Години

Місіс Браун

Її торт не такий приголомшливий, як марилося. Однак вона намагається не журитися тим. «Зрештою, це ж лише торт, — заспокоює себе жінка. — Просто торт». Вони з Річі поглазурували його, а потім, з легким почуттям провини вигадавши синові інше діло, вона взялася прикрашати краї видавленими з кондитерського мішка жовтими трояндочками й виводити білою цукровою поливою напис «З днем народження, Дене!». Їй хотілося уникнути того безладу, що неодмінно б з’явився тут, якби син примостився їй допомагати. І все ж таки в її уяві торт був інакший, зовсім не схожий на цей. Начебто й нічого страшного, але їй малювалося щось величніше й грандіозніше. Вона сподівалася (нема де правди діти), що торт вийде розкішніший і красивіший, дивовижніший. А він якийсь занадто скромний — і не лише розмірами, а взагалі всім. Одне слово, дилетантський, навіть примітивний. «Він славний, — намагається вона підбадьорювати себе. — Ще й який! Він усім припаде до вподоби. А його недоладності (крихти в глазурі, завузька літера “е” в кінці слова “Дене”, що вперлася в трояндочку) тільки додають йому принадності». Вона миє посуд. І думає про інші справи.

Треба застелити ліжка, пропилососити килими. Тоді гарно завинути придбані для чоловіка подарунки: краватку й нову сорочку, дорожчі та елегантніші від тих, які він сам собі купує, зубну щітку зі свинячої щетини й маленький кутастий шкіряний несесер із манікюрними ножицями, пилкою, пінцетом та щипчиками, такий незамінний у відрядженнях, куди йому іноді доводиться їздити в справах агентства. Зі святковими пакунками він почуватиметься щасливим аж до неба чи вдаватиме із себе щасливого, а побачивши дорогу сорочку та краватку, присвисне й вигукне: «Гляньте лишень на це!» Ден захоплено цілуватиме її за кожний подарунок, примовляючи, що вона дуже турботлива, але їй не слід тратитися, бо він не заслуговує на такі чудові подарунки. Чому — дивується вона — складається враження, ніби йому можна подарувати будь-що, навіть якусь дрібничку, а реакція буде приблизно однаковою? Чому він щиро не бажає чогось більшого, ніж йому дають? Він такий постійний у своїх прагненнях і захопленнях, у своїй любові до роботи та сім’ї. І це, звичайно ж, чеснота. Частина його чарівності (вона ніколи не вимовляє цього слова при ньому, хоч уважає, що її чоловік дуже привабливий, бо спостерігала за ним у найінтимніші моменти, коли він скиглив у сні чи сидів у ванні зі скорботно невинним, розм’яклим, зіщуленим до розмірів якогось коротенького утинка пенісом). Як хороше, як чарівно, — нагадує вона собі, — що щастя її чоловіка залежить не від чогось скороминущого, а пов’язане тільки з нею, з її присутністю в цьому домі, з її думками про нього.

Так, торт у Лори не вдався, проте її однаково люблять і цінують. Майже з тих самих причин, що й подарунки: бо їх дали з добрими намірами, бо вони вже є, бо вони — частина світу, де кожен удовольняється тим, що має.

То чого ж їй треба? Щоб її подарунками гребували, а з торта глузували? Звісно, ні. Вона хоче бути коханою. Хоче бути славною матір’ю і спокійно читати книжки своїй дитині; хоче бути зугарною дружиною, бездоганно накривати на стіл. Їй зовсім не бажається бути дивачкою, нікчемою, сповненою примх та злоби, замкнутою занудою, яку сяк-так терплять, але не люблять.

Вірджинія Вулф поклала камінь у кишеню пальта, зайшла в річку та втопилася.

Лора не дозволить собі збожеволіти. Вона застелить ліжка, пропилососить килими й приготує святкову вечерю. Вона не зважатиме на дрібниці.

Хтось стукає з чорного ходу. Лора, миючи останню тарілку, помічає крізь димчасто-білу фіранку невиразний силует Кітті. Ось розпливчастий ореол її русявого волосся і змазана рожева пляма обличчя. Лора судомно намагається перебороти хвилювання — навіть не хвилювання, а справжню паніку. До неї завітала Кітті. А вона незачесана й у халаті. Ну чисто тобі жалюгідна домогосподарка. З одного боку, їй хочеться кинутися до дверей, а з другого — затаїтися біля раковини і, не рухаючись, стояти там, аж поки Кітті здасться й піде собі. Мабуть, вона б так і вчинила — застигла на місці, затамувавши віддих (цікаво, чи бачить її Кітті знадвору?), коли б не Річі — усюдисущий свідок, який із червоною пластмасовою вантажівкою саме вбіг у кухню й радісно-тривожним криком повідомив, що хтось прийшов.

Лора витирає руки кухонним рушником із червоними півнями й іде відмикати двері, заспокоюючи себе тим, що це просто Кітті — її єдина подруга, яка живе за два будинки звідси. Нічого особливого. Люди ж час від часу заглядають одне до одного в гості. І дарма, чи ти зачесана, чи на тобі халат і чи вдався твій торт.

— Привіт, Кітті, — мовить Лора.

— Я невчасно? — питає Кітті.

— Що ти, звісно ні. Заходь.

Кітті ступає всередину, випромінюючи ауру чистоти й хатньої мудрості, озброєна неповторним набором квапливих, поривчастих рухів. Кітті — приваблива, міцна, повнява, великоголова жінка, на кілька років молодша від Лори (віднедавна, здається, усі навколо чомусь хоч трохи та молодші за неї). Маленькі очі й делікатний носик Кітті містилися в самісінькому центрі обличчя. У школі вона була однією з авторитетних, загонистих, не вельми гарних, але чудово забезпечених та фізично дужих дівчат, які завжди стояли на своєму й намагалися змінити місцеве уявлення про привабливість так, щоб теж відповідати йому. Саме Кітті та її подружки — тверді, незворушні, з вольовими рисами обличчя, зарозумілі, здатні до глибокої вірності й страшної жорстокості — були королевами всяких свят, лідерками груп підтримки, зірками шкільних вистав…

— Мені потрібна твоя допомога, — починає Кітті.

— Авжеж, — відповідає Лора. — Сядеш на хвилинку?

— Ем-м…

Кітті сідає за кухонний стіл, привітавши Річі товариським, злегка гордовитим тоном. Хлопчик із відносно безпечної позиції біля плити блимає на неї підозріливо, навіть сердито (навіщо прийшла?). Кітті, у якої немає своїх дітей (уже ширяться всякі плітки), навіть не поривається зачаровувати чужих. Вона, звичайно ж, не проти того, щоб діти тяглися до неї, але сама не ступить і кроку назустріч.

— У нас лишилося трохи кави, — каже Лора. — Хочеш чашечку?

— Дякую.

Лора наливає каву Кітті й собі. Вона знервовано позирає на торт, жалкуючи, що не встигла його заховати. У глазурі — крихти, а остання літера «е» у слові «Дене» набігла на трояндочку.

— Ого, — вигукує Кітті, перехопивши Лорин погляд, — ти спекла торт!

— У Дена сьогодні вродини.

Кітті встає й підступає до Лори. На ній біла блузка з короткими рукавами, картаті зелені шорти та солом’яні капці, що стиха хрускають під час ходьби.

— Ох, дивись лишень! — чудується вона.

— Це одна з моїх перших спроб, — відповідає Лора, сподіваючись, що зуміла прибрати безтурботного, веселого, чарівливо-байдужого вигляду. — Не думай, до речі, що писати по глазурі надто легко.

І надало ж їй розпочати з трояндочок, коли навіть заплішений дурень здогадався б вивести спершу напис! Лора бере цигарку. Вона з тих жінок, що курять і п’ють каву щоранку, піклуються про свою сім’ю, приятелюють із такими, як Кітті, і не журяться недосконалістю своїх тортів. Вона закурює.

— Симпатичний, — відзначає Кітті, руйнуючи вщент її крихкий образ жінки з цигаркою.

Авжеж, симпатичний — як дитячий малюнок, що тішить та зворушує своєю щемливою розбіжністю між задумом і фактичним умінням. Лора розуміє, що є тільки два варіанти — бути або здібною, або безклопітною. Можна або власноруч спекти першокласний торт, або сісти, закурити, заявити, що такі подвиги не для тебе, налити собі ще одну чашечку кави й замовити торт у пекарні. Лора почувається наче майстриня, яка зробила все, що могла, проте однаково зазнала відвертої поразки. Її витвір вийшов симпатичним, а мав бути (незручно казати, але вона сподівалася саме цього) пречудовим.

— А коли в Рея день народження? — питає Лора, щоб не мовчати.

— У вересні.

Кітті повертається до кухонного столу. Торт обговорено. Лора з чашками йде за нею. Кітті потребує подруг (серйозність та повсякчасна легка збентеженість її чоловіка не викликають у великому світі надто бурхливого захвату, не кажучи вже про їхню тривалу бездітність) і тому раз по раз заглядає до Лори, просячи її про всякі дрібні послуги. А втім, вони обидві розуміють, як безжально Кітті знущалася б із Лори в школі, коли б вони були однолітками. В іншому житті, не дуже відмінному, до речі, від цього, вони б, без сумніву, ворогували, але в цьому, сповненому сюрпризів та примх часу, Лора взяла шлюб із героєм війни, легендарним хлопцем, що навчався разом із Кітті у випускному класі, і вибилася в аристократки, наче ота непоказна й не вельми молода німецька принцеса, яка неждано-негадано опинилася на престолі поруч з англійським королем[30].

Однак Лору найбільше дивує, а іноді й лякає те, що вона аж упивається дружбою з Кітті. Кітті велична такою ж мірою, якою Лорин чоловік чарівний. Величчю Кітті дорівнюється кінозірці: те саме золоте мовчання й відчуття урочистості моменту, коли вона заходить до кімнати. З кінозіркою її зближує ще одна особливість: вона має своєрідну, не зовсім правильну красу й видається водночас пересічною та фантастично яскравою, як Олівія де Гевілленд[31] чи Барбара Стенвік[32]. Кітті неймовірно, просто приголомшливо популярна.

— Як Рей? — питає Лора, ставлячи перед Кітті чашку з кавою. — Я вже давненько його не бачила.

Чоловік Кітті — Лорин шанс скоротити відстань між ними й виявити подрузі своє спочуття. Звісно, таку партію, як Рей, не можна назвати розчаруванням чи, точніше, цілковитим провалом, проте він ніби Лорин торт очима Кітті, самісіньке перебільшення. Він був хлопцем Кітті в старших класах. Яскраво грав у шкільній баскетбольній команді, а згодом, хоч уже й не так ефектно, як раніше, — у команді Південнокаліфорнійського університету. Провів сім місяців у полоні на Філіппінах. Тепер він якийсь загадковий функціонер у департаменті водних ресурсів та енергетики й у свої тридцять років наочно демонструє, як браві хлопці помалу й без видимих причин обертаються на підтоптаних дядьків. Рей коротко стрижений, надійний, близькозорий, повний усяких рідин. Він рясно пітніє. Коли говорить, у кутиках рота завжди дмуться бульбашки слини. Лора уявляє (просто неможливо не уявити), що під час сексу він, мабуть, вивергає цілі річки, на відміну від скромних викидів її чоловіка. Чому ж тоді досі не має дітей?

— З ним усе гаразд, — відповідає Кітті. — Це ж Рей. Він не змінюється.

— Як і Ден, — з підкресленою люб’язністю каже Лора. — Наші хлопці дивовижні, хіба ні?

У думці їй зринають подарунки, куплені чоловікові, — подарунки, які він цінуватиме, навіть дбайливо берегтиме, хоч вони йому зовсім не потрібні. Чому вона одружилася з ним? З любові. З почуття провини. Зі страху самотності. З патріотичних міркувань. Просто він був такий милий, добрий, щирий і так приємно пахнув, що йому годі було відмовити. До того ж на його долю випало багато випробувань. І він хотів її.

Вона кладе руку на живіт.

— Це правда, — озивається Кітті.

— А ти не замислювалася, звідки в них стільки енергії? От Ден, приміром, наче бульдозер. Здається, його ніщо не зіб’є зі шляху.

Кітті театрально знизує плечима й закочує очі. Цієї миті вони з Лорою скидаються на найкращих подружок-старшокласниць, що скаржаться на своїх хлопців, підшукуючи їм заміну. Лорі страшенно хочеться поставити Кітті одне запитання, але вона ніяк не може його сформулювати. Ідеться про маневри і, якоюсь мірою, про обдарованість. їй цікаво, чи почувається Кітті незвичайною, могутньою та неврівноваженою, подібною до митців, переповнених образами, гнівом і покликаними творити. Що? Оце. Оцю кухню, оцей святковий торт, оцю розмову. Оцей відроджений світ.

— Нам слід зібратися разом, — каже Лора, — справді. Ми не бачилися цілу вічність!

— Така смачна кава, — зауважує Кітті, відпивши ковток. — Яку марку ти купуєш?

— Не знаю. Ні, що я таке кажу. Звісно, знаю. «Фолджерс». А ти?

— «Максвелл-Хаус». Ця теж непогана.

— Ем-м…

— Проте мені хочеться перейти на щось новеньке. Сама не знаю чому.

— Ну… Ось «Фолджерс».

— Еге ж, смачна кава.

Кітті з удаваною дурнуватою зосередженістю розглядає вміст чашки. Тепер вона схожа на звичайну жінку, що сидить за кухонним столом. Уся її чудесність розвіюється; можна легко уявити собі, якою вона буде в п’ятдесят років: товстою, мужоподібною, грубошкірою, схильною насміхатися й глузувати зі свого шлюбу, однією з тих жінок, що про них зазвичай кажуть: «Знаєте, колись вона була гарненькою». Світ уже потроху забуває її. Лора гасить цигарку, хоче закурити ще одну, але передумує. Вона може завиграшки зварити чудову каву, добре дбає про свого чоловіка та сина; у їхньому домі ніхто не знає нужди, не грузне в боргах і не страждає. Вона носить під серцем другу дитину. То й що з того, як вона не красуня й не зразкова господиня?

— Ну, що ж, — звертається вона до Кітті, сама дивуючись владності свого голосу, який забринів сталевими нотками.

— Власне…

— Що сталося? Усе гаразд?

Якийсь час Кітті сидить нерухомо, з відсутнім поглядом. Вона поринула в себе. Так сидять серед випадкових попутників у поїзді.

— Мушу лягти в лікарню на кілька днів, — нарешті каже вона.

— Що з тобою?

— Достеменно невідомо. Якийсь новотвір.

— О Господи!

— У мене всередині, розумієш?

— Не зовсім.

— У матці. Вони хочуть глянути, що це.

— Коли?

— Сьогодні по обіді. Доктор Річ сказав: що раніше, то краще. Погодуєш собаку?

— Звісно. А що саме сказав лікар?

— Тільки те, що там щось є й треба все з’ясувати. Мабуть, через це я й не могла завагітніти.

— Ну, якщо то пухлина, то вони, певно, просто видалять її, — мовить Лора.

— Лікар каже, що мене слід обстежити. Причин турбуватися нема, але перевірити треба.

Лора дивиться на Кітті — застиглу, мовчазну й безслізну.

— Усе буде гаразд, — каже Лора.

— Так. Можливо. Я не хвилююся. Що мені з того?

Лору переповнює жаль і ніжність. Перед нею — могутня Кітті, колишня королева травня, хвора та налякана. Ось її симпатичний золотий годинник, ось її нитка життя. Лора, як і більшість інших, уважала, що річ у Реї з його таємничою роботою в муніципальному управлінні, з його бульбашками слини, з його краваткою-метеликом та бурбоном. Досі Кітті видавалася яскравою й трагічною постаттю — опорою свого чоловіка. Чоловіки з роками частенько змінюються на гірше (хоч ніхто й не хоче цього визнавати), і жінки смиренно терплять їхні вибрики та похмуре мовчання, напади депресії, пияцтво. Кітті уявлялася справжньою героїнею.

З’ясувалося, одначе, що проблема таки в самій Кітті. Лора знає, ні, вона впевнена: причини хвилюватися є. Вона бачить, що на Кітті та Рея з їхнім ошатним маленьким будиночком накочується хвиля нещастя, яка вже майже накрила їх із головою. Може, Кітті й не доведеться стати тією міцною грубошкірою п’ятдесятирічною пані.

— Ходи сюди, — каже Лора так, як могла б сказати своєму синові, і, наче Кітті й справді її дитина, не чекаючи, коли та послухається, підходить першою.

Вона бере Кітті за плечі й, подолавши раптове зніяковіння, схиляється до неї, мало не стаючи навколішки. Яка ж вона довготелеса та висока проти Кітті! Лора обіймає подругу. Кітті вагається, але, зрештою, дозволяє себе обійняти. Вона поступається. Ні, вона не плаче. Лора відчуває, як Кітті відмовляється від опору й віддається їй. «Отак, мабуть, — думається Лорі, — почувається й чоловік, коли обіймає жінку».

Кітті обгортає подружину талію. Лору аж затоплюють емоції. Ось, просто в Лориних руках, страх і мужність Кітті, її хвороба. Її груди. Її велике, потужне, тріпотливе серце, її рясне внутрішнє сяйво — вогненно-рожеве, червоно-золотаве, хистке, миготливе сяйво, яке то густішає, то знову розсівається; її глибінь, центр її центру, недосяжна суть, про яку чоловіки (насамперед Рей) можуть тільки мріяти, те, чого вони прагнуть і так відчайдушно шукають ночами. І це все тут, у розпалі дня, у Лориних обіймах. Рвучко, несподівано для самої себе Лора пристрасно припадає губами до подружиного чола. Вона вдихає аромат парфумів Кітті та хрускотливо-свіжий запах її русявого волосся.

— Усе нормально, — шепоче Кітті. — Справді.

— Я знаю, — відповідає Лора.

— Як на те пішло, то я більше потерпаю за Рея. Йому й так нелегко, а тут іще це.

— Забудь про Рея хоч на хвилину, — каже Лора. — Просто забудь.

Тулячись до Лориних грудей, Кітті киває. Здається, на німе питання дано німу відповідь. Вони обидві стражденні й благословенні, сповнені спільних таємниць та невпинної боротьби за життя. І тій, і цій доводиться грати чужу роль. В обох на плечах нескінченні турботи й утома: стільки всього вони на себе взяли!

Кітті зводить голову, і їхні губи стикаються. Обидві усвідомлюють, що відбувається. Вони просто притискаються одна до одної губами, не цілуючись.

Кітті відхиляється першою.

— Ти дуже мила, — мовить вона.

Лора випускає подругу з обіймів і відступає на крок. Вона зайшла надто далеко. Ні, вони обидві зайшли надто далеко, проте першою відсторонилася все ж Кітті, чию дивну та нерозважливу поведінку можна пояснити страхом. А справжня темноока хижачка — вона, Лора. Непрогнозована, зрадлива чужинка. Лора й Кітті мовчки погоджуються з тим, що це правда.

Лора переводить погляд на Річі. Він досі стоїть у кухні з червоною вантажівкою в руках і невідривно спостерігає за ними.

— Не хвилюйся, прошу тебе, — благально звертається Лора до подруги. — Усе буде гаразд.

Кітті тримається граційно та помірковано.

— Ти ж знаєш, що робити, правда? Просто дай йому ввечері півбляшанки консерви й час від часу перевіряй, чи є в нього вода. Уранці його годуватиме Рей.

— Рей відвезе тебе до лікарні?

— Еге ж…

— Не хвилюйся, я про все подбаю.

— Дякую.

Кітті швидко роззирається по кімнаті з виразом нудного схвалення на обличчі, ніби намислила все-таки купити цей будинок, а вже потім якось довести його до пуття.

— Бувай, — каже вона.

— Я потелефоную тобі завтра в лікарню.

— Добре.

Силувано всміхнувшись, Кітті обертається й іде собі.

Лора залишається зі своїм хлопчиком, що дивиться на неї з тривогою, недовірою та обожнюванням. Вона страшенно виснажена; над усе їй хочеться повернутися в ліжко, до книжки. Світ, оцей навколишній світ, раптом видається їй якимось приглушеним, збляклим і далеким. Є оця спека, що впала на вулиці та будинки; є рядочок магазинів, який тут уважають за середмістя. Є супермаркет, і аптека, і хімчистка; є салон краси, крамничка канцелярського приладдя та магазин дрібних товарів «Усе за п’ять і за десять»; є одноповерхова свіжопотинькована бібліотека з газетами на дерев’яних стендах та полицями сонних книжок.

Лора відводить сина назад у вітальню й приставляє до пірамідки з кольорових дерев’яних кубиків. Потім повертається в кухню, бере торт і, не вагаючись, скидає його з матового скляного тареля в смітницю. Він навдивовижу звучно опускається на дно; жовта трояндочка розмазується по внутрішній стінці. Лора відчуває неймовірне полегшення, наче хто послабив сталеві пута, що стискали їй груди. Можна спробувати ще раз. Стінний годинник показує лише пів на одинадцяту. У неї задосить часу, щоб спекти новий торт. Без крихт у глазурі. Напис вона спочатку накреслить зубочисткою, точнісінько посередині, а трояндочки залишить наостанок.