плімут» попереду світить гальмівними вогнями, коли надвечірнє літнє сонце наливається золотавим сяйвом, а білка з попелястим хвостом, схожим на знак питання, перестрибує через телефонні дроти.

Лора зупиняє автівку навпроти будинку місіс Летч, де на фронтоні над гаражем красуються дві мальовані гіпсові білки, виходить із машини й завмирає з ключами в руці, розглядаючи білок. З автівки долинає якийсь дивний цокіт (уже кілька днів, таки доведеться показати її механікові). Зненацька Лору огортає дивне відчуття, ніби її вже нема на цьому світі. Інакше не скажеш. Тут, обіч цокотливої машини, перед гаражем місіс Летч (гіпсові білки відкидають довгі тіні), вона ніхто і ніщо. Здається, поїхавши до готелю, Лора на якийсь час вислизнула зі свого життя, і тепер не впізнає ані цієї під’їзної доріжки, ані цього гаража. Вона досі десь далеко звідси. Ніжно, навіть пристрасно, думає про смерть. Саме тут, на під’їзній доріжці до будинку місіс Летч, вона пристрасно думає про смерть. До готелю вона їхала потай, наче на любовне побачення. Затиснувши в руках ключі й сумку, Лора дивиться на гараж місіс Летч. Віконце із зеленими віконницями, прорізане у фарбованих білих дверях, надає гаражеві схожості з маленьким будиночком, приставленим до більшого будинку. Лорі раптом перехоплює дух. У голові паморочиться: здається, ще мить — і вона впаде на гладеньку бетонну доріжку. У її голові блискає думка сісти в машину й майнути звідси, однак вона силує себе йти вперед. Треба забрати сина, відвезти його додому й допорати святкову вечерю (у її чоловіка ж день народження). Вона мусить зробити це.

Важко зітхнувши, Лора прямує до вузького переднього ґанку місіс Летч. Їй здається, що чудність її вчинку в тому, що вона діяла тайкома, та хіба від цього комусь гірше? Вона ж не зустрічалася з коханцем, наче якась одружена героїня дешевого роману. Вона просто поїхала з дому на кілька годин, почитала книжку й повернулася. А таємницею це залишиться тільки тому, що вона не зможе до ладу пояснити жодної з животрепетних для неї подій, серед яких, зокрема, поцілунок, торт, напад паніки, коли її автівка подолала улоговину Чавес, і, звісно ж, дві з половиною години, проведені за читанням, у готельному номері.

Лора знову зітхає й натискає на кнопку прямокутного ілюмінованого дзвінка, що виграє помаранчевим блиском у променях надвечірнього сонця.

Місіс Летч відчиняє майже відразу, наче весь цей час стояла за дверима й чекала. Перед Лорою постає червонощока жінка з пишними стегнами в шортах — уособлена добрість. Її оселя завжди сповнена особливого густого запаху (можливо, аромату запеченого м’яса), який тут-таки напливає на Лору з прочинених дверей.

— Що ж, вітаю, — каже місіс Летч.

— Привіт, — відповідає Лора, — пробачте, що спізнилася.

— Усе гаразд. Ми чудово бавимо час. Заходьте.

З вітальні вибігає Річі, стривожений і зраділий. Він мало не сяє з любові й неймовірного полегшення. Лорі здається, що вона застукала сина й місіс Летч за чимось недозволеним, тож їм довелось відірватися й похапцем ховати від неї докази. Утім, це вона сьогодні почувається винною, а Річі, певно, просто розгубився, бо останні кілька годин перебував поза межами свого звичного світу. Опинившись в оселі місіс Летч, хай навіть ненадовго, Річі, либонь, почав утрачати відчуття реальності. Може, йому навіть стало здаватися, — звісно ж, радості від того замало, — що він завжди жив тут, серед цих масивних жовтих меблів і стін, обшитих матерією з волокна китайської кропиви.

Річі кидається до матері, заливаючись слізьми.

— Ну, годі вже, — мовить Лора, підхоплюючи сина на руки.

Вона вдихає його запах — якийсь глибокий дух незайманої чистоти і ще чогось незрозумілого. Отак, тримаючи сина й удихаючи його цноту, Лора нарешті опановує себе.

— Він страшенно радий вас бачити, — каже місіс Летч із підкресленим ентузіазмом, проте в її голосі однаково вчуваються гіркі нотки.

Чи вона, бува, не нафантазувала собі, що її товариство для хлопчика — сама втіха й насолода, а її будинок — казковий палац? Певно, нафантазувала. Чи сердиться тепер на нього, що він — матусин синок? Мабуть, так.

— Привіт, моя комашко, — мовить Лора, нахилившись до рожевого синового вушка.

Вона пишається своєю материнською витримкою і впливом на хлопчика. Їй соромно за його сльози. Ану ж усі вважатимуть, що вона занадто опікує сина? Чому він так часто плаче?

— Ви встигли владнати свої справи? — питає місіс Летч.

— Так. Майже. Дякую, що наглянули за ним.

— О, ми чудово поспілкувалися, — щиро, проте трохи ображено озивається місіс Летч. — Можете привозити його до мене будь-коли.

— Було весело? — звертається Лора до сина.

— Угу, — відказує Річі, стримуючи сльози.

На його обличчі змагаються між собою надія, смуток і розгубленість.

— Ти добре поводився?

Річі киває.

— Ти за мною сумував?

— Так! — вигукує він.

— Розумієш, я мала дуже багато справ, — пояснює Лора. — Нам треба влаштувати таткові справжнє свято, пам’ятаєш?

Річі киває, позираючи на неї своїми заплаканими очима з недовірою, ніби Лора тільки вдає із себе його матір.

Лора розплачується з місіс Летч і приймає в подарунок стреліцію з клумби господині. Місіс Летч завжди щось вручає Лорі — квітку чи печиво, наче та платить не за догляд сина, а саме за ці речі. Лора ще раз вибачається за спізнення і, покликаючись на те, що скоро повернеться чоловік, уриває традиційну п’ятнадцятихвилинну розмову, вмощує в машині Річі й рушає, махаючи на прощання з трохи надмірною щирістю. На її руці стукотять три браслети зі слонової кістки.

Від’їхавши від будинку місіс Летч, Лора каже синові:

— Господи, але ж і вскочили ми в халепу! Доведеться мчати швидко-швидко, щоб устигнути все приготувати. Ми мали бути вдома ще годину тому.

Річі поважно киває. Тяготи життя знову даються взнаки. Відчуття втраченої реальності зникає. Ця мить посеред кварталу, коли вони наближаються до знака «стоп», несподівано стає велично-тихою та безтурботною; Лора поринає в неї, немовби з гамірної вулиці в храм. Обабіч дороги над газонами з розприскувачів виривається блискавий конус туману. Пізнє сонце золотить алюмінієву покрівлю автостоянки. Усе довкола несказанно реальне. Вона дружина й мати з другою дитиною під серцем. Вона їде додому між серпанків води, що злітають у повітря.

Річі мовчки дивиться на неї. Лора пригальмовує машину перед знаком «Стоп» і промовляє:

— Добре, що татко працює допізна. Як гадаєш, устигнемо все приготувати?

Вона повертається до Річі, зустрічається з його поглядом і помічає те, чого зроду ще не бачила. Його очі, усе його обличчя, здається, сяють зсередини: мабуть, уперше він переживає якесь незрозуміле для неї почуття.

— Солоденький, що з тобою? — питає вона.

— Мамусю, я тебе люблю, — озивається він незвичайно гучно.

У його тоні Лора вчуває щось дивне, навіть моторошне. Вона ніколи раніше не чула таких ноток у синовому голосі. Відчайдушних і чужих. Це голос утікача, що знає лише кілька англійських слів і безуспішно намагається висловити свою думку.

— Я теж люблю тебе, синку, — відповідає вона.

І хоч Лора вже тисячу разів говорила ці слова, їй насилу вдається проковтнути ватяний клубок, що з хвилювання підступив до горла, і вимовити їх природно. Вона рушає через перехрестя, ведучи автівку дуже обережно й тримаючи кермо обома руками.

Здається, Річі от-от знову розплачеться невідь-чому, як це вже було не раз, проте його очі залишаються ясними й сухими. Він навіть не кліпає ними.

— Щось трапилося? — перепитує Лора.

Річі не зводить із неї застиглого погляду.

Він здогадується. Він, безперечно, про все здогадується. Цей маленький хлопчик знає, що вона щось приховує. Відчуває, що вона бреше. Він же безнастанно спостерігає за нею й увесь час, коли не спить, перебуває поряд. Він бачив її з Кітті. Бачив, що вона спекла другий торт, а перший викинула в смітницю й завалила іншим сміттям. Він цілком захоплений спостереженням за нею та розгадуванням її намірів, бо без неї світу для нього просто немає.

Хіба його можна обдурити?

— Не хвилюйся, любий, — каже вона. — Сьогодні ввечері ми влаштуємо для татка чудову вечірку. Знаєш, як він зрадіє? Ми ж купили йому стільки всяких подарунків! Спекли неймовірний торт!

Річі киває, не змигнувши й оком. Він злегка похитується туди-сюди. Тихо-тихо, наче бажаючи, щоб його не почули, а підслухали, Річі шепоче:

— Еге ж, ми спекли для нього неймовірний торт.

У його голосі, несподівано дорослому, бринять нещирість і фальш.

Він ніколи не зводитиме з неї очей. Завжди відчуватиме, коли щось не так. Завжди знатиме, що і якою мірою їй не вдалося.

— Я люблю тебе, синку, — озивається Лора. — Мій найрідніший хлопчику…

На якусь мить Річі міниться й неначе починає випромінювати мертвотно-бліде сяйво. Однак Лора не сердиться. Ба навіть усміхається, стискаючи кермо обома руками.