Години

Місіс Вулф

Вірджинія читає коректу разом із Леонардом та Ралфом, аж тут Лотті повідомляє, що приїхала місіс Белл із дітьми.

— Не може бути, — вигукує Вірджинія. — Ще ж тільки пів на третю. Вони мають приїхати о четвертій.

— Вони тут, пані, — наполягає Лотті злегка дерев’яним голосом. — Місіс Белл пішла у вітальню.

Марджорі відриває очі від стосу книжок, який вона саме перетягала шпагатом (на відміну від Ралфа вона покірно обв’язує пакунки та складає літери, викликаючи у кого захват, у кого роздратування).

— Уже пів на третю? Я сподівалася до цього часу закінчити все.

Вірджинія трохи не здригається від голосу Марджорі.

— Я не можу кинути роботу, — відрубує Леонард. — Я з’явлюся рівно о четвертій, як умовлено, і коли Ванесса до того часу ще не поїде, ми побачимося.

— Не хвилюйся, я її розважу, — мовить Вірджинія, встаючи й намагаючись не думати про свій розхристаний халат та розкуйовджене волосся.

«Це просто моя сестра», — нагадує вона собі, однак навіть по стількох роках, після всього, що сталося, їй хочеться справити на Ванессу захопливе враження. Їй хочеться, щоб сестра подумала: «А кізонька таки чудова на вигляд, хіба ні?»

Насправді ж на вигляд Вірджинія не така й чудова і вже мало що може із цим удіяти, але на четверту годину вона принаймні встигла б опорядити волосся та перевдягтися. Ідучи нагору слідом за Лотті, вона відчуває страшенну спокусу подивитися в овальне дзеркало, що висить у передпокої. Проте стримується. Розпроставши плечі, Вірджинія заходить до вітальні. За дзеркало їй, як завжди, буде Ванесса — її корабель і зелена смуга берега, де поміж виноградників гудуть бджоли.

Вона скромно цілує Ванессу в губи.

— Люба, — озивається Вірджинія, обіймаючи сестру за плечі, — я така рада бачити тебе вже тепер, та уяви собі, як би я втішилася, коли б ти приїхала впору.

Ванесса сміється. У неї вольове обличчя й лиснюча запалено-рум’яна шкіра. Вона на три роки старша за Вірджинію, хоч видається молодшою, і обидві про це знають. Якщо у вроді Вірджинії є щось від сухувато-аскетичних фресок Джотто[33], то Ванесса більше скидається на майстерну статую з рожевого мармуру роботи досвідченого, але не дуже визначного митця епохи пізнього бароко. Ванесса — суто земна, навіть декоративна постать, самі опуклини та закрути; її обличчя й тіло витворені в ніжній, трохи сентиментальній манері, яка так щедро демонструє людську розкіш, що та межує з ефемерністю.

— Пробач, — каже Ванесса, — ми владнали всі лондонські справи значно швидше, ніж я сподівалася, тож нам лишалося або до четвертої кружляти навколо Річмонда, або відразу їхати до тебе.

— А куди ти поділа дітей? — питає Вірджинія.

— Вони в садку. Квентін знайшов на дорозі напівмертву пташку, і вони, по-моєму, вирішили, що її треба віднести в садок.

— Звісно, тут старенька тітка Вірджинія не конкурент. Ходімо до них.

Ледве переступивши поріг оселі, Ванесса бере Вірджинію за руку, немовби то котресь із її дітей. Є щось і дратівливе, і приємне у власницьких інстинктах Ванесси, в оцій її переконаності, що можна приїхати на півтори години раніше, ніж тебе запросили. І ось вона тут; ось її рука. Ех, якби Вірджинія встигла бодай причепурити волосся!

— Я відрядила Неллі до Лондона по імбирні цукати до чаю. Тож приблизно за годину ми матимемо цукати й добрячу порцію Неллиної жовчі.

— Неллі переживе, — кидає Ванесса.

«Так, — думає Вірджинія, — ось правильний тон — незворушний і воднораз покаянно-милосердний; ось як годиться розмовляти зі слугами та сестрами. До цього треба мати хист, як, зрештою, і до всього». Їй слід було б багато чого перейняти в сестри, зокрема оці легкі, невимушені жести. Можна приїхати раніше чи спізнитися, весело заявивши, що так вийшло. Можна взяти когось за руку з материнською впевненістю. Можна сказати, що Неллі переживе, виявивши цим поблажливість і до прислуги, і до господині.

У садку Ванессині діти вмостилися кружкома на траві біля трояндових кущів. Які ж вони неймовірні — ці три ошатно вбрані створіння, вичарувані з нічого. Здається, ще недавно дві юні сестри тулилися й губами тяглися одна до одної, а тоді раптом обернулися на двох заміжніх немолодих жінок, що оце стоять на невеличкому газоні, спостерігаючи за зграйкою дітей (звісно ж, Ванессиних, усі — Ванессині; у Вірджинії дітей нема й уже не буде). Ось розважливий красень Джуліан; ось рум’янощокий Квентін із пташкою (здається, це дрізд) у червоних руках; ось маленька Анжеліка, яка присіла навпочіпки трохи віддалік від братів, перелякана й заворожена майже безживною купкою сірого пір’я. Багато років тому, коли Джуліан був іще немовлям, а Ванесса з Вірджинією вигадували імена дітям та героям романів, Вірджинія порадила сестрі назвати майбутню дочку Клариссою.

— Привіт, шибеники, — озивається Вірджинія.

— Ми знайшли пташку, — повідомляє Анжеліка. — Вона хвора.

— Це я вже зрозуміла, — відповідає тітка.

— Вона ще жива, — заявляє Квентін поважним тоном науковця. — Гадаю, нам удасться її врятувати.

Ванесса стискає сестрину руку. «Це ж треба, — думає Вірджинія, — смерть просто перед чаюванням!» Що годиться казати дітям чи кому іншому в таких випадках?

— Ми можемо полегшити її страждання, — мовить Ванесса, — та якщо пташці прийшла година вмирати, уже нічого не вдієш.

Отак швачка зазвичай відрізує нитку. Ось, діти, маєте — не менше, але й не більше. Ванесса не засмучуватиме марно своїх дітей, однак і не дуритиме їх, навіть із жалощів.

— Треба приготувати для неї коробку, — каже Квентін, — і занести в дім.

— Не варто, — відтинає Ванесса. — Це ж дика істота, їй хочеться померти на лоні природи.

— Ми влаштуємо похорон, — із запалом вигукує Анжеліка. — Я співатиму.

— Вона ще не вмерла, — різко уриває її Квентін.

«Нехай тебе благословить Господь, Квентіне, — гадається Вірджинії. — Хтозна, може, коли настане мій час, тільки ти й триматимеш мене за руку аж до самісінького мого скону, поки інші потайки вправлятимуться у виголошуванні надгробних промов?»

— Зробімо їй трав’яне ліжко, — озивається Джуліан. — Енджі, нарвеш трави?

— Авжеж, Джуліане, — відповідає Анжеліка й береться слухняно рвати жмутки зілля.

О Джуліан, Джуліан! Чи є переконливіші докази того, що принцип нерівності лежить в основі самої природи, ніж Ванессин найстарший п’ятнадцятирічний син Джуліан? Джуліан шорсткувато-добросердий, дужий, величний; його граційно-мускуляста жереб’яча краса така натуральна, що аж промовляє сама за себе, ніби вона — фундаментальний людський стан, а не відхил від норми. Квентін (благослови його, Боже!) уже в тринадцять років попри весь свій розум та іронічність скидався на розпашілого огрядного полковника королівської кавалерії, а ідеально складена п’ятирічна Анжеліка, найімовірніше, втратить свою дитячу ніжну привабливість іще замолоду. Первісток Джуліан — такий незаперечний кумир, таке очевидне втілення всіх найпотаємніших сподівань родини, що Ванессу важко звинуватити в надмірній любові до нього.

— Може, зірвемо ще кілька троянд? — пропонує Вірджинія Анжеліці.

— Ага, — відповідає дівчинка, усе ще пораючись коло трави. — Тільки жовтих.

Вірджинія зрушує з місця не відразу. Якусь хвилину вона стоїть, залишаючи свою руку у Ванессиній руці, і обводить поглядом дітей, наче то ставок, куди можна пірнути, а можна й не пірнати. «Ось, — думається Вірджинії, — справжнє досягнення; ось що дійсно зостанеться після того, як химерні прозові проби запакують і сховають разом зі старими фотокартками, маскарадними костюмами та порцеляновими тарілками, розмальованими журними й вигадливими бабусиними пейзажами».

Вона вивільняє руку, іде в садок, опускається навколішки біля племінниці й допомагає їй ладнати для пташки смертну постелю. Квентін із Джуліаном стоять неподалік, проте з усього видно, що саме Анжеліка — головна організаторка похорону, на чиї ідеї щодо оздоблення та ритуалу доведеться зважати. У певному розумінні їй випала роль невтішної вдови.

— Ну от, — мовить Вірджинія, коли вони з Анжелікою закінчують споруджувати маленький трав’яний горбок. — Гадаю, їй тут буде дуже зручно.

— А це вона? — питає Анжеліка.

— Еге ж. Самички більші й трохи тьмяніші за самчиків.

— Ану ж вона сиділа на яйцях?

Вірджинія вагається.

— Не думаю, — нарешті каже вона. — Та й хіба довідаєшся тепер?

— Коли вона помре, я пошукаю їх.

— Як знаєш. Гніздо може бути десь під дахом.

— Я обов’язково знайду яйця, — запевняє Анжеліка, — і виведу пташенят.

Квентін регоче.

— Ти що, сама їх висиджуватимеш? — глузує він.

— Ні, дурнику, я просто виведу пташенят.

— А-а, — тягне Квентін.

Навіть не озираючись, Вірджинія розуміє, що Квентін та Джуліан подумки кепкують з Анжеліки, а може, і з неї. Ще й тепер, у двадцятому столітті, смерть — в умілих руках чоловіків, які поблажливо сміються з жінок, коли ті лагодять смертні постелі та розмірковують про чудодійне чи викликане самою силою волі відродження частинок ледь помітного життя, покинутого серед цього пейзажу.

— Ну, що ж, — каже Вірджинія, — здається, усе готове.

— Ні, — заперечує Анжеліка, — ще троянди.

— Справді, — погоджується Вірджинія, дарма що всім своїм нутром мало не протестує й не вимагає, щоб спочатку поклали пташку, а вже потім навколо неї троянди. Хто інший учинив би саме так. І вона б посперечалася з п’ятирічною дівчинкою про такі речі. Неодмінно, якби не присутність Ванесси та хлопчаків.

Анжеліка бере одну зі щойно зірваних троянд і акуратно кладе її покрай трав’яного горбка. Потім ще одну і ще, аж поки окреслюється неоковирне коло з пуп’янків, колючих пагонів та листя.

— Гарно, — мовить вона і — о диво! — таки має рацію.

Вірджинія з несподіваним захватом розглядає цей скромний вінок із квітів та колючок, це незвичайне смертне ложе. Вона й сама хотіла б лягти на нього.

— Може, ми тепер покладемо її? — м’яко пропонує вона Анжеліці.

Вірджинія схиляється до дівчинки, немовби між ними є якась таємниця. їх ріднить незбагненна сила: вони спільники, а їхні взаємини хоч і не стали ані дочірньо-материнськими, ані чуттєвими, та все ж поєднують у собі риси і першого, і другого. Вірджинію пов’язує з Анжелікою розуміння. Воно таке велике, що не потребує слів. Вірджинія ловить його шкірою, як подих вітру, одначе, придивившись уважніше до обличчя Анжеліки, читає у відсутньому погляді її живих оченят, що малій ця забава вже набридає. Анжеліка виклала ліжечко з трави і троянд; тепер їй хочеться якнайшвидше покінчити з пташкою та вирушити на пошуки гнізда.

— Так, — погоджується Анжеліка.

У свої п’ять років вона вже навчилася вдавати щирий ентузіазм до поставленого перед нею завдання, тоді як насправді їй хочеться, щоб її похвалили й відпустили на всі чотири.

Квентін стає навколішки й обережно, неймовірно обережно кладе пташку на траву. О, якби всі чоловіки були тварюками, а жінки — янголами, якби все було так просто! Вірджинія думає про Леонарда, що супить брови над коректою, намагаючись не тільки виявити помилки складання, а й розправитися з бездарністю взагалі. Вона думає про Джуліана, згадуючи, як він минулого літа із закачаними по лікті рукавами веслував через Уз[34] і як їй здалося, що саме того дня, тієї миті її племінник із підлітка обернувся на чоловіка.

Квентін віднімає руки, і Вірджинія бачить, що пташка лежить невеличким віхтиком, щільно притиснувши крила до боків. Вірджинія усвідомлює, що дроздиця померла ще в Квентінових долонях. Таке враження, що їй хотілося зіщулитись якнайдужче. Її очко, подібне до ідеальної чорної намистинки, досі розплющене, а сірі лапки, більші, ніж можна було сподіватися, підібгані до тільця.

Ванесса підступає до сестри.

— А тепер даймо їй спокій, — каже вона. — Ми зробили все, що могли.

Квентіна й Анжеліку двічі просити не доводиться. Анжеліка радо кружляє навколо будинку, роззираючись по піддашшю. Квентін витирає руки об светр і йде всередину, щоб ретельно їх вимити. (Невже він уважає, що пташка залишила на його долонях відбиток смерті? Невже вірить, що старе добре англійське мило та рушник тітки Вірджинії допоможуть позбутися цього відбитка?) Тільки Джуліан і далі стоїть у почесній варті над маленькою покійницею разом із Ванессою та Вірджинією.

— Енджі так захопилася ідеєю гнізда, — каже він, — аж забула проспівати своєї поминальної молитви.

— То що, — озивається Ванесса, — як ми приїхали раніше, чаю нам узагалі не дадуть?

— Дадуть, — відповідає Вірджинія. — Я маю все, що треба, і обійдуся без допомоги Неллі.

— От і добре, — мовить Ванесса, розвертається й разом із Джуліаном, який бере її попід руку, прямує до будинку.

Вірджинія ще на мить затримується біля мертвої пташки, що лежить в ореолі троянд. Схоже на капелюшок. Така собі сполучна ланка між жіночим капелюшком і смертю.

Вона сама хотіла б опинитися на місці цієї пташки. Без сумніву, хотіла б. Ванесса з Джуліаном можуть робити свої справи, чаювати, подорожувати, а вона, Вірджинія, зменшившись до розмірів пташки, дозволила б собі обернутися з кощавої примхливої жінки в прикрасу на капелюшку, у нікчемну дрібничку.

«Кларисса, — думається їй, — не наречена смерті. Кларисса — смертне ложе, на якому наречена знайде свій спочинок».