Години

Місіс Браун

Лора заходиться просіювати борошно в блакитну миску. За вікном — вузенька смужка трави, що відмежовує їхній будинок від будинку сусідів; на сліпучо-білому тиньку сусідського гаража мигтить пташина тінь. Лору раптом огортає глибока радість від цієї тіні, від мерехтіння яскраво-білих та зелених пасом. Миска, що стоїть перед нею, забарвлена в невиразну, бліду, злегка побляклу блакить і прикрашена тоненьким обідком із білих листочків.

Усі листочки однаковісінькі, стилізовані й трохи карикатурні, скошені під чудернацькими кутами; маленький трикутний значок на одному з них, без сумніву, додає мисці особливої довершеності. У неї густим білим дощем падає борошно.

— Ну ось і все, — каже Лора синові. — Хочеш поглянути?

— Еге ж, — відповідає він.

Вона вклякає, щоб показати Річі просіяне борошно.

— А тепер нам треба набрати чотири кухлі. Ой, а ти знаєш, скільки це?

Хлопчик здіймає вгору чотири пальці.

— Добре, — хвалить Лора сина. — Дуже добре.

Вона, здається, так і проковтнула б його цієї миті — не жадібно, а ніжно, умліваючи від захоплення, як колись, до заміжжя й переходу в іншу віру (мати ніколи їй цього не пробачить, ніколи), брала в рот облатку. Її переповнює любов — така сильна, щира й неприхована, що скидається на апетит.

— Який же ти славний, кмітливий хлопчик! — вигукує Лора.

Річі всміхається. Він поїдає матір очима, а вона дивиться на нього. Завмерши, вони споглядають одне одного, і на якусь хвилину Лора стає саме тим, чим видається збоку, — вагітною жінкою навколішках перед своїм трирічним сином, що вміє рахувати до чотирьох. Вона та її ідеальний образ несподівано збігаються. Вона наміряється спекти торт, звичайний святковий торт, але в її думках він не менш блискучий та розкішний, ніж на журнальній фотографії, а може, навіть кращий. Лора уявляє, як із найпростіших інгредієнтів приготує торт, що матиме досконалі пропорції та велич замку чи мавзолею. Її торт даруватиме приємність і захват — подібно до того, як добротний будинок дарує затишок та безпеку. Отак, на Лорину гадку, почуваються художники й архітектори (порівняння, звісно, недоречне і, можливо, безглузде, та все ж), стоячи перед полотном, каменем, фарбою чи цементним розчином. Навіть така книжка, як «Місіс Делловей», колись була тільки стосом чистих аркушів та чорнильницею! «Це ж лише торт», — нагадує собі Лора. Дарма. Торт до торта не приходиться. Тримаючи в руках миску з просіяним борошном, у чепурному будинку під каліфорнійським небом, Лора раптом віддається насолоді й передчуттю дива, ніби письменник, коли кладе на папір перше речення майбутньої книжки, чи будівельник, що береться креслити план нового будинку.

— Гаразденько, ти перший, — звертається вона до Річі й простягає сяйливий алюмінієвий мірний кухоль.

Уперше в житті йому доручили таке відповідальне завдання. Лора ставить перед сином на підлогу іншу миску — порожню. Він тримає кухоль обома руками.

— Ну ж бо, — підбадьорює вона.

Спрямовуючи руки Річі, жінка допомагає йому занурити кухоль у борошно. Кухоль заходить легко; крізь його тонкі стінки хлопчик відчуває шовковисту дрібнозернистість просіяного борошна. Над мискою тут-таки спливає хмарка борошняного пилу. Мати із сином піднімають кухоль, з верхом наповнений борошном. По сріблястих стінках воно каскадом спадає вниз. Лора просить сина тримати кухоль міцніше, хоч йому це вдається на превелику силу, а тоді одним швидким рухом збиває з кухля зернисту шапку — тепер борошно лежить гладеньким білим шаром урівень із вінцями. Річі й далі стискає кухоль обома руками.

— Добре, — мовить Лора. — А тепер треба висипати це в іншу миску. Ти впораєшся самотужки, як гадаєш?

— Так, — відповідає Річі не зовсім упевнено.

Йому думається, що цей кухоль із борошном єдиний і незамінний; як розсиплеш його — то всьому кінець! Одна річ, коли тебе просять перенести через вулицю капустину, і зовсім інша, якщо це тільки-но віднайдена голова Рількового Аполлона[25].

— Тоді спробуй, — каже мати.

Він обережно підносить кухоль із борошном до порожньої миски й заціпеніло завмирає над її блискавою заглибиною (ця миска блідо-зелена й трохи менша, але прикрашена вздовж берегів тим самим візерунком із листочків, що й блакитна, бо вони з одного набору). Річі знає, чого від нього чекають: йому треба висипати борошно в миску. А що як він неправильно зрозумів і все зіпсує? Що як, перехиливши кухоль, спричинить грандіозну катастрофу та порушить і без того хитку рівновагу? Йому кортить глянути на матір, проте він боїться відірвати очі від кухля.

— Перекидай, — підохочує Лора.

І хлопчик перевертає кухоль одним квапливим, зляканим рухом. Якусь частку секунди борошно неначе вагається, а тоді раптом вивалюється гіркою, що приблизно повторює форму мірного кухля. Угору знімається ще більша хмара і, майже сягнувши обличчя Річі, тане в повітрі. Він дивиться на те, що в нього вийшло, — на білий, злегка крупчастий, помережаний крихітними тінями пагорб між глянсових кремово-білих стінок миски.

— Ой, — несподівано вигукує Лора.

Річі зводить на неї нажахані очі, які швидко наповнюються слізьми.

Лора зітхає. Ну чому він такий чутливий і схильний до безпричинного каяття? Чому з ним треба поводитися так обережно? На мить — лише на мить — образ Річі змінюється. Стає чіткішим, яскравішим. Його голова більшає. Здається, хлопчика огортає мертвотно-бліде сяйво. І їй хочеться зникнути — не заподіяти йому шкоди (цього вона б ніколи собі не дозволила), а просто зникнути, щоб відчути себе вільною, ні в чому не винною й безтурботною.

— Ні, ні, — мовить Лора. — Усе гаразд. Справді. Ти чудово впорався.

Річі всміхається крізь сльози. На його обличчі відбивається раптове самовдоволення й шалене полегшення. От і чудово, лише кілька підбадьорливих слів — і хлопчик заспокоївся. Лора знову зітхає й ласкаво торкається синового волосся.

— Ну, що ж, — каже вона, — насиплеш іще один?

Він киває з таким простодушним і нестримним запалом, що Лорі аж дух перехоплює від нападу ніжності. Зненацька їй думається, що спекти торт і виростити дитину зовсім неважко. Лора любить сина так щиро, як і годиться матері. Вона не сердиться на нього, ні. Не хоче його кидати. Вона кохає чоловіка й тішиться своїм шлюбом. Видається можливим (не видається неможливим), що вона таки перетнула невидиму грань — грань між нею й тією жінкою, якою б їй хотілося бути, хотілося почуватись. Не видається неможливим, що тут, у цій кухні, у цей найзвичайнісінький момент із нею сталося ледь помітне зовні, але напрочуд глибоке перетворення: вона віднайшла себе. Лора так довго й важко до цього йшла, так свято в це вірила, і ось нарешті їй випав шанс жити щасливо, бути собою, як дитині, що вчиться тримати рівновагу на двоколісному велосипеді. Тепер із нею все буде гаразд. Вона не розчаровуватиметься. Не тужитиме за втраченими можливостями, за нереалізованими талантами (та й чи є вони в неї насправді?). Залишиться відданою чоловікові, синові, домівці, усім своїм обов’язкам і дарам. Вона хотітиме другу дитину.