Години

Місіс Делловей

Кларисса ставить у вазу букет жовтих троянд. Тоді несе її до вітальні на журнальний столик, відступає крок назад і посуває на кілька сантиметрів ліворуч. Вона влаштує для Річарда найкращу вечірку, на яку тільки спроможна. Вона спробує створити щось земне, навіть банальне, але по-своєму бездоганне. Вона простежить за тим, щоб Річарда оточували лише ті люди, які щиро ним захоплюються й поважають його творчість (і навіщо вона запросила того Волтера Гарді, як вона могла виявити таку слабкість?). Вона подбає про те, щоб Річард не перевтомився. Це її данина, її дарунок. Хіба вона може запропонувати йому щось більше?

Сигнал домофона перехоплює Клариссу на півдорозі в кухню. Хто б це міг бути? Певно, доправили замовлення, про яке вона геть забула, або ж працівник бенкетної служби надумав завезти щось перед вечіркою. Кларисса натискає на кнопку й питає:

— Хто тут?

— Це я, Луїс.

— Луїс? Справді?

Вона впускає його в під’їзд. Звісно, це Луїс. Ніхто інший, принаймні жоден житель Нью-Йорка не дозволив би собі отак просто подзвонити в двері, не попередивши телефоном про свій візит. Кларисса відчиняє квартиру й виходить у коридор із великим, майже запаморочливим почуттям, таким сильним і специфічним, несхожим на решту емоцій, що їй якось навіть майнула думка назвати його на честь Луїса. У цьому дивному почутті переплелися відданість, провина, потяг, щось подібне до хвилювання перед виходом на сцену та світла, незгасна надія, що Луїс нарешті принесе таку неймовірну новину, яка перевершить усі інші не тільки масштабом, а й змістом.

І от з-за рогу вигулькує Луїс — власною персоною. Минуло, здається, п’ять років, а він зовсім не змінився. Та сама наелектризована щетина сивого волосся, та сама скрадлива чудернацька хода, та сама манера недбало вбиратися, яка, хай там що, йому до лиця. Його молодеча привабливість, його могутня лев’яча постава зникли з дивовижною раптовістю майже двадцять років тому, а Луїс теперішній — сивочолий, жилавий, сповнений потаємних, притлумлених емоцій — скидався більше на непоказного коротуна, який стрибнув із башти танка оголосити, що саме він, а не оцей залізний велет, зрівняв ваше селище із землею. Аж виявляється, Луїс, колишній об’єкт палкого бажання, завжди був таким — безневинним скромним учителем драми.

— Ну ось, — озивається він.

Вони обіймаються. Відступивши вбік, Кларисса помічає, що в короткозорих очах Луїса стоять сльози. Він завжди був такий плаксій. Набагато вразливіша й емоційніша Кларисса взагалі ніколи не плаче, дарма що їй часто хочеться.

— Коли ти приїхав до міста? — питає вона.

— Позавчора. Вийшов на прогулянку й раптом усвідомив, що йду твоєю вулицею.

— Рада тебе бачити.

— І я тебе, — відповідає Луїс, а в його очах знову бринять сльози.

— Ти як ніколи вчасно. Сьогодні в нас вечірка на честь Річарда.

— Справді? З якої нагоди?

— Йому дали Карруцерівську премію. Хіба ти не знаєш?

— Що?

— Це премія для поетів. Надзвичайно престижна, між іншим. Дивно, що ти раніше про неї не чув.

— Що ж, мої вітання Річардові!

— Сподіваюся, ти прийдеш. Він неймовірно зрадіє.

— Невже?

— Звісно. А втім, чого ми стоїмо тут, у коридорі? Заходь.

«Вона постарішала», — думає Луїс, ідучи за Клариссою до дверей її квартири (вісім кроків, поворот, ще три кроки). «Вона постарішала, — чудується Луїс. — Це все-таки сталося». Дивовижна штука — оці викрутаси генетики: тіло живе, бореться багато-багато років, майже не змінюючись, і раптом за якийсь рік чи два капітулює перед старістю. Луїсові невтямки, чому його так засмутила й розчарувала порівняно швидка втеча неприродно довгої Клариссиної молодості. Адже він сам не раз про це мріяв! У тому був його єдиний шанс на перемогу. Він стільки літ провів поруч із Річардом, так любив його, так старався, а той бере й присвячує останні роки життя книжці про жінку з квартирою на Західній Десятій вулиці. Річард пише роман, у якому центральне місце віддано цій жінці (хто б подумав, у розділі на п’ятдесят із гаком сторінок змальовано, як вона обирає собі лак для нігтів і, зрештою, не купує!), а старого Луїса В. запхано в хор. Йому відведено лише один коротенький епізод, де він нарікає на брак любові у світі. Ось і все, ось і вся нагорода після майже тринадцятирічного спільного життя в шести різних квартирах, після того, як він обіймався й любився з Річардом до нестями, після тисячі обідів удвох, після подорожі до Італії й тієї години під деревом. І от після цього всього він, Луїс В., запам’ятається читачам як похмурий нудьгар, що скаржиться на дефіцит любові.

— Де ти зупинився? — питає Кдарисса.

— У Джеймса, у тарганячому мотелі.

— Невже він досі там?

— І деякі його харчі досі там. Мені впала в око пачка макаронів, яку я купував йому ще п’ять років тому. Джеймс запевняє, що то не вона, але я чудово пам’ятаю ту коробку з удавленим ріжком.

Луїс торкається носа кінчиком пальця (спочатку з одного боку, потім з другого). Вона повертає до нього обличчя. «Тільки-но глянь на себе», — каже Кларисса, і вони знову обіймаються. Майже хвилину не можуть відірватися одне від одного (він припадає губами до її лівого плеча, а тоді відхиляє голову й хоче припасти до правого). Першою відступає Кларисса.

— Хочеш випити чогось? — питає вона.

— Ні. Так. Можна води?

Кларисса йде в кухню. Яка ж вона досі неприступна й до болю стримана! «Отут, — думається Луїсові, — Кларисса й прожила весь останній час. У цих кімнатах, разом зі своєю подругою (чи партнеркою, чи як там вони себе називають). Ішла звідси на роботу та знову сюди поверталась. І так день за днем, а ще театри, вечірки… У світі так мало любові».

Луїс ступає чотири кроки й заходить до вітальні. Він знову тут, у цій великій прохолодній кімнаті з садком, глибоким диваном та ошатними килимами. У тому, який вигляд має квартира, він винуватить Саллі. Тут відчувається її вплив, її смак. Саллі з Клариссою мешкають у взірцево-показових апартаментах еліти Вест-Вілліджу; так і уявляєш собі особистого помічника, що тиняється квартирою із записником у руках: французькі шкіряні крісла — є, столик марки «Стіклі» — є, стіни лляного кольору, прикрашені ботанічними репродукціями, — є, книжкові полиці, ущерть заповнені сувенірами з різних куточків світу, — є. Навіть ексцентричності — дзеркало в рамі, обклеєній морськими мушлями, з товкучки, подерта стара південноамериканська скриня, розмальована хтивими русалками, — видаються невипадковими, ніби якийсь декоратор, оглянувши все, вигукнув: «Ні, ще непереконливо, потрібні інші речі, які б справді розповіли нам про господарів».

Кларисса повертається з двома склянками води (газованої, з льодом та лимоном), і Луїсові раптом спадають на пам’ять пахощі сосон, трави й злегка солонуватої води, що розливалися у веллфлітському повітрі тридцять років тому. Його серце б’ється частіше. Так, вона постарішала, але — і це годі заперечити — її стримана чарівність, її дещо сувора аристократична сексуальність досі при ній. Вона струнка. Їй навіть удалося якось зберегти довкола себе атмосферу невигаслої романтики, і, дивлячись на неї, понадп’ятдесятилітню, у цій тьмяній, пишно вмебльованій кімнаті, Луїс пригадує фотографії молодих солдатів із виразними обличчями — безтурботних, в одностроях, хлопців, що не дожили до двадцяти й обернулися на уособлення несправджених надій у фотоальбомах чи рамках на нічних столиках. Вони вродливі, упевнені в собі, не обтяжені роздумами про свою загибельну долю, а тим часом живі тягаються на роботу, потопають у буденних справах і розчаровуються відпустками. Луїсові здається, що цієї миті Кларисса схожа на такого солдата. Вона неначе дивиться на скороминущий світ звідкись із минулого, така ж засмучена, невинна й непереможна, як оті загиблі на фотографіях.

Кларисса подає Луїсові склянку води.

— Маєш гарний вигляд, — каже вона.

На обличчі Луїса-юнака завжди прозирали риси літнього чоловіка: гачкуватий ніс, бліді здивовані очі, дротяні брови, шия з набряклими венами під широким кістлявим підборіддям. Йому б пасувало бути фермером — міцним і живучим, немов бур’ян, пошарпаний негодами; якби він орав і сіяв, то, либонь, зробився б таким, як тепер, не за п’ятдесят років, а вдвічі швидше.

— Дякую.

— Відчувається, що ти був далеко-далеко.

— Саме так. Приємно нарешті повернутися.

— П’ять років, — мовить Кларисса, — навіть не віриться, що за весь цей час ти жодного разу не навідувався до Нью-Йорка.

Луїс відпиває три ковтки. Власне, за ці п’ять років він кілька разів приїжджав до Нью-Йорка, але не телефонував. Не тому, що принципово не хотів бачитися з Клариссою та Річардом. Просто не наважувався взяти в руки телефон. Так було простіше.

— Я маю намір повернутися назовсім, — каже Луїс. — Ці всі вчительські штуки вже в’їлися мені в печінки. Я занадто старий і виснажений. І занадто бідний. Мені хочеться влаштуватися на якусь пристойну, чесну роботу.

— Справді?

— Ох, не знаю. Не турбуйся, учитися на менеджера чи ще на кого я не збираюся.

— Мені здавалося, що ти закохався в Сан-Франциско. Гадала, ми тебе більше не побачимо.

— Чомусь усі думають, що в Сан-Франциско є щось особливе. Знаєш, це страшенно пригнічує.

— Луїсе, Річард дуже змінився.

— Усе аж так погано?

— Ну, я просто хочу тебе попередити.

— Ти ж була коло нього ці всі роки, — каже Луїс.

— Так. Була.

У Луїсовій голові блискає думка, що Кларисса — звичайна гарна жінка. Ні більше, ні менше.

Вона сідає на диван. Повагавшись із хвилину, Луїс ступає п’ять кроків і вмощується поруч.

— Звісно, я читав його книжку, — озивається він.

— Справді? Чудово.

— Хіба вона не химерна?

— Мабуть, так.

— Він навіть не силкувався змінити твоє ім’я.

— То не я, — мовить Кларисса. — То Річардова вигадка, яку він наділив деякими моїми рисами.

— Це збіса дивна книжка!

— Усі, здається, так думають.

— Таке відчуття, ніби там десять тисяч сторінок. І нічого не відбувається. А тоді — бац! І вона вкорочує собі віку.

— Це про його матір.

— Знаю. Та все одно якось несподівано.

— Ти наче змовився з літературними критиками. Вони так довго чекали, і що? Понад дев’ятсот сторінок флірту з раптовою смертю наприкінці. А втім, багато хто визнає, що написано досконало.

Луїс відводить погляд убік.

— Досконалі оці троянди, — зауважує він.

Кларисса нахиляється вперед і посуває вазу трохи ліворуч.

«Господи, — думає Луїс, — та вона стала завзятою домогосподаркою. Яка ж вона схожа на свою матір!»

— Ти тільки глянь на мене, — сміючись, каже Кларисса. — Старенька пані клопочеться коло троянд.

Вона завжди отак приголомшує, бо знає більше, ніж ви гадаєте. Цікаво, чи вона зумисне розігрує їх — оці сценки нечуваної проникливості, якими пересипана й остання хитра комедія з дбайливою господинею. Часом здається, що Кларисса читає чужі думки. Вона майстерно роззброює вас, немовби кажучи: «Авжеж, я знаю, про що видумаєте, і ви маєте рацію — я справді недотепа, я зовсім не та, ким могла б стати, мені страшенно хочеться, щоб усе було інакше, та я вже нічого із собою не вдію». Отак, майже проти вашої волі, роздратування змінюється бажанням її втішити, допомогти їй повернутися в образ, зробити так, щоб вона знову відчула комфорт, а ви — роздратування.

— Отже, Річард дуже хворий, — озивається Луїс.

— Еге ж. Його тіло ще сяк-так опирається хворобі, однак розум потьмарився. Боюся, усе зайшло надто далеко й блокатори протеази йому не допомагають так, як іншим.

— Мабуть, це жахливо.

— Але він досі залишається самим собою. Тобто ті риси характеру, без яких Річард не був би Річардом, нікуди не зникли й анітрохи не змінилися.

— Це добре. Принаймні вже щось.

— А пам’ятаєш ту велику дюну у Веллфліті? — питає Кларисса.

— Ще б пак.

— Знаєш, я оце думала недавно… Мені б хотілося, щоб по смерті мій прах розвіяли саме там.

— Що за моторошні думки! — вигукує Луїс.

— Ну, іноді замислюєшся над такими речами. Хіба ні?

Клариссі здавалося тоді й здається досі, що дюна у Веллфліті, у певному розумінні, залишиться з нею назавжди. Хай там як, а цього їй ніхто не відбере. Вона весь час стоїть на тій височенній дюні в розпалі літа, вічно юна, незламно здорова й трохи хмільна. На ній — Річардів бавовняний светр, сам Річард, як звичайно, обіймає її за шию, а Луїс — трохи осторонь — спостерігає хвилі.

— Я тоді страшенно на тебе сердився, — каже Луїс. — Часом навіть не міг на тебе дивитися.

— Знаю.

— Я намагався поводитися пристойно. Хотів бути щирим та відвертим.

— Ми всі намагалися. Але є, певно, фізичні межі.

— Якось я туди навідувався, — мовить Луїс. — До того будинку. Я тобі казав?

— Ні.

— Перед самісіньким від’їздом до Каліфорнії. Я саме був у Бостоні на ідіотській конференції про майбутнє театру. Зібрався цілий гурт старих динозаврів, яких наче навмисно звезли, щоб студентам було з кого поглузувати, і коли все скінчилось, я почувався таким пригніченим, що найняв автівку й подався до Веллфліта. Уявляєш, знайшов те місце майже відразу.

— Ой, краще не розповідай.

— Чому? Будинок досі стоїть і за ці роки майже не змінився. Його трохи причепурили. Ну, знаєш, підфарбували та засіяли газон, який посеред лісу видається недоладним, наче килим від стіни до стіни. Та все ж будинок на місці.

— Хто б подумав! — замислено озивається Кларисса.

Якийсь час вони сидять мовчки. Було б, либонь, краще, якби будинок знесли. Було б краще, якби сонце, темрява і знову сонце не засягали щодня в ті кімнати, а дощ не стукотів по даху. Якби туди ніхто вже не зміг навідатися.

— Мені теж треба якось з’їздити до Веллфліта, — каже Кларисса. — Хочу знову постояти на тій дюні.

— Якщо ти й справді хочеш, щоб твій прах розвіяли там, поїдь, подивись.

— Ні, ти маєш рацію, про таке навіть думати моторошно. Це літо на мене впливає. Я й гадки не маю, де б мені хотілося бути після смерті.

Клариссу раптово охоплює шалене бажання розповісти Луїсові про своє життя. Їй хочеться розсипати по підлозі, коло його ніг, усі яскраві й тьмяні моменти, які годі скласти в одну історію. Їй хочеться сісти з Луїсом і перебирати їх.

— Ну, добре, — мовить вона, — розкажи мені про Сан-Франциско.

— Миле містечко з чудовими ресторанами. Там нічого не відбувається. Більшість моїх студентів — справжнісінькі імбецили. Ні, справді, я збираюсь повернутися в Нью-Йорк при першій-ліпшій нагоді.

— Було б непогано.

Кларисса торкається Луїсового плеча. Здається, що вони от-от устануть і, не змовляючись, підуть нагору в спальню. Роздягнуться. Не як коханці, а як уцілілі в бою гладіатори, закривавлені, поранені, але дивом живі, коли всі інші вже померли. Вони з трепетом стягнуть із себе нагрудники й наголінники. Глянуть одне на одного з ніжністю й благоговінням, а тоді лагідно обіймуться, поки за вікном гуркотітиме Нью-Йорк, поки Річард сидітиме в кріслі, слухаючи голоси, а Саллі обідатиме в середмісті з Олівером Сент-Івом.

Луїс ставить склянку на стіл, бере її знову й повертає на місце. Тричі нервово стукає ногою по килиму.

— Усе не так просто, — каже він. — Розумієш, я закохався.

— Справді?

— Його звуть Гантер. Гантер Крейдон.

— Гантер Крейдон. Гаразд.

— Торік він був моїм студентом, — пояснює Луїс.

Кларисса відкидається назад і роздратовано зітхає. Це вже четвертий, принаймні про кого вона знає. Їй кортить узяти Луїса за барки й закричати: «Ти маєш старішати красивіше. Я не можу мовчки дивитися на те, як ти дбаєш і дбаєш собі, а тоді віддаєш усе якомусь хлопчиську, бо той молодий і гарненький».

— Мабуть, він найобдарованіший з усіх, кого мені доводилося навчати, — провадить Луїс. — Його моновистави про білого гея в Південній Африці просто приголомшливі. Неймовірно потужні.

— Що ж, — каже вона, не знаючи, що додати.

Кларисса відчуває жаль, а ще досаду до Луїса. А втім вона розуміє: Луїс справді закохався. У молодого хлопця. Самому Луїсові вже п’ятдесят три, а попереду в нього ще і секс, і безглузді суперечки, і муки кохання.

— Він дивовижний, — мовить Луїс і раптом, несподівано для самого себе, заходиться плачем.

Його починають душити сльози, гарячі-гарячі, аж в очах рябіє. Такі емоційні вибухи трапляються з ним повсякчас. Їх може спричинити пісня чи навіть старенький пес на дорозі. Рано чи пізно вони минають. Він дає собі раду з ними. Однак цього разу сльози навертаються на очі раніше, ніж він усвідомлює, що так станеться, і вмить ота частка його єства (що лічить кроки, ковтки та сплески руками) відзначає: «Він таки плаче, неймовірно!» Луїс нахиляється вперед, ховає обличчя в долонях і схлипує.

А правда така: він не кохає Гантера, а той не кохає його. У них роман, просто роман. Часом він може не згадувати про Гантера годинами. Гантер має цілісіньку зграю схожих на себе юнаків і омріяне майбутнє, тож, коли він рушить далі, Луїс не надто сумуватиме за його пронизливим сміхом, щербатим переднім зубом і дратівливим мовчанням.

У світі так мало любові.

Кларисса проводить долонею по Луїсовій спині. Як там казала Саллі? «Ми ніколи не сваримося»? Вони тоді десь вечеряли, рік тому чи більше. Там були ситні рибні медальйони в сліпучо-жовтому соусі (усе довкола, здається, потопало в тій яскравій підливі). «Ми ніколи не сваримося». І це таки правда. Звісно, часом вони сперечаються, сердяться, проте ніколи не вибухають, не кричать, не плачуть і не б’ють посуд. Очевидно, вони просто не сваряться, не мають у цьому аніякісінького досвіду. Перед ними ще простягається незвідана просторінь, яку вони тільки-но стали досліджувати, провівши перші переговори й відчувши себе разом досить упевнено, щоб отак узяти й усе зруйнувати. Хто б подумав! Незабаром вони із Саллі відсвяткують свою вісімнадцяту річницю. Вони — пара, що ніколи не свариться.

Гладячи Луїса по спині, Кларисса думає: «Забери мене із собою. Я теж хочу нещасливого кохання. Хочу блукати нічними вулицями у вітер і дощ. Хочу, щоб усім було до мене байдуже».

— Вибач, — каже Луїс.

— Усе гаразд. Господи, глянь лишень, скільки всього сталося.

— Я почуваюся заплішеним дурнем.

Він устає й підступає до скляних дверей (сім кроків). Крізь сльози він помічає мох у невисоких кам’яних жолобах і бронзовий таріль із прозорою водою, поверх якої плаває самотня біла пір’їна. Луїс і сам не знає, чому розридався. Він приїхав до Нью-Йорка. Може, він плаче через оцей дивний садок, через Річардову хворобу (чому ж вона оминула його?), через оцю кімнату з Клариссою, через усе разом. А може, через Гантера, що тільки видається справжнім. Адже в того, справжнього, є могутня й трагічна велич, глибокий розум та скромна вдача. Саме за таким Гантером Луїс і ридає.

Кларисса підходить до нього.

— Усе гаразд, — заспокоює вона.

— Дурень, — бурмоче Луїс, — який же я дурень!

У замку повертається ключ.

— Це Джулія, — каже Кларисса.

— Прокляття!

— Не хвилюйся. Їй доводилося бачити чоловічі сльози.

Це її гаспидська дочка! Луїс розпростує плечі й відступає вбік. Він знову вдивляється в садок, силкуючись опанувати себе. Він думає про мох. Про фонтани. Його раптом страшенно зацікавили мох і фонтани.

«Дивно, — промовляє голос усередині нього, — чому він думає про такі речі?»

— Вітаю! — чує Луїс позаду себе голос Джулії.

Не «привіт». Вона завжди була серйозною дівчинкою, кмітливою й неповторною, трохи кругленькою, сповненою ущипливості та дивацтв.

— Привіт, люба, — відповідає Кларисса. — Пам’ятаєш Луїса?

Луїс повертається до Джулії. Гаразд, нехай побачить його сльози. До біса все!

— Звісно, — каже вона, а тоді підходить і простягає Луїсові руку.

Їй вісімнадцять. Може, дев’ятнадцять. Вона так несподівано погарніла, так змінилася, що Луїс насилу стримується, щоб не розридатися знову. Востаннє вони бачилися, коли їй, здається, було тринадцять. Вона була товста й незграбно горбилася, соромлячись своєї зовнішності. Так, Джулія й тепер не красуня. І ніколи не стане нею. Проте вона перейняла від матері манеру триматися — оту золоту самоповагу. Вона приваблива й упевнена в собі, наче юна спортсменка. У неї рожева шкіра й коротка стрижка, мало не наголо.

— Джуліє! — мовить Луїс. — Яка приємність тебе бачити!

Вона міцно потискає його руку. У її носі він помічає тонку срібну каблучечку. Дівчина жвава й міцна, від неї аж пашить здоров’ям, наче від юної ірландської селянки, яка щойно прийшла з поля. Мабуть, вона в батька (думаючи про нього, Луїс завжди уявляв собі кремезного молодого блондина, нужденного актора чи, може, художника, ловеласа, злочинця та відчайдуха, який спустився до продажу власних рідин: крові — у банк крові та сперми — у банк сперми). Луїсова фантазія малює батька Джулії справжнім велетом, воскреслим героєм кельтських міфів. А все тому, що навіть цієї миті Джулія, убрана в коротеньку майку, шорти та чорні військові черевики, має такий вигляд, ніби під однією рукою в неї сніп ячменю, а під другою — новонароджене ягня.

— Вітаю, Луїсе, — каже вона.

Джулія досі тримає його за руку, але вже не трусить. Вона, звісно ж, знає, що він плакав. І це, здається, її не дивує. Цікаво, що їй про нього розповідали?

— Ну, мені пора, — мовить Луїс.

Дівчина киває й запитує:

— Чи надовго сюди?

— Лише на кілька днів. Та скоро я переїду назовсім. Радий, що зустрівся з тобою. Бувай, Клариссо.

— О п’ятій годині, — каже Кларисса.

— Що?

— Вечірка о п’ятій. Приходь, будь ласка.

— Неодмінно.

— Прощавайте, Луїсе, — озивається Джулія.

Вона — приваблива дев’ятнадцятирічна дівчина, що каже не «привіт» і «бувай», а «вітаю» і «прощавайте». А ще в неї напрочуд дрібні й надзвичайно білі зубки.

— Прощавай.

— Ти ж прийдеш, правда? — мовить Кларисса. — Пообіцяй мені, що прийдеш.

— Обіцяю. До побачення.

Луїс виходить із квартири, зарюмсаний, сердитий на Клариссу й почасти — яка нісенітниця! — закоханий у Джулію (а його ж ніколи не приваблювали жінки, ніколи!). Він досі здригається на саму згадку про ту жахливу, відчайдушну спробу, яку він зробив із Клариссою, щоб просто ствердити своє право на Річарда. Луїс уявляє собі, як вони з Джулією вислизають з оцієї гидкої, надміру вишуканої квартири, тікаючи від оцих стін лляного кольору й ботанічних репродукцій, від Кларисси та її газованої води зі скибочками лимона. Він спускається напівтемним коридором (двадцять три сходинки) у вестибюль і з парадних дверей виходить на Західну Десяту вулицю. Сонце, наче прожектор, б’є йому в обличчя. Він радо долучається до інших обивателів — до тхоруватого чоловіка, що вигулює двох такс, до спітнілого товстуна в темно-синьому костюмі й лисої жінки (це вплив моди чи хіміотерапії?) зі схожим на свіжий синець обличчям, яка притулилася до Клариссиного будинку й смокче цигарку.

Він обов’язково повернеться сюди, у це місто. Оселиться у Вест-Вілліджі й коротатиме вечори в «Данте»[35] з чашкою кави та цигаркою. Він не старий, ні. Позаминулої ночі він зупинив автівку посеред аризонської пустелі, виліз і стояв під зорями, аж поки відчув присутність власної душі чи, точніше кажучи, отієї незмінної частки свого єства, яка ще мить тому була дитиною, а тепер стояла в пустельній тиші, милуючись зоряним небом. З бентежною теплотою він думає про себе, юного Луїса Вотерса, про те, як усі свої молоді роки силкувався вжитися з Річардом, зазнаючи впереміж приємності й гніву від Річардового невпинного захоплення його руками та сідницями, про те, як, зрештою, назавжди покинув Річарда після сварки на залізничному вокзалі в Римі (чи то через Клариссин лист до Річарда, чи то просто через небажання бути більш щасливим і менш яскравим спілчанином). Той Луїс мав тільки двадцять вісім років, однак видавався собі набагато старшим і жалкував за втраченими можливостями. Той Луїс відвернувся від Річарда й сів у перший-ліпший поїзд, що, як з’ясувалося, прямував до Мадрида. Це, гадалося тоді, був рішучий, але не остаточний крок, і поки поїзд мчав уперед, а провідник роздратовано повідомляв, куди саме вони їдуть, Луїс відчував дивну, майже неприродну насолоду. Він був вільний. Згодом безтурботні мадридські дні сливе забулися; нині він не може навіть пригадати обличчя юного італійця (здається, той звався Франко), який переконав його начхати на довгий приречений роман із Річардом і пошукати простіших утіх. Одне він пам’ятає дуже чітко — оту мандрівку поїздом до Мадрида, оте особливе щастя, знайоме, на його думку, душам, що, покинувши земні оболонки, зберегли своє внутрішнє «я».

Луїс простує на схід, до університету. Ступивши сімдесят сім кроків, він зупиняється на розі й чекає, коли можна буде перейти дорогу.