Години

Місіс Делловей

Вона прийшла, щоб допомогти Річардові підготуватися до вечірки, проте на її стукіт ніхто не відповідає. Вона стукає знову, цього разу дужче, а потім поспішно й нервово відмикає двері.

Помешкання потопає у світлі. Клариссі аж дух забиває на порозі. Штори задерто, вікна розчинено навстіж. І хоч це звичайне сонячне світло, яке погожого надвечір’я виповнює у висотці всі квартири, але в Річардовій оселі воно чомусь скидається на беззвучний вибух. Ось Річардові картонні коробки, ось ванна (ще брудніша, ніж Кларисса собі уявляла), запилюжене дзеркало й дорога кавоварка — усе у своїй мізерності й жалюгідності. Одне слово, помешкання божевільного.

— Річарде! — гукає Кларисса.

— Місіс Делловей. О, місіс Делловей, це ти?

Вона кидається в кімнату — Річард у халаті верхи сидить на підвіконні: одна худа нога — у квартирі, а друга, невидима для Кларисси, — у повітрі на висоті п’ятого поверху.

— Річарде, — суворо каже вона, — злазь звідти!

— Надворі так гарно! — мовить він. — Яка чудова днина!

Вигляд у нього безтямний і збуджений. Річард водночас видається і старцем, і малим дитям. Вершник-опудало, паркова статуя Джакометті[44]. Котрісь пасма волосся поприлипали до голови, котрісь стирчать урізнобіч. Та нога, що в кімнаті, оголена до середини стегна, зробилася синювато-білою і, здається, зовсім зсохлася, хоч напрочуд пружна литка завбільшки з кулачок досі міцно тримається на кістці.

— Ти мене лякаєш, — каже Кларисса. — Ану, облиш ці дурощі! Негайно!

Вона наближається до Річарда, а він тим часом відриває від підлоги ногу й ставить її на підвіконня. Тепер вищербленого дерева торкається тільки п’ятка, рука й безм’яза сідниця. З червонохвостих ракет на Річардовому халаті вириваються помаранчеві язики полум’я, достоту схожі на соснові шишки. Безликі астронавти в шоломах з темними заборолами, повнощокі й білосніжні, наче чоловічки на рекламних щитах корпорації «Юніроял», привітально махають затерплими руками в білих рукавичках.

Річард каже:

— Я випив ксанакс[45] і риталін[46]. Разом вони творять чудеса. Почуваюся дивовижно. Задер усі штори — і все одно світла й повітря замало. До речі, мушу сказати тобі, що видряпатися сюди було зовсім непросто.

— Любий, будь ласка, спусти ногу на підлогу. Заради мене.

— Гадаю, я не зможу піти на цю вечірку, — каже Річард. — Пробач.

— І не треба. Хто тебе примушує?

— Яка днина! Яка чудова-чудова днина!

Кларисса зводить дух. Вона навдивовижу спокійна, бо вміє добре триматися навіть у важких ситуаціях, і водночас віддалена від себе самої та цієї кімнати, наче невидимий свідок того, що вже відбулося. Ніби це вже її спогад. Щось подібне до голосу, але не голос, а швидше внутрішнє знання, дуже близьке до серцевого ритму, нетерпляче промовляє в ній: «Якось я прийшла до Річарда, коли він сидів на самісінькому краєчку підвіконня, за п’ять поверхів від землі…»

— Злізь, будь ласка, — просить вона.

Річард супить чоло, немовби Кларисса поставила йому складне запитання. Його порожнє, залите сонячним сяйвом крісло, де з розлізлих швів стирчить набивка, а на продавленому сидінні лежить тонкий жовтий рушник із плямами іржі, — утілення безглуздості й неймовірної огидності смертельної хвороби.

— Злізь звідти, — повторює Кларисса голосно й повільно, неначе звертається до іноземця.

Річард киває, а сам ні з місця. Його розкудлана голова, опромінена сонцем, скидається на перекопану землю. Шкіра ряба й поорана глибокими рівчаками, як каміння в пустелі.

— Я більше не можу, — мовить він. — Знаєш, спочатку вечірка, потім церемонія, потім година опісля, а тоді ще одна…

— Можеш не йти на вечірку. І церемонію можеш пропустити. Ти взагалі можеш нікуди не ходити.

— Звісно, але ж години все одно спливатимуть далі, чи не так? Одна за одною. Щойно ти сяк-так перебудеш першу, як на тебе — о Господи! — чекає друга. Я такий хворий…

— У тебе бувають і добрі дні. Хіба ні?

— Загалом, ні. Мені приємно, що ти це все кажеш, та останнім часом я почуваюся так, ніби наді мною стуляються щелепи велетенської квітки. Чудернацьке порівняння, правда ж? Проте кращого я не зміг дібрати. Є в цьому всьому якась рослинна неминучість. Пам’ятаєш венерину мухоловку? Чи пуерарію[47], яка обплітає дерева в лісі. Це щось таке соковите, зелене, квітуче. Але, знаєш, там добре. Там панує зелена тиша. Чи ж не кумедно, що навіть тепер мені важко вимовити слово «смерть»?

— Вони тут, Річарде?

— Хто? А, голоси… Вони завжди тут.

— Я хотіла спитати, чи ти їх виразно чуєш?

— Ні. Тепер я виразно чую тільки тебе. Мені завжди любо тебе слухати, місіс Д. Ти не проти, що я тебе так називаю?

— Анітрохи. Повернися всередину. Негайно.

— Ти її пам’ятаєш? Ту, іншу себе? Хай там що сталося.

— Так, вона досі тут. Я — це вона. Я хочу, щоб ти зліз із підвіконня. Зроби це, будь ласка.

— Але ж тут так гарно! Я почуваюся таким вільним. Чи не хочеш ти зателефонувати моїй матері? Ти ж знаєш, як їй самотньо.

— Річарде…

— Розкажи мені щось… Якусь історію.

— Що саме?

— Ну, щось про свій день. Про те, що ти сьогодні робила. Про щось найзвичайнісіньке. Так, це навіть краще. Розкажи про щось найзвичайнісіньке.

— Річарде…

— Про якусь дрібничку. Будь про що.

— Ну, сьогодні вранці, перш ніж прийти сюди, я ходила купувати квіти для вечірки.

— Справді?

— Так. Ранок був просто чудовий.

— Чудовий?

— Авжеж. Прекрасний. Він видався таким… свіжим. Я купила квіти, принесла їх додому й поставила у воду. Ось і все. Кінець історії. А тепер злізай.

— Свіжий, наче навмисно створений для діточок на пляжі, — промовляє Річард.

— Можна й так сказати.

— Наче ті ранки, коли ми з тобою були молоді.

— Так. Усе, як тоді.

— Наче той ранок, коли ти вийшла зі старого будинку? Тобі було вісімнадцять, а мені, здається, заледве минуло дев’ятнадцять… Я був дев’ятнадцятирічним юнаком, закоханим і в Луїса, і в тебе. І коли ти, сонна, у самому тільки спідньому, прочинила на світанку двері й вийшла надвір, мені подумалося, що я ніколи ще не бачив нічого прекраснішого. Дивно, чи не так?

— Так, — відповідає Кларисса, — це дивно.

— Я зазнав поразки.

— Припини, це неправда.

— Правда! Я не шукаю розради. Аж ніяк. Просто мені дуже сумно. Те, чого я прагнув, видавалося напрочуд досяжним. Мені хотілося створити щось живе й приголомшливе — таке важливе для когось, як оцей ранок. Найзвичайнісінький ранок. Уяви собі. Я вірив, що зможу. Яка дурниця!

— Зовсім не дурниця.

— Боюсь, я не зможу прийти на вечірку.

— Будь ласка, прошу тебе, не турбуйся про вечірку. Забудь про неї. Дай мені руку.

— Ти була така добра до мене, місіс Делловей.

— Річарде…

— Я люблю тебе. Банально, чи не так?

— Не банально.

Річард усміхається і, хитаючи головою, каже:

— Не думаю, що були люди, щасливіші за нас.

Він посувається вперед, повільно з’їжджає з підвіконня й падає.

З Клариссиних грудей вихоплюється крик:

— Ні!

Він тримався так виважено й спокійно, що якусь мить Клариссі здається, ніби нічого не сталося. Вона кидається до вікна і ще встигає побачити, як Річард летить униз, як має на вітрі його халат, та й тоді їй віриться, що це лише невеличка прикрість, яку можна буде виправити. Вона бачить, як він досягає землі: спочатку немовби стає на коліна, а потім б’ється головою об бетон; вона чує звуки, які це все супроводжують, однак припускає, принаймні на якусь хвилину, поки дивиться вниз, перехилившись через підвіконня, що Річард зведеться на ноги, хай навіть поточуючись і задихаючись, проте залишаючись самим собою, більш-менш цілий і спроможний говорити.

Кларисса вигукує його ім’я. Лише раз. Крик більше скидається на запитання: її голос звучить значно тихіше, ніж їй би хотілося. Річард лежить ницьма там, де впав, халат задерся на голову, голі ноги біліють на темному бетоні.

Вона вибігає з помешкання, залишаючи двері прочиненими. Мчить сходами. На думку їй відразу спадає покликати когось на допомогу, але вона цього не робить. Навіть повітря, здається, стало іншим, злегка роздвоїлося, от ніби атмосфера складається з речовини та її цілковитої протилежності. Кларисса поспішає вниз, мимохіть змірковуючи (потім їй за це буде соромно), що біжить по сходах жива й здорова.

У вестибюлі вона на мить ніяковіє, а тоді через силу рушає до вентиляційної шахти, де лежить Річард. Її поймає швидкоплинне відчуття, неначе вона в пеклі. Пекло — це затхле жовте приміщення, схоже на коробку, з тінистим штучним деревом і кількома пошкрябаними металевими дверима (на одних перебивна картинка з емблемою гурту «Grateful Dead»[48] — череп у трояндовому вінку).

За найвужчими дверима, затіненими сходами, — вищерблені бетонні приступки, які ведуть надвір — туди, де Річард. Ще спускаючись ними, Кларисса усвідомлює, що він мертвий. Річардової голови під халатом не видно, але довкола того місця, де вона мала б бути, розпливається калюжа темної, майже чорної крові. Річард лежить зовсім нерухомо, одна рука неприродно вивернута долонею догори, а ноги голі й білі, мов сама смерть. На ньому досі сірі фетрові капці, які колись Кларисса ж йому й купила.

Жінка долає останні приступки, помічає бите скло й лише по хвилі здогадується, що то просто скалки від розтовченої пивної пляшки, які вже були тут до Річардового падіння. Клариссі хочеться негайно ж забрати його зі скляного дріб’язку.

Вона вклякає біля Річарда й кладе руку на безживне плече. Обережно, з неймовірною ніжністю, наче боячись розбудити, стягає халат із його голови. Усе, що їй вдається розгледіти в блискавому червоно-багряно-білому місиві, — це розтулені губи та одне розплющене око. Вона мимоволі скрикує з несподіванки й болю, а відтак знову накриває його голову халатом.

Кларисса стоїть навколішки біля Річарда, не розуміючи, що робити далі. Потім знову торкається його плеча. Не гладить, а просто кладе долоню. Вона каже собі, що треба викликати поліцію, проте не хоче залишати Річарда на самоті. Вона чекає, що хтось крикне їй зверху. Кларисса зводить очі на висхідні ряди вікон, на білизну, яка сохне на мотузках, на ідеальний квадрат неба, розітнутий навпіл блакитно-білим лезом хмари… і розуміє, що ніхто ще нічого не знає. Ніхто не бачив і не чув, як Річард упав.

Кларисса завмирає. Поглядом вона знаходить вікно старенької пані з трьома керамічними фігурками на підвіконні (невидимими з такої відстані). Та пані мусить бути вдома, бо майже ніколи не виходить із помешкання. Кларисса так і поривається гукнути стареньку, наче вона — член їхньої родини і її теж годиться сповістити. Кларисса зволікає ще хвилину чи дві й ніяк не може зважитися на подальший неминучий крок. Вона досі тримає руку на Річардовому плечі й зачудовано відзначає, що ця пригода викликає в неї тільки легке збентеження. Їй дивно, що вона не плаче. Кларисса чує свій віддих. Вона ще раз фіксує очима капці на Річардових ногах і зауважує, як у щораз більшій калюжі крові відбивається небо.

То ось як усе закінчується — на бетоні, під мотузками з випраною білизною, посеред битого скла. Вона повільно проводить рукою вздовж тендітного вигину Річардової спини. Потім винувато, ніби робить щось заборонене, нахиляється й торкається чолом Річардового хребта, допоки він, у певному розумінні, досі належить її Річардові, допоки Річард, у певному розумінні, ще не перестав бути собою — Річардом Вортінґтоном Брауном. Вона відчуває несвіжий запах його халата, гострий винний дух його немитого тіла. Кларисса так жадає поговорити з ним, але не може. Вона просто стоїть на колінах, злегка уткнувшись головою йому в спину. Якби могла, вона б сказала, — хоч точних слів тепер годі дібрати, — що він знаходив у собі мужність творити і, головне, любити так віддано, як ніхто інший, протягом багатьох-багатьох років, наперекір усьому. Вона б сказала, що теж любила його, кохала над усе на світі, але таки покинула тоді, більш як тридцять років тому, на розі вулиці (а що вона, зрештою, мала зробити?). Вона б призналася, що мріяла про більш-менш нормальне життя (про яке мріє більшість людей), що дуже хотіла, щоб він прийшов на її вечірку й продемонстрував свою відданість перед усіма запрошеними. А ще вона б неодмінно вибачилася за свою відмову поцілувати його в губи — того ж таки дня, що виявився для нього останнім, — і звернула це на турботу про його здоров’я.