Години

Місіс Браун

Вона їде у своєму «шевроле» Пасаденською автомагістраллю між пагорбів, обсмалених де-не-де торішньою пожежею, відчуваючи, ніби їй це сниться, чи, точніше кажучи, снилося колись, а тепер пригадується. Усе довкола неначе пришпилено до цього дня, як приспаних ефіром метеликів — до картону. Ось чорні косогори, усіяні пастельними тинькованими будиночками, що їх не зачепив вогонь. Ось повите легеньким серпанком блакитно-біле небо. Лора веде автівку розважливо, не надто швидко й не дуже повільно, раз по раз позираючи в дзеркало заднього огляду. Вона — жінка за кермом, яка снить про те, що сидить за кермом.

Лора припоручила сина місіс Летч, яка живе на їхній вулиці. Сказала, що має термінову справу, пов’язану з чоловіковими вродинами.

Її охопив панічний страх. Так, інакше як «панічним страхом» це не назвеш. Вона пробувала задрімати, поки син спав по обіді; пробувала читати, проте не могла зосередитися. Вона лежала з книжкою в руках, спустошена й виснажена дитиною, тортом, поцілунком. Чомусь саме ці три речі не давали їй спокою, тож, лежачи на двоспальному ліжку в заштореній кімнаті з засвіченим нічником і силкуючись читати, вона раптом замислилася: «То люди отак божеволіють?..» Раніше Лорі бачилося це інакше: коли вона уявляла собі людину (жінку, схожу на неї), яка втрачає розум, їй верзлися галюцинації, стогін та лемент; з’ясувалося, одначе, що все може бути куди тихіше — так черство й безнадійно, що перша-ліпша емоція, навіть смуток, стала б полегшенням.

І от вона втекла на кілька годин. Виконавши всі обов’язки. Подбавши, щоб за сином наглянули. Спікши новий торт, розморозивши стейки й обрізавши стручки квасолі. Одне слово, переробивши все. Вона повернеться вчасно, щоб приготувати вечерю й погодувати собаку Кітті. Але цієї миті вона прямує хтозна-куди, щоб побути на самоті, звільнитися від сина, дому й тієї невеличкої святкової вечірки, яку має сьогодні влаштувати. При ній лише сумочка та примірник «Місіс Делловей». Лора в панчохах, блузці й спідниці. На вухах — улюблені сережки (звичайні мідні диски). Її огортає якесь невиразне, безглузде задоволення своїм одягом і чистотою автівки. Маленька темно-синя смітничка, порожня-порожнісінька, міцно облягає виступ днища над тяговим мостом, точнісінько як сідло — коня. Вона розуміє, що це смішно, та все одно шукає розради в тому бездоганному порядку. Охайна й гарно вбрана, вона їде все далі й далі.

Удома, під алюмінієвою накривкою з дерев’яною ручкою у формі жолудя, чекає на неї новий торт. Помітно кращий від першого. Лора глазурувала його двічі, тож тепер на ньому немає ніяких крихт (зазирнувши до іншої кулінарної книги, вона дізналася, що кондитери називають перший шар глазурі «покришеним», а тому торт завжди поливають глазур’ю двічі). Напис елегантними білими літерами «З днем народження, Дене!» вже не набігає на жовті трояндочки. Це прекрасний торт, майже ідеальний, проте Лора все одно розчарована. Він видається їй якимось дилетантським, недосконалим, примітивним. Навіть літера «м» у слові «днем» не така, як вона сподівалася, а дві трояндочки зовсім кривобокі.

Лора торкається губ, де якийсь час іще жив поцілунок Кітті. Їй дарма, що саме означав той поцілунок і чи означав щось узагалі, але він посилив до Кітті її почуття. Кохання — річ глибока й загадкова, тож кому спаде на думку розбирати його на піщинки? Лору тягне до Кітті, до її жвавого, енергійного відчаю, до її миготливого золотисто-рожевого внутрішнього сяйва та духмяної прошампуненої глибини її волосся. Звісно, до Дена Лору теж тягне, хоч це бажання не таке яскраве й сильне: у ньому більше витонченої жорстокості та сорому. Однак воно теж гостре, наче уламок кістки. Лора може цілувати в кухні Кітті й заразом кохати свого чоловіка. Смакувати наперед млосну насолоду від його губ та пальців (чи означає це, що їй жадане його жадання?) і мріяти про нові поцілунки з Кітті в кухні, чи на пляжі під вереск дітей, які хлюпатимуться у хвилях прибою, чи в коридорі, коли вони, усміхнені, збуджені, відчайдушні та безнадійно залюблені як не одна в одну, то у власне шаленство, з оберемками складених рушників, ледь чутно прошепочуть «ш-ш-ш», розбіжаться й повернуться до звичних справ.

Єдине, за чим Лора жалкує й побивається, — це торт. Він завдає їй пекучого сорому, і вона нічого не може вдіяти. Це ж лише борошно, цукор і яйця; саме неминучі вади й зробили торт привабливим. Вона це розуміє, чудово розуміє. Та все ж попри гладеньку поверхню й відцентрований акуратний напис Лора сподівалася на щось красивіше й солідніше за те, що в неї вийшло. Вона хотіла (нема де правди діти) спекти такий торт, який фактично став би втіленням мрії про бездоганний торт. Який подарував би беззаперечне й глибоке відчуття затишку та щедрості. Розвіяв би сум бодай на коротку мить. Вона хотіла створити щось таке дивовижне, що вразило б навіть тих, хто до неї був зовсім байдужий.

Проте Лору спіткала невдача. І це її мучить. «Щось зі мною негаразд», — думає вона.

Вона виїжджає на ліву смугу й тисне на газ. У цю хвилину вона може уявити себе будь-ким і майнути світ за очі. У неї повний бак бензину й туго натоптаний гаманець. Годину чи дві вона може присвятити собі й тільки собі. Потім зніметься тривога. Близько п’ятої місіс Летч стане хвилюватися, а щонайпізніше о шостій кинеться до телефона. Якщо Лора спізниться, то муситиме виправдовуватися, однак принаймні дві години в її розпорядженні ще є. Вона жінка в автівці, просто жінка в автівці.

Коли машина викотилася з улоговини Чавес і замаячили обриси шпилів середмістя, настав час вирішувати. Останні півгодини можна було безтурботно прямувати до Лос-Анджелеса, а тепер — ось він: міцні присадкуваті старі будинки, каркаси нових висоток — усе потопає в білому рівному світлі дня, яке, здавалось, ллється не з неба, а із самого повітря, оповитого легким туманом і густо-густо наповненого фосфоресцентними частинками. Треба або залишатися на лівій смузі й заїжджати в місто, або звернути на праву й обминати його. Якщо Лора просто рухатиметься вперед, то опиниться на широкій рівнині, посеред фабрик і низьких багатоквартирних будинків, розкиданих на сто шістдесят кілометрів довкола Лос-Анджелеса. Звісно, можна взяти праворуч і кінець кінцем добратися до Беверлі-Гіллз або до пляжів Санта-Моніки, але їй не хочеться ходити по крамницях і вона не прихопила із собою пляжних речей. Перед нею — неосяжний яскравий закурений пейзаж, а їхати, хай як дивно, майже нема куди, і того, чого їй справді бажається, — затишного кутка, де можна почитати й подумати, — ніде, мабуть, не знайдеш. Якщо вона зайде до крамниці чи ресторану, то муситиме під когось підроблятися, вдавати, ніби їй треба те, що насправді її нітрохи не цікавить. Їй доведеться чинити так, як заведено в тих місцях, — розглядати товар й ухилятися від допомоги продавця або сідати за столик, замовляти щось, споживати це й виходити. Якщо вона просто зупиниться на узбіччі й самотньо сидітиме в машині, то обернеться на легку здобич злочинців чи тих, хто нібито пориватиметься її оборонити від них. Вона видаватиметься занадто дивною та беззахисною.

У бібліотеці теж людно, а в парку й поготів.

Лора веде автівку по лівій смузі й заїжджає до міста. Усе стається механічно, наче цей намір просто чекав на неї й був такий очевидний, як Фіґеруа-стрит із її вітринами та затіненими тротуарами. Вона влаштується в готелі. Скаже, звичайно ж, буцім планує переночувати зі своїм чоловіком, який от-от має приєднатися до неї. Що з того, що вона заплатить за добу, а сама перебуде там лише кілька годин?

А втім, цей крок такий екстравагантний, такий безоглядний, що Лора аж запаморочується й нервується, мов дівчисько. Авжеж, це марнотратство — платити за ніч, коли збираєшся просидіти в номері за книжкою близько двох годин, але на гроші в неї не тонко й господарює вона більш-менш ощадливо. Та й скільки коштує той номер? Навряд чи дорого.

Звісно, доцільніше було б поїхати в дешевше місце — наприклад, у мотель десь на околиці міста, однак їй забракне сміливості. Це відгонитиме чимось забороненим і ницим. Тамтешній адміністратор може навіть сприйняти її за представницю певної професії й засипати незручними запитаннями. Крім того, вона ще ніколи не селилася в таких закладах. Ану ж там і правила поведінки особливі, зовсім їй незнайомі? Недовго думаючи, Лора прямує до «Норманді» — розлогого готелю лише за кілька кварталів від неї. «Норманді» — велика, чиста й непоказна будівля клинчастої форми; її побляклі десятиповерхові крила-двійнята облямовують типовий міський сад із фонтаном. Тут панує атмосфера стерильної респектабельності; це заклад для туристів та підприємців — людей, у чиїй присутності нема й тіні таємничості. Лора зупиняється під хромованим козирком, на якому виблискують високі кутасті хромовані літери готельної назви. І хоч надворі досить сонячно, повітря під козирком має переднічний колорит, наче в ньому розливається місячне сяйво, бліде й розмите, як біле на білому. Кущі алое в горщиках обабіч входу немовби чудуються тому, як вони тут опинилися.

Лора припоручає автівку доглядачеві, отримує спеціальний талон і, відчинивши важкі затемнені скляні двері готелю, ступає всередину. Вестибюль зустрічає її крижаною тишею. Звідкись здалеку долинає чистий розмірений передзвін. Лора раптом перестає хвилюватися й заспокоюється. По темно-синьому килиму вона простує до столика адміністратора. Цей готель, цей вестибюль — якраз те, чого вона прагне: тут пусто, прохолодно й зовсім нічим не пахне. Тихо, непримітно заїхав — і так само виїхав. Лора почувається в цих стінах мов риба у воді. Легко та безтурботно. А проте її привели сюди сумнівні, ба навіть непоясненні обставини: вона, хоч як це дико чути, ховається тут від торта. Лора збирається сказати адміністраторові, що її чоловік затримується й прибуде з багажем приблизно за годину. Їй зроду не доводилося так брехати, особливо тим, кого вона не знає й не любить.

Реєстрація триває на диво легко. Адміністратор, чоловік її віку з приємним тонким голосом і нездоровою шкірою, не тільки не виявляє підозріливості, а й думки не припускає про якийсь обман. На Лорине запитання, чи є в готелі вільні номери, він відповідає не вагаючись:

— Так, є. Вам на одну особу чи на дві?

— На дві, — мовить Лора. — Я зі своїм подружжям. Наші речі в нього.

Адміністратор скидає оком за Лорину спину, визираючи чоловіка, що волочить валізи. Лора паленіє, але не поступається:

— Власне, він приїде за годину-дві. Йому довелося затриматись, і він послав мене дізнатися, чи є у вас вільні номери.

Лора спирається на чорну гранітну стільницю, щоб устояти на ногах. Здається, її історія зовсім неймовірна. Вони ж подорожують разом — нащо їм аж дві автівки? І чому було б не забронювати номер телефоном?

Однак адміністратор навіть оком не змигує.

— На жаль, вільні номери лишилися тільки на нижніх поверхах. Ви не проти?

— Аж ніяк. Це ж на одну ніч.

— Гаразд. Гляньмо, що в нас є. Номер дев’ятнадцять.

Лора підписує реєстраційний бланк своїм справжнім ім’ям (вигадане було б занадто дивним та огидним), кладе гроші («Можливо, ми виїжджатимемо рано-вранці й страшенно поспішатимемо, тож краще я розплачуся тепер») й одержує ключ.

Їй аж не віриться, що в неї все вийшло. Через аркаду, з ключем у руці, вона прямує в дальній кінець вестибюля до обкутих бронзою ліфтових дверей. Над кожним ліфтом — вузька горизонтальна панель із яскравими червоними цифрами. Лора проминає зали з порожніми диванами та кріслами, горщики з мініатюрними пальмами, які мирно дрімають у холодку, і засклений грот (таке собі поєднання аптеки з кав’ярнею), де кілька самотніх чоловіків у костюмах, сидячи за стійкою, читають газети, а літня пані в блідо-рожевому одязі офіціантки й рудій перуці, ні до кого конкретно не звертаючись, розповідає, здається, щось смішне; де на постаменті під прозорим пластиковим ковпаком височіє нереально великий лимонно-меренговий пиріг без двох шматків.

Лора викликає ліфт, заходить і натискає кнопку свого поверху. На стінці ліфта під склом — рекламне фото яєць бенедиктин, що їх можна замовити в готельному ресторані до другої години дня. Дивлячись на нього, вона шкодує, що прибула запізно й уже не зможе поласувати ними. Сум’яття держало її в лабетах дуже довго, щоб ураз розвіятися, проте його природа несподівано змінилася. Хвилювання, злість і невдоволення собою нікуди не зникли, але тепер вони живуть ніби окремо. Намір улаштуватися в цьому готелі й піднятися ліфтом урятував її так, як, либонь, рятує морфій хворого на рак — не усуваючи біль, а тільки притлумлюючи його. Лора почувається так, наче її супроводжує невидима сестра, схильна до примх, нападів люті та докорів сумління, і саме ця жінка, бідолашна родичка, потребує розради й спокою. А Лорі судилося стати медсестрою, чий обов’язок — допомагати іншим мученикам.

Висівши з ліфта, Лора тихо ступає коридором до номера дев’ятнадцять і встромляє ключ у замок.

Ось її кімната — бірюзова, з бірюзовим покривалом на двоспальному ліжку й картиною («Париж навесні») у світлій дерев’яній рамі. Одне слово, нічого незвичайного. У кімнаті розпливається важкий дух алкоголю, соснової смоли, вибілювача та ароматизованого мила — не те щоб затхлий і спертий, а просто несвіжий. Запах утоми, як схарактеризувала його Лора. Запах місця, де весь час хтось перебуває.

Лора підходить до вікна, розсуває прозорі білі фіранки й підіймає жалюзі. Унизу — клинчастий сквер із фонтаном, ріденькими кущами троянд та порожніми кам’яними лавками. Їй знову здається, що то лише сон — сон, у якому вона споглядає оцей дивний безлюдний сад, поки годинник відлічує хвилини після другої. Вона відвертається од вікна. Знімає черевики, кладе «Місіс Делловей» на скляний нічний столик і лягає на ліжко. У номері панує особлива готельна тиша, неприродна й нависла над скрипами, бульканням та шурхотом коліщат по килиму.

Нарешті вона втекла від свого життя. Це було напрочуд просто.

Здається, вона покинула власний світ і опинилася в царстві книжки. Звісно, нема нічого контрастнішого супроти Лондона місіс Делловей, аніж оцей бірюзовий покій, і все ж Лорі чомусь уявляється, ніби сама Вірджинія Вулф, жінка-геній і потопельниця, після смерті могла потрапити у вельми схоже місце. Лора тихо, безгучно сміється. «Господи, — подумки благає вона, — нехай рай буде кращим за номер у “Норманді”». Так, рай, певно, розкішніше вмебльований, яскравіший та величніший, однак і йому, очевидно, властиві приглушена метушня й відірваність від навколишнього світу. У Лориному усамітненні в цьому покої є щось манірне й водночас розпусне. Вона в безпеці. Тут їй можна робити все, що заманеться. Геть усе. Вона немов та молода, яка лежить у спальні й чекає… ні, не свого подружжя й узагалі не чоловіка. Когось іншого. Чогось іншого.

Лора тягнеться по книжку, з якої виглядає срібна закладка («Моїй книголюбці з любов’ю») — чоловіків подарунок на котрийсь день народження.

З відчуттям глибокого й багатонадійного полегшення Лора береться читати.

Можна взяти й умерти. Лора раптом розуміє, що і вона, і будь-хто інший має цей вибір. Безглузда, запаморочлива думка, трохи фантастична, озивається в її голові — ледь чутно, але виразно, наче тріскучий голос далекої радіостанції. Лора може відійти у вічність. У цьому химерному, примарному пориві нема нічого патологічного. І готельний номер — одне з місць, де люди прощаються з життям, чи не так? Імовірно, навіть дуже ймовірно, що хтось уже вчинив це якраз тут, у цій кімнаті, ось на цьому ліжку, сказавши собі: «З мене годі!» А тоді востаннє скинув оком на ці вицвілі стіни, на гладеньку збляклу стелю. Потрапляючи в готель, немовби вислизаєш зі свого звичного життя й опиняєшся на нейтральній території, у блідій-блідісінькій кімнаті, де конання вже не видається чимось екстраординарним.

Це, як думається Лорі, ніби поринути в глибокий спокій і здобути свободу. Просто взяти й рушити в останню путь, сказавши: «Я більше не можу; ви й гадки не маєте, що зі мною; мені несила жити так далі». Є, либонь, у цьому своєрідний жахливий чар, як у світанковій пустелі чи крижаному полі. Вона теж може переселитися в інший пейзаж, покинувши в цьому понівеченому світі, що ніколи вже не буде цілим і абсолютно чистим, сина, чоловіка, Кітті, батьків — узагалі всіх, хто потім, відповідаючи на запитання й перемовляючись, розгублено бурмотітиме: «Ми гадали, що з нею все гаразд; ми сподівалися, що її смуток минеться. Ми й у голові не покладали, що станеться саме так».

Лора гладить себе по животі. «Я нізащо цього не зроблю, — промовляє вона вголос у тихій, чистій кімнаті. — Нізащо». Вона любить життя, безнадійно любить, принаймні в певні моменти; до того ж це приголомшить її сина. І чоловіка, і другу дитину, яка ще тільки формується в ній. Хіба оговтаються вони опісля? Ні помилки, ні напади гніву чи депресії, ні інші вибрики живої дружини й матері, хай навіть найстрашніші, не зможуть із цим зрівнятися. Це звичайнісіньке зло. Воно проб’є величезну діру в її атмосфері, куди засмокче все, що вона створила: розмірені будні, освітлені вікна, стіл, накритий до вечері… Усе.

Однак їй утішно усвідомлювати (якесь раптове осяяння), що піти з життя таки можна. Думаючи про цілий спектр варіантів і безстрашно вибираючи найімовірніші з них, Лора відчуває дивну насолоду. Уява малює Вірджинію Вулф, невинну, виведену з рівноваги, розчавлену нестерпним тягарем життя й мистецтва; вона заходить у воду з каменем у кишені. Не перестаючи себе пестити, Лора доходить висновку: це не складніше, ніж зареєструватися в готелі. Анітрохи не складніше.