Години

Місіс Вулф

Ванесса з дітьми поїхала назад до Чарлстона. Неллі внизу, у кухні, загадково-весела, готує вечерю. Невже вона так зловтішається з того безглуздого доручення господині та смакує жорстоку несправедливість, що її душа аж поривається співати? Леонард пише у своєму кабінеті, а дроздиця лежить у садку на ложі з трави й троянд. Вірджинія стоїть коло вікна вітальні й мовчки споглядає, як Річмонд поринає в темряву.

Звичайний кінець звичайного дня. На письмовому столі в неосвітленій кімнаті — сторінки її нового роману. Вона покладає на нього величезні сподівання й водночас хвилюється (ні, вона майже певна), що він вийде нудним і нецікавим, позбавленим щирих почуттів, безживним. Минуло лише кілька годин, але емоції, які вона пережила в кухні разом із Ванессою, — оте могутнє задоволення й благоговіння, — розвіялися так швидко, наче їх не було. Тепер вона відчуває тільки нудотний запах вареної телятини, над якою чаклує Неллі (і їй, Вірджинії, доведеться їсти те м’ясо під пильним Леонардовим оком). От-от усі годинники в їхньому будинку виб’ють іще одні півгодини. Обличчя Вірджинії дедалі чіткіше проступає у вікні; вуличні ліхтарі, блідо-лимонні проти чорнильно-синього неба, поволі заливають Річмонд своїм сяйвом. «Мені досить», — намагається переконати вона саму себе. Їй так хочеться вірити в це. Досить того, що є дім, який не зачепила війна, — дім, де на неї чекає книжка, потім сон, а зранку робота. Досить того, що на деревах тремтять жовті відблиски ліхтарів.

Зненацька Вірджинії здається, що їй от-от заболить голова. Вона завмирає від жаху. Ні, це тільки спогад про головний біль, страх перед ним, але обидва відчуття такі яскраві, що на якусь мить і справді відлунюють новим нападом. Вірджинія напружено чекає, що буде далі. Усе гаразд. Усе гаразд. Стіни в кімнаті не двигтять, з-за них ніхто не бурмоче. Вона досі та сама Вірджинія, у своїй оселі, разом із чоловіком, слугами, килимами, подушками й лампами. Вона лишилася собою.

Не встигла й зміркувати, як уже знає, що зараз піде на прогулянку. Вона прогуляється, просто прогуляється. Півгодини, не довше. Вірджинія накидає на себе пальто, надіває капелюх, шарф. Вона скрадається до задніх дверей, виходить із дому й обережно зачиняє їх за собою. Їй зовсім не хочеться пояснювати, куди вона йде й коли повернеться.

У садку, коло живоплоту, темніє маленький горбок — останнє пристановище дроздиці. Зі сходу дмухнув сильний вітер, і Вірджинія мимохіть зіщулюється. Їй здається, що із затишного будинку, де парує телятина й горять лампи, вона потрапила в мертве царство пташки. Вона думає про небіжчиків, що залишаються лежати в могилах після того, як присутні на похороні, прочитавши молитви й поклавши вінки, повернулися назад до села. Після того, як колеса прокотили протряхлою дорогою, після того, як живі повечеряли й постелили ліжка. Після того всього лишається тільки могила й квіти, що тихо тріпочуть на вітрі. Так, у цьому могильному відчутті є щось страхітливе, але не огидне. Воно справжнє, воно аж занадто справжнє. І якоюсь мірою стерпніше та шляхетніше за телятину й засвічені лампи. Вона спускається сходами та ступає на траву.

Тільце дроздиці досі на місці (дивно, що тутешні коти та собаки ним не зацікавилися), надзвичайно крихітне, навіть як на пташку, і зовсім безживне в темряві, схоже на загублену рукавичку, — жменька смертного праху. Вірджинія стоїть над ним. Тепер це просто бруд. Дроздиця втратила свою вранішню красу, як Вірджинія — своє захоплення чаюванням, чашками й пальтами, а день — своє тепло. Уранці Леонард візьме лопату й викине пташку разом із травою й трояндами на смітник. Вірджинії спадає на думку, що жива істота потребує куди більше простору, ніж мертва. Якими ж ілюзорно великими постаємо ми, коли жестикулюємо, рухаємося й дихаємо! Тільки смерть виявляє наші справжні розміри, і вони, правду кажучи, мізерні. Хіба Вірджинії не здавалося, що її матір по смерті ніби підмінили якоюсь зменшеною копією з темного заліза? Хіба вона сама не відчувала лише маленьку порожнечу замість бурхливої хвилі емоцій?

Ось він — світ (будинок, небо, перша несмілива зірка), а ось його протилежність — маленьке темне тільце серед троянд. Лише купка сміття, не більше. Краса й витонченість були самими ілюзіями, створеними в дитячій уяві й підживленими заради дітей.

Вірджинія обертається й рушає далі. На якусь мить їй уявляється, що десь є місце, не пов’язане ані з вареною телятиною, ані з цим трояндовим вінком. Вона проминає садові ворота й прямує до міста.

Перетнувши Прінсес-стрит, вона йде по Ватерлоо-плейс (куди?). Назустріч їй трапляються статечний товстун із саквояжем і дві жінки — мабуть, служниці, які повертаються до своїх обов’язків після короткого пообіднього відпочинку й весело про щось щебечуть. З-під тоненьких пальт виглядають стрункі ніжки, на руці однієї з них полискує дешевий браслет. Вірджинія відкочує комір пальта, хоч надворі й не холодно. Просто темно й вітряно. Так, вона переконана: їй треба до міста. А втім, що там робити? У крамничках о цій порі вже, мабуть, підмітають, готуючись зачинитися. Вона обминає пару — чоловіка й жінку, трохи молодших за неї. Пригорнувшись одне до одного, вони повільно прогулюються під м’яким лимонним сяйвом вуличних ліхтарів і розмовляють поміж собою (Вірджинія чує, як чоловік каже: «він говорив мені… балу-балу… у цій справі… балу-балу… гм, справді»); на обох — стильні капелюхи, тьмяно-жовтий шарф із торочками (цікаво, чий?) має на вітрі, неначе прапор. Зіщулюючись і притримуючи капелюхи, вони сходять на пагорб, завзято й неквапливо (певно, повертаються з Лондона додому). До Вірджинії долинають його слова: «Що ж, настав час тебе запитати…» Відтак він стишує голос, і Вірджинія більше не може розібрати ані слова. Жінка радісно скрикує, зблиснувши білосніжними зубами, і чоловік теж сміється, укарбовуючи в бруківку спочатку один, а потім другий бездоганно начищений черевик.

Пара зникає за пагорбом, а Вірджинія прямує далі. «Яка ж я самотня!» — думається їй. Звісно ж, не у звичайному розумінні цього слова. Однак тепер, ідучи проти вітру до вогнів «Квадранту», вона відчуває близькість диявола (а як інакше це назвати?) і розуміє, що буде на самоті, коли він з’явиться знову. Диявол — це головний біль, голоси за стіною, диявол — це плавець, що розтинає темні хвилі. Диявол — це маленьке щебетливе ніщо, яке колись було життям дроздиці. Диявол висмоктав зі світу всю красу, всю надію, обернувши його на царство живих мерців — безрадісних, задиханих. Вірджинії видається, що в тому є якась трагічна велич, бо диявол різний, але тільки не дріб’язковий, не сентиментальний; у ньому вирує смертельна непереборна правда. Простуючи оце вулицею, вільна від головного болю та голосів, вона, звісно ж, може зіткнутися з дияволом, але їй треба рухатися далі, назад дороги нема.

Добравшись нарешті до «Квадранту», де м’ясник і зеленяр уже згорнули свої ятки, Вірджинія звертає до залізничної станції. Аж тут їй блискає думка: вона з’їздить до Лондона, вона просто з’їздить до Лондона у справі, як Неллі, тільки справою Вірджинії буде сама подорож. Півгодини потягом до Паддінґтона, потім прогулянка вниз і вниз однією вуличкою, другою, третьою… Яка забава — немовби занурюєшся глибше й глибше! Вірджинії чомусь здається, ніби вона зможе вижити й розквітнути, тільки коли опиниться в Лондоні, коли хоч на мить порине в його безмір під мирним небом, такий зухвалий і безцеремонний, з незаштореними вікнами (ось похмурий жіночий профіль, он спинка різьбленого стільця), зі жвавими вулицями, з парами, що безтурботно прогулюються у вечірніх убраннях, з пахощами воску, бензину та парфумів, з музикою (в одному з білих колонних будинків на широкому проспекті хтось грає на піаніно), з гудінням клаксонів і гавканням собак, з шумними яскравими атракціонами, які крутяться й крутяться без упину, з Біґ-Беном, що відбиває години, пускаючи їх олив’яними колами понад голови завсідників вечірок та автобуси, понад кам’яну королеву Вікторію, яка сидить перед палацом на приступках, порослих геранями, і понад парки, що потопають у тінистій урочистості за чорними металевими огорожами…

Вірджинія спускається сходами до Річмондського вокзалу. Він її відправний пункт і місце призначення. Ця склепінчаста будівля з колонами, де завжди трохи пахне горілим, видається безлюдною навіть тоді, коли тут багато народу (як оце тепер). Її жовті дерев’яні лавки вкрай непривітні. Вірджинія позирає на годинник — поїзд щойно відійшов, а до наступного — майже двадцять п’ять хвилин. Вона нерішуче завмирає. Їй чомусь здавалося (яка дурниця!), що вона відразу вскочить у вагон або почекає щонайбільше хвилин п’ять-десять. Якусь мить Вірджинія нетерпеливиться перед годинником, а тоді починає неквапом походжати платформою. Якщо вона таки наважиться й сяде в потяг через — скільки там іще? — двадцять три хвилини, якщо поїде до Лондона, трохи поблукає його вуличками й повернеться в Річмонд останнім потягом у десять хвилин на дванадцяту, то Леонард збожеволіє від тривоги. А якщо Вірджинія зателефонує йому просто зараз (ось і громадський телефон, нещодавно встановлений на станції), він страшенно розлютиться й вимагатиме, щоб вона негайно повернулася додому, побоюючись (напрямки він, звісно, ніколи цього не скаже), що виснаження та перенапруження можуть спровокувати рецидив і в тому буде тільки її вина. А найсмішніше те, що він має незаперечну рацію й водночас тяжко помиляється. Так, здавалося б, їй краще та безпечніше перебувати в Річмонді, менше говорити, менше писати, менше хвилюватися, не зриватися з місця й не мчати до Лондона, не блукати його вуличками. А втім, без цього вона помирає, тихо помирає на трояндовому ложі. Справді, краще зустріти плавець у воді, аніж невилазно сидіти в криївці, ніби війна ще не скінчилася (дивно, але перше, що після всього спадає на пам’ять, — безнастанне переховування в підвалі, коли всі домочадці збивалися докупи і їй, Вірджинії, доводилося годинами слухати теревені Неллі та Лотті). Життя спливає (їй уже сорок з лишком), крапля по краплі, а екіпаж, що забрав Ванессу й усе її галасливе товариство, її бурхливе, барвисте життя, дітей та коханців, її ошатний будиночок, де назавжди оселився гамір, розчиняється в нічному мороці, залишаючи в повітрі тільки відлуння кимвала й акордеона, яке стихає разом зі стукотом коліс. Ні, вона не телефонуватиме зі станції, вона потелефонує з Лондона, коли вже нічого не можна буде вдіяти. Вона готова прийняти кару.

Вірджинія купує квиток у червоновидого касира в заґратованому віконечку, а тоді йде та сідає на дерев’яну лавку, тримаючи спину рівно. Чекати ще вісімнадцять хвилин. Вона сидить, дивлячись просто поперед себе (ет, якби було що почитати!), і раптом усвідомлює, що більше не втерпить (лишається п’ятнадцять хвилин). Устає й виходить із вокзалу. Якщо пройде один квартал по К’ю-роуд — туди й назад, то повернеться якраз вчасно.

Вона проминає м’ясну крамницю, мимохіть ловлячи власне відбиття в золотих літерах на склі вітрини (під вивіскою — туша ягняти зі жмутком сіруватої вовни на гомілці), і враз помічає Леонарда, що спішить до неї. Їй блискає думка розвернутися й побігти назад на станцію: тільки так вона зможе уникнути непоправної катастрофи. Та ба! Вірджинія йде далі, назустріч Леонардові, який, з усього видно, страшенно квапився, коли виходив надвір: на ньому досі хатні шкіряні капці. У жилетці й вельветовому піджаку, з відкритою шиєю, він видається напрочуд худим та виснаженим. І навіть попри те, що Леонард прийшов по неї, мов констебль чи наглядач, мов повчальник, вона не може не завважити, який він маленький у своїх капцях посеред К’ю-роуд, який підтоптаний та непоказний. Вона позирає на нього, наче на незнайомця, і бачить звичайного чоловіка; довкола таких чимало. Через це Вірджинії стає дуже сумно. Приголомшена, вона видавлює із себе іронічну посмішку.

— Містере Вулф, — першою озивається Вірджинія, — яка приємна несподіванка!

— Не хочеш мені пояснити, що ти замислила? — питає він.

— Я просто вийшла прогулятися. Тебе це дивує?

— Так, бо ти зникла перед самісінькою вечерею, не сказавши й слова.

— Мені не хотілося тебе турбувати, я знала, що ти працюєш.

— Я й справді працював.

— Ну от.

— Не роби так більше. Мені це не до вподоби.

— Леонарде, ти поводишся дуже незвично.

— Я? — Він сердито дивиться на неї. — Я лише хочу зрозуміти, у чому річ. Я всюди тебе шукав, а ти кудись пропала. Мабуть, щось трапилося, думаю.

Вірджинія відразу уявляє собі, як він шукає її в будинку, потім у садку. Тоді мчить повз мертву дроздицю до воріт і збігає з пагорба. Вірджинію раптом огортає невимовний жаль до нього. Їй годилося б розповісти Леонардові все: і що передчуття його не зрадило, і що вона дійсно задумала своєрідну втечу й хотіла зникнути, хай навіть на кілька годин.

— Нічого не трапилося, — натомість мовить вона. — Я лише хотіла подихати свіжим повітрям. Такий чудовий вечір!

— Я так хвилювався, — каже він. — Сам не знаю чому.

Якийсь час вони стоять незвично мовчазні й позирають на вітрину м’ясної лавки, фрагментарно відбиваючись у золотих літерах.

— Неллі все приготувала, — озивається Леонард. — Якщо за п’ятнадцять хвилин нас не буде вдома, вона стривожиться і з люті спалить будинок.

Вірджинія вагається. А як же Лондон? Їй, як і раніше, хочеться сісти в поїзд.

— Мабуть, ти зголоднів, — каже вона.

— Трохи. Та й тобі слід поїсти.

«Які ж ці чоловіки слабкі, — думається їй, — які полохливі!» Вона пригадує, як Квентін кинувся до будинку змивати з долонь смерть маленької дроздиці. Вірджинії здається, що вона стоїть на невидимій межі. По цей бік — суворий і схвильований Леонард, низка зачинених крамничок і темний узвіз, що веде до Хогарт-хаус, де Неллі нетерпеливо чекає на них, смакуючи новий привід для образ і невдоволення. По той бік — поїзд, Лондон і все пов’язане з ним: свобода, поцілунки, мистецькі можливості й підступний тьмяний блиск божевілля. На думку Вірджинії, місіс Делловей і є оцей будинок на пагорбі, де от-от розпочнеться вечірка, а смерть — це місто внизу, яке місіс Делловей обожнює і якого боїться, куди їй хочеться зануритися так глибоко, щоб більше ніколи звідти не вибратися.

— Здається, нам час повернутися до Лондона, — каже Вірджинія. — Як гадаєш?

— Не певен, — відповідає Леонард.

— Мені вже давно стало краще. Ми ж не можемо вічно переховуватися в передмісті!

— Обговорімо це краще за вечерею, добре?

— Що ж, гаразд.

— Тобі справді так кортить жити в Лондоні? — питає Леонард.

— Авжеж, — мовить Вірджинія. — Я й сама б хотіла, щоб усе було інакше. Щоб я могла тішитися спокійним життям.

— І я б цього хотів.

— Ходімо, — каже вона.

Квиток досі в її сумці. Вірджинія й словом не прохопиться, що планувала втекти, хай навіть на кілька годин. З почуттям, що це не їй, а йому потрібні турбота й затишок, вона бере його попід руку й ніжно потискає за лікоть. Вони пліч-о-пліч сходять пагорбом до Хоґарт-хаус, як звичайне немолоде подружжя, що повертається додому.