Години

Місіс Вулф

Місіс Делловей сказала щось (що саме?) і купила квіти.

Передмістя Лондона. 1923 рік.

Вірджинія прокидається. Так, звичайно, можна ж розпочати не із солдатів, що маршують до Вайтголлу покладати вінки, а з того, як одного червневого ранку Кларисса збирається до міста у справах. Та чи гарним буде такий початок? Не надто буденним? Вірджинія спокійно лежить у ліжку, а тоді знову мимоволі поринає в сон. Раптом їй видається, що вона не у своїй спальні, а в парку. У неймовірно зеленому парку, де, як сказав би Платон, зелень ховається за зеленню, і водночас затишному та містичному. Поки літня пані в хустці дрімає на дерев’яній лавці, щось стародавнє й живе, не добре й не лихе, всепереможне й тривале зв’язує докупи трав’янистий світ ферм, лугів, лісів та парків. Безтілесна Вірджинія йде чи, точніше, пливе тим парком, наче невагома й майже невидима пір’їнка. Парк відкриває їй свої грядки лілей та півоній, свої посипані гравієм доріжки, уздовж яких ростуть кремові троянди. У чисту воду ставка вдивляється кам’яна діва, виполірувана численними вітрами й дощами. Вірджинії здається, ніби вона летить через парк на повітряній хмаринці. Раптом їй спадає на думку, що під цим парком лежить іще один парк — парк підземного світу, чарівніший та загадковіший; він — коріння, з якого ростуть оці всі газони та дерева. Він — справжня ідея парку, і краса — далеко не єдина його особливість. Тепер Вірджинія помічає людей довкола: ось китаєць, нахилившись, піднімає щось із трави, он маленька дівчинка чекає на когось, а попереду, на свіжоскопаному круглому узвишші, співає жінка.

Вірджинія знову прокидається. Вона досі тут, у своїй спальні в Хоґарт-хаус. Кімнату заливає сиве, тьмяно-сталеве світло, виграючи на покривалі блідо-сірими плямами й сріблячи зелені стіни. Їй снився парк і рядок для нової книжки — що там було? Квіти, щось пов’язане з квітами. Чи з парком? Здається, хтось співав? Ні, рядок стерся з пам’яті, хоч це й не важливо, бо Вірджинія досі відчуває те піднесення, яке охопило її у сні. Вона знає, що зараз устане й писатиме.

Жінка зводиться з ліжка й іде до ванної. Леонард, звісно, уже на ногах. Можливо, навіть узявся до роботи. Вірджинія вмивається. Вона не дивиться в овальне дзеркало, яке висить над умивальником. Звичайно, вона усвідомлює, що там відбиваються всі її рухи, проте не дозволяє собі дивитися на них. Це дзеркало таїть небезпеку: іноді в ньому можна побачити темний згусток повітря, що повторює обриси її тіла, набуває її подоби і з важким, приглушеним диханням спостерігає ззаду за нею поросячими очиськами. Вірджинія вмиває обличчя, уникаючи свого віддзеркалення. Ні, вона не дивитиметься, принаймні не цього ранку, коли на неї чекає робота, у яку хочеться негайно поринути, немовби у вечірку, сповнену не просто дотепності та краси, а чогось загадкового й дорогоцінного — того, що іскриться глибокою святковою радістю й самим життям, поки шовки шелестять об натертий паркет, а гості під музику пошепки обмінюються таємницями. Вона, Вірджинія, почувається юнкою в новому вбранні, яка от-от постане перед гістьми свіжою і сповненою надій. Ні, у дзеркало вона не дивитиметься. Із цими думками Вірджинія закінчує вмиватися.

Вийшовши з ванної, вона спускається в передсвітанкову тишу зали, одягнена в блідо-блакитний халат. Тут досі панує ніч. Хоґарт-хаус чомусь завжди видається сонним царством, навіть попри яскраві подушки, перські килими й вічно розкидані папери та книжки. Не те щоб він сам із себе був темний, але світло в ньому завжди бореться з мороком, навіть коли несміливе вранішнє сонце пробивається крізь фіранки, а Парадайз-роуд наповнюється гуркотом автівок та екіпажів.

Вірджинія наливає собі в їдальні чашку кави, але в кухню до Неллі не заходить. Цього ранку вона хоче взятися до роботи, уникнувши звичних теревенів і скарг. Схоже, заповідається на гарну днину, тож треба не проґавити таку нагоду. Намагаючись не розхлюпати каву, Вірджинія заходить у друкарню. Леонард сидить за столом і вичитує гранки. Ралфа й Мерджорі ще немає.

Леонард поволі зводить на неї погляд, сповнений тієї суворості, з якою він завжди працює над коректою. Цей вираз викликає в неї водночас довіру і страх — палахкотливі темні очі під густими бровами й опущені донизу кутики рота. Вираз обличчя людини, чий суд суворий, але не хапливий і поверховий, насупленість усевидющого стомленого божества, яке, чудово знаючи, чого можна чекати від роду людського, сподівається на краще. Саме з таким виразом він береться до кожного тексту, особливо до її власного. Та ледве Леонард гляне на дружину, як його похмуре обличчя м’якшає й добрішає. Він самовіддано доглядав її в найтяжчі години й досі не вимагає від неї нічого, що їй було б не до снаги, хіба лише вмовляє щодня (іноді навіть успішно) випити об одинадцятій склянку молока.

— Доброго ранку, — вітається вона.

— Доброго ранку. Як твій сон?

Він завжди про це питає, наче сон не процес, а істота, що може бути то слухняною, то норовливою.

— Сон минув без пригод, — відповідає Вірджинія. — Це Томова робота?

— Так.

— І як вона?

Леонард знову хмурніє.

— Одну помилку я вже знайшов, дарма що читаю тільки другу сторінку.

— Одна помилка на початку ще нічого не означає. Тобі не здається, що ти занадто роздратований як на таку ранню пору?

— Ти поснідала? — питає Леонард.

— Звісно.

— Ти мене дуриш.

— Я п’ю каву з вершками. Цього досить.

— Аж ніяк не досить. Я попрошу Неллі принести тобі булочку та фрукти.

— Якщо з твоєї ласки до мене упхається Неллі й відірве мене від роботи, я за себе не ручаюся.

— Тобі обов’язково треба їсти, — наполягає він. — Бодай трохи.

— Я поїм пізніше. Маю намір попрацювати.

Якусь мить Леонард вагається, а тоді невдоволено киває. Її робота — святе. Однак те, що Вірджинія відмовляється їсти, — недобрий знак.

— Від ланчу ти вже не відкрутишся, — каже він. — Від справжнього ланчу — із супом, пудингом та всім іншим. Доведеться — годуватиму силоміць.

— Гаразд, з’їм я твій ланч, — відповідає Вірджинія різко, але беззлобно.

Вона висока, струнка й прекрасна у своєму халаті; у її руці парує чашка кави. Досі Леонард часом чудується їй. Цілком можливо, що вона найрозумніша жінка в Англії. Її книжки, мабуть, читатимуть ще не одне сторіччя. Він палко вірить у це. І вона його дружина. Це вона, Вірджинія Стівен, бліда, висока й дивовижна, наче зійшла з картини Рембрандта чи Веласкеса, з’явилась у кембриджській кімнаті свого брата двадцять років тому в білій сукні й тепер стоїть перед ним уже як Вірджинія Вулф. Вона неймовірно постаріла за останній рік, мовби з-під її шкіри випустили все повітря. Зробилася кощавою та виснаженою. Подібною до статуї з пористого сіро-білого мармуру. Так, вона зберегла величну поставу, витончені форми та місячне сяйво, що завжди струменіло від неї і вражало всіх довкола, проте розгубила всю красу.

— Гаразд, — каже Леонард. — Працюватиму далі.

Вірджинія крадькома, щоб не привернути увагу Неллі (чому вона завжди так стримано поводиться з прислугою і весь час винувато її уникає?), піднімається нагору. Заходить до кабінету й обережно зачиняє за собою двері. Нарешті в безпеці. Вона розсуває фіранки. Там, за вікном, мирно спочиває й снить про себе поважний Річмонд. Квіти доглянуто, живоплоти підстрижено, віконниці наново пофарбовано, хоч вони й так мали пристойний вигляд. За шторами й жалюзі сусідньої вілли з червоної цегли точиться буденне життя її мешканців, з якими вона так і не познайомилася. Вірджинії маряться огорнені присмерком кімнати й легкий запах пересмаженої їжі. Вона відвертається од вікна. Якщо їй удасться зберегти міцність духу та ясність розуму, якщо її вага буде щонайменше шістдесят кілограмів, то вона зможе переконати Леонарда повернутися до Лондона. Багаторічне лікування тишею та спокоєм поміж клумб із дельфінієм і червоних заміських будиночків Леонард неодмінно визнає успішним, а її — цілком придатною до міського життя. Ланч… Так, вона прийде на ланч. Їй слід було поснідати, але це призвело б до неминучого й неприпустимого зіткнення з настроєм Неллі. Якусь годину вона писатиме, а тоді чогось поїсть. Нехіть до їжі — це гріх, своєрідний наркотик: натще Вірджинія почувається легкою, вільною та розважливою, готовою до боротьби. Вона допиває каву, ставить чашку на стіл і потягається. Це особливі моменти — прокинутися з передчуттям приємного дня й настроїтися на робочий лад. Можливості необмежені, попереду — цілі години. Її мозок починає активно працювати. Ану ж саме цього ранку, просіявши мул та пісок, вона таки добереться до золота?! Вірджинія відчуває в собі щось непоясненне, мало не другу себе чи, точніше, свою копію, набагато чистішу від неї. Якби вона вірила в Бога, то назвала б це душею. У всякому разі, це щось більше за здоровий глузд та емоції, більше навіть за життєвий досвід, одначе воно проходить крізь них блискавими жилами, подібними до струменів розтопленого металу. Це внутрішній дар, якому відкриваються всі живі таємниці світу, бо він має ту саму природу. Якщо Вірджинії пощастить, то саме цей дар допоможе їй творити. Писати в такому стані — найбільше задоволення для неї, проте воно з’являється так само раптово, як і зникає. Іноді Вірджинія бере ручку й та сама веде її по сторінці, а іноді доводиться усвідомлювати, що вона звичайна жінка в хатньому халаті, перелякана й розгублена, з ручкою в руках та певними технічними навичками, але без найменшого уявлення, як почати і що писати.

Вона бере ручку.

Місіс Делловей сказала, що купить квіти сама.