Години

Місіс Делловей

— Ще кави? — пропонує Олівер.

— Дякую, — Саллі простягає чашку помічникові Олівера, напрочуд нечепурному юнакові з білявим волоссям та запалими щоками.

Олівер відрекомендував його як свого асистента, хоч, здається, той завідує тільки кавою. Саллі сподівалася побачити бездоганного молодого жеребця з важкою щелепою й натренованими біцепсами. А цей кволий, охочий виконувати накази хлопець більше скидається на продавця парфумерного відділу крамниці.

— То що скажете? — питає Олівер.

Щоб не дивитися на Олівера, Саллі спостерігає, як асистент наливає їй каву. Потім, коли чашку ставлять на столі, Саллі переводить очі на Волтера Гарді, що незворушно сидить собі, не промовивши й слова. Це особливий талант: Волтерів погляд завжди всім видається уважним і водночас цілком порожнім, наче в ящірки, яка вилізла на камінь, щоб погрітися на осонні.

— Цікаво, — відповідає Саллі.

— Еге ж, — озивається Олівер.

Саллі замислено киває й відпиває ковток кави.

— От тільки чи вийде щось із цього?

— Гадаю, вийде, — відповідає Олівер. — Люди, здається, уже готові.

— Ви справді так уважаєте?

Саллі подумки звертається до Волтера з надією, що той утрутиться в розмову: «Та скажи ти вже що-небудь, недоумку!» Проте розімлілий Волтер у відповідь лише мовчки киває й кліпає очима, напружений у передчутті небезпеки й водночас загіпнотизований теплом, що його випромінює Олівер Сент-Ів — гарно вбраний і розкуйовджений чоловік років сорока п’яти з проникливими очима за скельцями окулярів у скромній золотій оправі, якого (щоправда, у кіно) уже стільки разів намагалися вбити, обдурити, зганьбити, позбавити сім’ї і який завжди любився з богинями так пристрасно-сором’язливо, ніби не йняв віри власному щастю.

— Авжеж, — відповідає Олівер.

Нотки нетерпіння в його голосі стають дедалі виразнішими.

— Що ж, так, це… цікаво, — мовить Саллі, ледь стримуючи сміх.

— Волтер упорається, — запевняє Олівер. — Він докладе всіх можливих зусиль, я певен.

Почувши своє ім’я, Волтер здригається, моргає ще частіше й подається вперед, мало не червоніючи по самісінькі вуха.

— Я не проти спробувати, — урешті озивається він і розквітає надзвичайною усмішкою.

Саллі часом досі дивується, що в житті Олівер неабияк скидається на себе екранного. Хіба кінозіркам не годиться бути опецькуватими, непримітними й лихими на вдачу? Хіба не в цьому їхній обов’язок перед нами? А от Олівер Сент-Ів, певно, й у дитинстві був схожий на кінозірку. Він блискучий, наче Пол Баньян[43]. Високий, під метр дев’яносто, з великим плескатим обличчям, з досконалими руками, укритими світлими волосками, з долонями, що легко можуть умістити голови багатьох чоловіків. І хоч він не такий гарний, як у кіно, проте в ньому все одно є щось дивовижне та неповторне, якась безперечна унікальність душі й тіла, тому решта американських чоловіків, м’язистих, завзятих та рішучих, видаються лише його копіями, майстерними чи посередніми.

— Спробуйте, — каже Олівер Волтерові. — Я вірю у ваші здібності. Це ж ви однією маленькою історією зруйнували мою кар’єру.

Волтер силкується вичавити із себе спочутливу усмішку, а виходить злісна зарозуміла міна, сповнена ненависті. Саллі раптом чітко уявляє собі, яким він був у десять років. Товстий, надміру запопадливий хлопчик, здатний із найвищою точністю визначити популярність своїх однолітків і кожної миті готовий на найпідступнішу зраду.

— Я тут ні до чого, — вишкіряючись, озивається Волтер. — Навпаки, я намагався вас застерегти. Згадайте, скільки разів я телефонував вам!

— О, не турбуйтеся, друже. Я ж просто пожартував, — мовить Олівер. — Насправді я ні за чим не жалкую. То як, візьметеся до сценарію?

— Я ще ніколи не писав трилерів, — вагається Волтер.

— Тут нема нічого складного. Це найлегша річ у світі. Візьміть напрокат із півдесятка прибуткових фільмів, і вам усе відразу стане зрозуміло.

— Але ж цей фільм має бути трохи інакшим, — зауважує Саллі.

— Аж ніяк, — усміхнено відповідає Олівер, стримуючи роздратування. — Він нічим не відрізнятиметься від інших фільмів. Хіба що головний герой — гомосексуаліст, от і все. Але за це його ніхто не картатиме. І на СНІД він не хворітиме. Він буде звичайним голубим, який просто робитиме те, що йому належить. Рятуватиме світ усіма можливими способами.

— М-м-м… — замислено озивається Волтер, — гадаю, я із цим упораюся. Мені хотілося б спробувати.

— Гаразд. Чудово.

Саллі мовчки попиває каву, розриваючись між бажанням піти і бажанням залишитися, між жагою стати об’єктом захоплення Олівера Сент-Іва і жагою опиратися цьому пориву. Їй відразу блискає думка, що у світі немає нічого могутнішого за славу. Силкуючись зберегти внутрішню рівновагу, Саллі роззирається по Оліверовій квартирі, що прикрасила була обкладинку журналу «Аркітекчерел дайджест» за рік перед тим, як її власник публічно оголосив про свою сексуальну орієнтацію. Ця оселя, певно, більше ніколи не з’явиться в журналі, бо сексуальні вподобання господаря свідчать і про його смак. Парадокс, як здається Саллі, у тому, що Оліверове житло мерзенне своєю надмірною розкішшю, якої так прагнуть усі мачо: журнальними столиками з прозорими пластиковими стільницями, коричневими лакованими стінами, нішами з підсвіченими азійськими й африканськими реліквіями (Олівер, безперечно, убачає в них «драматичний акцент»), більше схожими — попри догляд і показне обожнювання — не на експонати справжнього колекціонера, а на награбовані трофеї. Саллі приходить сюди вже втретє, і щоразу їй кортить конфіскувати та повернути законним власникам усі ці скарби. Вона вдає, ніби уважно слухає Олівера, а сама уявляє, як під радісні вигуки заходить у віддалене гірське село, несучи потемнілу від часу маску антилопи чи блідо-зелену порцелянову миску з ледь помітним полиском, у якій уже десять сторіч поспіль плавають двоє мальованих коропів.

— Бачу, Сал, ви вагаєтеся, — каже Олівер.

— Гм?..

— Здається, ми вас не переконали.

— Ну, переконали чи не переконали — річ не в тому. Просто це не моя парафія. Що я знаю про Голлівуд?

— Та ви розумніша за більшість голлівудців. Ви одна з небагатьох причетних до цієї справи, кого я шаную й поважаю.

— Я анітрохи не «причетна до цієї справи». Ви ж знаєте, що я роблю…

— Ми таки вас не переконали.

— Гаразд, ви справді мене не переконали, — погоджується Саллі. — Хіба це щось важить?

Олівер зітхає й насуває окуляри на ніс — жест, добре відомий Саллі по одній зі стрічок, де він грав тихого бухгалтера (а може, адвоката чи телепродюсера), що, рятуючи викрадену дочку, обернувся на брутального супермена й сам-один розправився з бандою наркодилерів.

— Визнаю, нам слід бути дуже обережними, — повільно промовляє Олівер. — Я не маю ніяких ілюзій щодо успіху.

— А коханець у нього буде?

— Скоріше, приятель. Відданий товариш. Як Робін у Бетмена.

— А секс між ними?

— У трилерах не місце сексові. Це занадто сповільнює розвиток подій, та й дітям такого не покажеш. Щонайбільше один поцілунок наприкінці фільму.

— То вони таки поцілуються?

— Ну, це вже запитання до Волтера.

— Волтере?

Волтер знову судомно кліпає очима.

— Стривайте, — озивається він, — я лише три хвилини тому погодився взятися до справи. Не тисніть на мене, добре?

— Нам не варто покладати на це великих сподівань. Скільки разів за моєї пам’яті сценаристи бралися до успішних, здавалося б, проектів, і завжди все сходило нінащо. Наче хто наврочив.

— Гадаєте, фільм буде цікавий публіці? — питає Саллі. — Маю на увазі — широкій публіці?

Олівер знову зітхає, і цього разу в його тоні вчуваються зовсім інші нотки. Це смиренне, фінальне зітхання, трохи гугняве й зовсім позбавлене драматизму. Воно наче перше байдуже зітхання одного з коханців у телефонній розмові, яке сигналізує про початок кінця. Може, Олівер зітхав так у котромусь зі своїх фільмів? Чи Саллі чула колись таке зітхання від когось іншого?

— Що ж, — каже Олівер, опускаючи долоні на скатертину. — Волтере, чому б нам не зустрітися за кілька днів, коли ви ретельніше все обмізкуєте?

— Звісно, — погоджується Волтер, — гаразд.

Саллі випиває останній ковток кави. Це, звичайно, чоловічі забавки, чоловічі ілюзії. Насправді вона їм не потрібна. Відвідавши її шоу, Олівер чомусь вирішив (а він, правду кажучи, далеко не Айнштайн), що вона — його муза й навчителька, така собі Сапфо, яке виголошує проникливі премудрощі зі свого острова. Краще покласти цьому край відразу.

А втім, Саллі ніяк не може перебороти в собі бажання подобатися Оліверові Сент-Іву. Їй досі страшно лишитися за бортом.

— Дякую, що завітали, — мовить Олівер, і Саллі ледь стримується, щоб не задріботіти, перехилившись через стіл із рештками ланчу: «Знаєте, я тут трохи подумала й дійшла висновку, що трилер із головним героєм-гомосексуалістом — таки непогана ідея».

Що ж, тоді до зустрічі. Час розходитися.

Саллі з Волтером стоять на розі Медісон-авеню і Сімнадцятої вулиці. Не згадують про Олівера Сент-Іва. Їхні погляди на ситуацію плутаються: то Волтер виграв, а Саллі зазнала поразки, то навпаки. Не дійшовши згоди в цім питанні, вони знаходять нову тему для розмови.

— Гадаю, ми сьогодні ще побачимося, — озивається Волтер.

— Ем-м… — мурмоче Саллі.

Хто ж його запросив?

— То як там Річард? — питає Волтер і шанобливо й незграбно схиляє голову, тицяючи дашком своєї кепки в бік недокурків, сірих плям від жувальних гумок та зіжмаканої обгортки від чвертьфунтового гамбургера.

Саллі миттю спадає на думку, що вона ніколи цього гамбургера не куштувала.

На світлофорі спалахує зелене світло, і Саллі з Волтером переходять дорогу.

— Непогано, — озивається Саллі. — Хоч, кажучи правду, він дуже хворий.

— Ох, ну й часи настали, — бідкається Волтер. — Господи, ну й часи…

По цих словах Саллі охоплює хвиля обурення, яка повільно здіймається звідкись з-під живота й застеляє гарячим туманом очі. Від Волтерової пихи їй уривається терпець. Відчувається, що, навіть промовляючи чемні, ввічливі слова і — цілком можливо — не лукавлячи, Волтер усе одно думає тільки про те, як добре бути напіввідомим романістом Волтером Гарді, приятелем кінозірок та поетів, здоровим і м’язистим у свої сорок із лишком. Якби він не мав у суспільстві такої ваги, то був би справжнісіньким посміховиськом.

— От і все, — мовить Саллі, коли вони доходять до рогу вулиці, але перш ніж вона встигає попрощатися, Волтер квапливо підступає до вітрин однієї з крамниць і завмирає за кілька сантиметрів від скла.

— Глянь лишень, — вигукує він, — яка краса!

У вітрині — три шовкові сорочки, вдягнені на гіпсові копії старогрецьких статуй. Одна — блідо-абрикосова, друга — смарагдова, а третя — сапфірова. На кожній із них уздовж коміра й спереду — особливий павутинчастий візерунок, тонко вишитий срібною ниткою. Усі три міняться й виграють на струнких торсах; з комірців стирчать безтурботні білі голови з повними губами, прямим носом та порожніми білими очима.

— Гм-м… — мимрить Саллі. — Еге ж, гарні.

— Може, купити одну для Евана? Вона б йому сьогодні стала в пригоді. Що скажеш?

Якусь мить Саллі вагається, а потім неохоче заходить слідом за Волтером до крамниці, охоплена зненацька поривом каяття. Так, Волтер — недотепа, але, попри зневагу, Саллі відчуває невідворотну гостру ніжність до цього нещасного дурня, який останніми роками тільки й чекав, що його гарненький безмозкий партнер, його трофей, от-от помре, а тепер раптом з’явилася перспектива, що той одужає (чи не мучить його через це роздвоєне почуття?). Смерть і воскресіння, на думку Саллі, завжди зачаровують, і не важливо, хто причинець події — герой, лиходій чи блазень.

Уся крамниця — лакований клен і чорний граніт. Злегка — хтозна, як це зробили — пахне евкаліптом. Сорочки лежать на лискучих чорних прилавках.

— Гадаю, візьмемо синю, — каже Волтер, коли вони опиняються всередині. — Еванові личить синій колір.

Поки Волтер розмовляє з молодим привабливим продавцем із зачесаним назад волоссям, Саллі мрійливо розгулює крамницею серед сорочок і врешті зупиняється біля кремової з перламутровими ґудзиками. На ціннику — чотириста доларів. «Цікаво, — думається їй, — купувати своєму коханцеві, що одужує (гіпотетично) від важкої хвороби, розкішну й неймовірно дорогу сорочку — жалюгідність чи геройство? А може, те і те разом?» Сама Саллі так і не навчилася вибирати подарунки Клариссі. Навіть після стількох років, прожитих під одним дахом, вона не знає напевне, сподобається Клариссі її вибір чи ні. Іноді їй щастило вгадати — кашміровий шарф шоколадного кольору на минуле Різдво, старовинна лакована скринька, де Кларисса зберігає листи. Та найчастіше Саллі давала маху. Узяти хоча б чудернацький годинник від «Тіффані» (здається, вельми офіційний), або жовтий светр (не такий колір чи викот?), або чорну шкіряну сумочку (вона просто недоладна, от і все). Однак Кларисса ніколи й знаку не подає, що подарунок їй не до душі, хай там як Саллі випитує. Коли вірити Клариссі, кожна подарована річ — саме те, про що вона мріяла, тож бідолашному дарувальникові доводиться лише чекати й спостерігати, що буде далі. Годинник, приміром, Кларисса назвала занадто гарним, щоб тягати його щодня, а светр одягла тільки раз на якусь непримітну вечірку — і більше його ніхто ніколи не бачив. Саллі починає сердитися на Клариссу, Волтера Гарді та Олівера Сент-Іва, на всіх оптимістичних негідників, але, глянувши на Волтера, захопленого купівлею яскравої синьої сорочки для свого коханця, несподівано збуджується. Кларисса, мабуть, уже вдома.

Саллі раптом хочеться якнайскоріше дістатися додому.

— Мені треба йти, — каже вона Волтерові. — Я не думала, що вже так пізно.

— Я зараз, — мовить Волтер.

— Я мушу бігти. Побачимося ввечері.

— Скажи, тобі подобається ця сорочка?

Саллі проводить пальцями по тканині — на дотик вона м’яка й зерниста, ніби справжня шкіра.

— Дуже, — відповідає Саллі. — Чудова сорочка.

Продавець вдячно й сором’язливо всміхається, наче краса сорочки — його заслуга. Він не виявляє ані байдужості, ані зверхності, властивих гарненьким юнакам, що працюють у таких місцях. Звідки взагалі беруться за прилавками ці бездоганні красунчики? На що вони сподіваються?

— Авжеж, — погоджується Волтер. — Знаменита сорочка, чи не так?

— Ну все, бувай.

— Побачимося.

Саллі швидко виходить із крамниці й поспішає до метро на Шістдесят Восьмій. Їй хочеться купити Клариссі подарунок, але який? Хочеться сказати Клариссі щось надзвичайно важливе, та вона не може дібрати потрібних слів. «Я люблю тебе» занадто легковажне. «Я люблю тебе» обернулося на щось буденне: тепер так кажуть не тільки в день народження чи з нагоди якихось роковин, а й просто знічев’я — у ліжку, біля кухонної раковини чи навіть у таксі, при водіях-іноземцях, які вважають, що жінці годиться триматися на три кроки позаду від свого чоловіка. Вони обидві, правду кажучи, ніколи не скупляться на пестощі, і це, певна річ, добре, однак сьогодні Саллі воліє прийти додому й сказати щось особливе, щось більше не лише за звичайну привітність та люб’язність, а й за саму пристрасть. Те, що їй хочеться висловити, якось пов’язане з усіма, хто вже пішов на той світ, з її відчуттям неймовірного щастя й неминучої, спустошливої втрати. Якщо з Клариссою щось станеться, вона, Саллі, звісно, житиме далі, та чи зможе витримати таке життя? У неї вже буде все не так. Те, що вона хоче сказати Клариссі, пов’язане не тільки з радістю, а й із її одвічним супутником — гострим невідчепним страхом. З власною смертю вона ще якось може змиритися, але не з Клариссиною. Їхнє кохання з його заворожливим домашнім затишком, з його невимушеною тишею і сталістю зробило Саллі залежною від самого механізму смертності. Є втрата, що її й уявити годі. Є тонка крайка, по якій Саллі може йти із цієї миті, прямуючи до метро на Верхньому Іст-Сайді, крізь завтра, позавтра, крізь усі подальші дні аж до кінця свого й Клариссиного життя.

Саллі їде метрополітеном до центру міста, виходить і зупиняється біля кіоску з квітами, притуленого до корейського ринку на розі вулиці. Тут звичайний асортимент — гвоздики та хризантеми, кілька миршавих лілій, фрезії, стокротки, білі, жовті й червоні тепличні тюльпани зі шкірястими на кінчиках пелюстками. «Квіти-зомбі», — думається Саллі. Просто всі товари — наче вигодувані на заріз курчата, чиї лапки ніколи не торкаються землі. Саллі похмуро стоїть перед квітами, розміщеними на багатоярусних дерев’яних підставках, дивлячись на своє відбиття в дзеркальних плитках задньої стінки рефрижератора (ось вона, сива, бліда, із загостреними рисами обличчя — невже вона так постаріла? — їй справді не завадило б частіше бувати на сонці). Вона усвідомлює, що нічого не хоче купувати ні собі, ні Клариссі — ані сорочку за чотириста доларів, ані ці жалюгідні квіти. Анічогісінько. Саллі вже збирається піти ні з чим, коли це помічає в кутку букет жовтих троянд у коричневому гумовому відрі. Вони заледве стали розпукуватися. Біля основи пелюстки забарвлені в густіший, майже помаранчевий, мангово-багряний колір, який тягнеться вгору тоненькими, як волоски, жилками. Ці квіти такі схожі на справжні, дбайливо вирощені в садку, що здається, ніби потрапили в рефрижератор зовсім випадково. Саллі квапливо, мало не крадькома купує їх, наче боїться, що продавчиня-кореянка завважить уявну плутанину й суворим голосом сповістить, що цей букет не на продаж. Тріумфуючи, Саллі простує Десятою вулицею з трояндами в руці й заходить у квартиру, відчуваючи легке збудження. До речі, коли вони востаннє любилися?

— Агов, — гукає вона, — ти вдома?

— Я тут, — озивається Кларисса, і з її голосу Саллі розуміє: щось не так.

Чи не вскочить вона зараз в одну з маленьких пасток Клариссиного настрою, які час від часу приперчують їхнє спільне життя? Чи не стане разом зі своїм букетом і спа-лахнулим бажанням мимовільною учасницею сімейної сварки? Ану ж світ навколо потьмяніє й обридне, бо вона, вкотре розписавшись у своєму егоїзмі, щось не доробила, не домила чи забула про якийсь важливий дзвінок? Її радість тане, хіть розвіюється. З трояндами в руці вона ступає у вітальню.

— Щось трапилося? — питає Саллі.

Кларисса садить на дивані. Просто сидить собі, наче в приймальні лікаря. Вона дивиться на Саллі якось по-особливому — більше розгублено, аніж зачудовано, наче не розуміє, хто перед нею. У цьому погляді Саллі вловлює хвилинний натяк на початок кінця. Якщо вони житимуть ще доволі довго й не розлучаться (а хіба вони зможуть розлучитися після всього, що було?), то кожній із них доведеться спостерігати, як в’яне інша.

— Нічого не трапилося, — відповідає Кларисса.

— Усе гаразд?

— Гм? А, так. Не знаю. Луїс у місті. Він повернувся.

— Ну, це мало коли-небудь статися.

— Він приходив сюди. Без попередження. Просто подзвонив у двері. Ми трохи погомоніли, а тоді він розплакався.

— Справді?

— Так. Ні з того ні з сього. А потім з’явилася Джулія, і він утік.

— Луїс, кажеш? І як він?

— У нього нова пасія. Якийсь студент.

— Це ж треба. Чудово.

— А потім Джулія привела Мері…

— Господи… Весь цирк тут побував!

— О, Саллі! Ти принесла троянди!

— Що? А, так. Принесла.

Саллі демонстративно розмахує букетом і враз помічає вазу з квітами на столі. Вони обидві вибухають сміхом.

— Наче списано з О’Генрі, чи не так? — мовить Саллі.

— Троянд забагато не буває, — відповідає Кларисса. Саллі простягає квіти, і в цю хвилину їх обох переповнює звичайнісіньке щастя. Вони разом, тут і тепер. І їм, хай там що, вдалося за вісімнадцять років не розлюбити одна одну. Цього досить. Наразі їм цього досить.